«МОСКАУ МЕТРОПОЛІТЕН» ЗУХВАЛОЮ ВТЕЧЕЮ ІЗ ТАБОРУ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ У ЛИСТОПАДІ 1943 РОКУ ЗАХОПЛЮВАЛИСЯ НАВІТЬ ЕСЕСІВЦІ

Поділитися
Про героїчну боротьбу радянського народу з німецько-фашистськими загарбниками як на фронті, так і в тилу написано сотні романів, знято силу-силенну кінофільмів...

Про героїчну боротьбу радянського народу з німецько-фашистськими загарбниками як на фронті, так і в тилу написано сотні романів, знято силу-силенну кінофільмів. Здавалося, немає в історії Великої Вітчизняної війни «білих плям». Та все ж через майже 60 років ми хочемо відкрити читачам ще одну сторінку літопису війни. Наша розповідь про людей, чий подвиг довгий час пам’ятали лише очевидці, імена яких досі зберігає партійний архів...

... Восени 1943-го зі Славутського табору смерті через викопаний під землею 96-метровий тунель втекли 15 радянських військовополонених, членів підпільної організації. Самі німці визнали згодом, що за конспіративністю робіт, зухвалістю й інженерією підкопу подібного випадку в історії Другої світової війни не було. Проте досі єдиним документом, який відзначив подвиг героїв, була практично нікому не відома постанова бюро Хмельницького обкому КПУ від 27.04.1968 р., яка «люб’язно» визнала діяльність підпільної патріотичної організації радянських військовополонених під керівництвом Лопухіна гідною нагороди.

Такою була оцінка. Але повернімося до подій у Славутському таборі...

Восени 41-го, окупувавши Славуту, німці організували за півтора кілометра табір-лазарет для поранених і хворих військовополонених, медперсонал якого також складався з полонених офіцерів і бійців Червоної Армії. Табір називався «Гросс-лазарет Славута-цвай лагер 301». Він був розміщений на місці колишнього військового містечка в десятьох 3-поверхових будинках, обнесених густою сіткою дротових загороджень. Уздовж них через кожні 10—15 метрів стояли вишки з вартовими, озброєними кулеметами. Тоді в таборі перебували 15—18 тисяч радянських військовополонених, а усього за роки війни тут померло 150 тисяч чоловік!

«Життя було нестерпним, тисячі здихали від голоду, сипняку, дизентерії, — читаємо в спогадах колишнього в’язня Ієвлєва Максима Федоровича. — Раціон військовополонених складався з 200 грамів хліба наполовину з деревною тирсою, двох черпаків баланди, звареної із магару, лушпиння гречки, нечищеної картоплі з бадиллям, прілого гороху і немолотої пшениці. Медикаментів практично не давали, за винятком марганцівки. Перев’язувальний матеріал фельдшери і санітари робили з непридатної білизни. Брудні бинти прали, кип’ятили і знову пускали в хід...»

Життя в’язнів трохи полегшилося лише з приходом у лазарет 1942 року нового старшого лікаря — молодого хірурга Романа Лопухіна. Перед самісінькою війною Роман закінчив Краснодарський медичний інститут. Служив під Сочі. 1941 був направлений під Київ, де й потрапив у полон. Німці перевезли його в Славутський лазарет.

Першим ділом Лопухін домігся у табірного начальства кращого забезпечення в’язнів медикаментами й одягом. Він усіляко затримував виписку видужалих, аби хоч на якийсь час відкласти їхнє відправлення на каторгу до Німеччини. Багатьох полонених йому вдалося залишити при лазареті санітарами. Йдучи на жахливий ризик, улітку 1942 року Роман почав створювати підпільну організацію. Завдяки можливості виходити в місто, Лопухін установив зв’язок із партизанськими загонами, котрі діяли в окрузі, і Шепетовським підпільним райкомом партії. А головною метою підпільного опору стала організація втечі з табору.

