«Місто, дружнє до дітей», або Передноворічна казка, написана за сторінками ЮНІСЕФ

Уявіть собі, що серед безлічі схожих одне на одного сірих міст є місто, щедро наповнене дітьми. На його вулицях дітей видно та чути навіть тоді, коли вони навчаються або сплять. Чому? Дитсадки в ньому нагадують пряникові будиночки, навколо яких «пасуться» гірки-бегемоти, «ростуть» смугасті гойдалки і «гуляють» будиночки-слони. Загальноосвітні установи там теж не зовсім звичайні: головна рушійна сила навчального процесу в них — це особистісно орієнтований підхід, завдяки якому ніхто не порушує прав дитини. При цьому самі школярі не тільки активно вивчають свої права, а й учаться правильно їх реалізовувати. Так, відповідно до шанованої всіма жителями цього містечка Конвенції про права дитини (КПД), ніхто не має права незаконно втручатися в особисте життя дітей, зазіхати на недоторканність їхнього житла (читай — кімнати, кутка), порушувати таємницю кореспонденції (читай — листа чи щоденника). Це право гарантується кожній дитині, але для його закріплення підліток має самостійно порядкувати у своїй кімнаті, стежити за чистотою рідного «кутка». У вільний же від навчання і приробітків час більшість жителів цього незвичайного містечка вирушають до створених спеціально для них (!) спортивних центрів, різноманітних творчих студій... Що це? Утопія та казка? Виявляється, ні. Адже ще в 1992 році в Дакарі на конференції ООН було висунуто ініціативу «Мери — захисники дітей» як спосіб залучення влади до захисту прав дитини. Починаючи з 2000-х років, концепція міста, дружнього до дітей, почала поширюватися в усіх країнах світу, несучи не тільки знання про права дітей, а й певну програму дій, ґрунтовану на конкретних «будівельних блоках», націлених на реорганізацію тих шаблонів суспільства, які знищують гарантовані дітям від народження права. Кажуть, колись до цієї глобальної ініціативи ЮНІСЕФ приєдналася і наша Україна...

Сьогодні дуже мало держав можуть похвалитися тим, що будують міста, дружні дітям (МДД). Адже їхнє зведення пов’язане не стільки з матеріальними витратами, скільки з готовністю визнати правомочність дитячих голосів. Відповідно до ухваленого в 2002 році на спеціальній сесії Генеральної асамблеї ООН документа за назвою «Світ, придатний для життя дітей», стратегію міста, дружнього до дітей, кожна країна має реалізовувати самостійно. МДД — зовсім не утопічна модель. Навпаки, кажуть, що це цілком життєздатна система місцевого самоврядування, у межах якої кожна дитина міста має дістати змогу вільно реалізовувати свої права. Можливо, нам, українцям, це здається кумедним, але в усьому світі до концепції побудови такого міста підходять як до стратегічного завдання, розробити і реалізувати яке — пріоритет дорослих усіх рангів і «мастей». Відповідно до МДД, діти мають право не тільки «подавати голос» у сім’ї, а й впливати на районні та міські рішення, наприклад, вносити практичні корективи у благоустрій свого подвір’я, наполягати на будівництві басейну чи парку. У нашій країні, де кожний другий дитячий майданчик нагадує зруйновану фортецю, впровадження дійових механізмів із захисту прав дітей може стати найкращою інвестицією в дитинство.