Утекти з табору, минаючи густі дротові загородження, було справою нелегкою, тим більше, що після невдалої втечі десяти чоловік 3 лютого 1943 року німці посилили зовнішню охорону і почали спеціально підселювати до полонених у всіх блоках «внутрішніх поліцаїв». Залишався єдиний вихід — підкоп. Рішення рити його остаточно дозріло наприкінці квітня 43-го, коли в табір-лазарет привезли групу військовополонених із Житомира. Саме вони розповіли славутчанам про схожі втечі в їхньому таборі. Дізнавшись про існування занедбаної каналізаційної мережі під лазаретом, підкоп визнали можливим.

Організацією робіт зайнявся сам Лопухін. Користуючись авторитетом у адміністрації табору, він домігся заміни двох’ярусних нар у камерах на залізні ліжка. Потім, нібито щоб не пропадали зняті дошки, запропонував відкрити в блоці столярну майстерню з виготовлення ящиків для посилок, рамочок для фотографій, до яких німці мали особливу слабість, й іншого господарського посуду, а також спорудити сушарку для сухарів. Так у «столярці» одночасно з рамочками складалися кріплення для майбутнього тунелю, ящики для виносу грунту, а сушарка для сухарів стала місцем входу в тунель, звідки і починався підкоп. Щоб відвернути увагу охорони, Лопухін організував табірний струнний оркестр, аби заглушав своїми тривалими репетиціями шум підземних робіт. Інструменти — гітари, скрипки, балалайки, мандоліни — виготовлялися в тій же столярній майстерні, а струнами слугували старі телефонні дроти.

До травня 1943 року група, яка готувала втечу, налічувала понад 20 чоловік. Тунель копали ночами. За вартовим пильно спостерігала людина, і у випадку небезпеки негайно подавала сигнал. Відпрацьовану землю скидали в занедбану каналізаційну мережу. Для роботи полонені надівали «спецодяг» і дерев’яні колодки, які ніколи не витягували назовні. Тому, хто «йшов у вибій», прив’язували до ніг мотузку — для сигналізації і щоб у випадку обвалу його можна було витягти. У тунель можна було пролізти лише по-пластунськи, він був розміром приблизно 60х60х70.

Найскладнішими були перші 15—20 метрів — бракувало повітря. У «вибої» можна було перебувати усього 10—15 хвилин. Спочатку для нагнітання повітря підпільники використовували пристосування на кшталт ковальських міхів, зібране з бормашини. Але через шум від неї довелося відмовитися. Пізніше для більшого надходження повітря коловоротом робилися душники. Грунт був важкий — піщаний із гравієм. Лікар Біда, найвитриваліший і найміцніший за 6—8 годин проходив усього 0,5 метра.

Якось увечері під колесами вантажної машини, яка в’їжджала на кухню, стався невеликий обвал, який німці, на щастя, не помітили. Тієї ж ночі в’язні, вибравшись на територію через вікна, заклали заглиблення тарою, старим одягом і присипали землею, а частину тунелю, що пролягав у тому місці, добре укріпили. Це було єдине НП на шляху до свободи. Для більшої конспірації в’язні завели правило: ніколи не говорити про підкоп між собою. Багато учасників навіть не знали всіх підпільників, лише ту «п’ятірку», із якою працювали. Лопухін розумів: кожен стукіт, необережний шерех, кожне зайве слово, зрадливий крок і чужий погляд загрожують повним провалом, а отже — неминучою загибеллю.

До вересня тунель підібрався до зовнішнього табірного дроту, і вартові, певне, почули дивне шарудіння з-під землі. У таборі відразу поповзли розмови, що «десь копають». Для обшуку в блок надіслали солдатів із собаками, але так нічого і не виявили. Нальоти повторювалися по 2—3 рази на тиждень. Бувало, що німці з’являлися саме в момент проведення підземних робіт, і полоненим по сигналу чергового треба було встигнути за лічені хвилини вибратися з вузького тунелю, переодягтися і впасти на койку. Ризик став завеликий, і на час було вирішено роботи припинити.

Якось уранці фріци навіщось наказали полоненим копати канаву уздовж дроту, навпроти блока №2, саме там, де пролягав тунель. Здавалося, провалу не уникнути... Робітники викопали траншею глибиною приблизно 60—70 см, а підкоп розташовувався на глибині близько двох метрів. Увечері частину його довелося терміново засипати. Наступного дня траншея поглибилася ще на 70—80 см. І лише коли німці самі перевірили ломом міцність і цілісність грунту, було наказано усе засипати.

До роботи підпільники повернулися лише через тиждень. Залишалося приблизно 20 метрів до кювету біля дороги, де виходити було більш-менш безпечно. 20 листопада підкоп закінчили.

Перша спроба втекти з табору, призначена на 24 листопада, через погодні умови — не по-осінньому ясного вечора, — зірвалася. Наступного дня пішов бажаний дощ. Призначили час — 23.00. Всіх учасників, а бігти мали найбільш фізично здорові і витривалі 80—90 чоловік, розбили на десятки. Лопухін був у числі перших. До місця спуску підходили поодинці. За планом, після виходу назовні полонені мали повзти по-пластунськи до річки приблизно 2,5—3 км, де їх чекали партизани. Кожному видали куті скоби — для самооборони у випадку сутички з німцями і для скріплення плоту — для подальшої переправи через річку. Ось як описує момент втечі Максим Федорович Ієвлєв:

«... Ми спустилися в тунель. Доповзли приблизно до половини, як раптом рух призупинився. Згори донеслися кулеметні черги. Тунель, набитий людьми, застогнав — наступила болісна хвилина розпачу і розчарування. Треба було терміново вилізати назад, але ніхто не хотів цього робити. Коли рухаєшся вперед, є надія на порятунок, на свободу. Та все ж довелося повернутися...»

Це був не повний, але провал — одного з утікачів побачив охоронець на вишці. У результаті вирватися на волю вдалося лише 15 із 90 чоловік, в основному військовополоненим із числа медперсоналу.

Через кілька днів, 26 листопада 1943 року, на території Славутського табору приземлився німецький літак із генералом і спеціальною комісією. Зібравшись біля виходу з тунелю, німці пробували залазити в нього, знімали на плівку. Навіть есесівці не приховували свого захвату.

— Москау метрополітен! — вигукнув один із полковників.

Та найкумедніше, що цілий день гітлерівці не могли знайти вхід у тунель! Повертаючись назад у блок, ті, кому не вдалося втекти, заклали його величезною бочкою з-під капусти і засипали.

Після втечі медперсонал, який залишився, і всіх підозрюваних забрали в гестапо, а потім під посиленим конвоєм відправили до Німеччини.

Втікачі влилися в партизанський загін Героя Радянського Союза І.Музальова, де Лопухіна призначили начальником санітарної служби. Він пробув у загоні до моменту розформування 28 квітня 1944 року. Потім, аж до січня 1946-го, він був начальником лазарету для вже звільнених радянських військовополонених. Демобілізували старшого лейтенанта Лопухіна за станом здоров’я. 10 вересня 1948 року у віці 32 років у результаті тяжкої хвороби Роман помер.

...Через 20 років про події в Славутському таборі було написано документальні повісті. Але в жодній із них не було всієї правди. Першу повість, «Не забудьте!» А.Шеуджена, учасники подій відразу назвали повною фальсифікацією. У ній поряд із серйозними помилками автор поставив на чолі підпільної організації Чамокова, котрий жодного стосунку до підпілля не мав. Факти, наведені в другій повісті автором І.Хомичем — одним із втікачів із табору, очевидці вважали надуманими і такими, що не відповідали дійсності. За їхніми відгуками, роль автора як організатора втечі, явно «випнуто і перебільшено», а самого Лопухіна «визнаного гідним» лише декількох слів. Але ці видання чи радше відгуки на них очевидців і учасників підпільної організації і послужили в 1967—68 роках поштовхом до початку збору архівними установами і партійними органами даних, які відновлюють історичну правду про героїчну втечу.

У процесі листування було зібрано десятки докладних спогадів, силу-силенну фотоматеріалів. Багато фактів дійсно виявилися дуже суперечливими, але в жодному з них більш не применшувалася роль Лопухіна у справі порятунку радянських військовополонених. Підтверджували це і сотні клопотань про присвоєння Роману Лопухіну посмертно звання Героя Радянського Союзу. Але досі подвиг командира підпільників і його соратників так і не оцінено по заслугах.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі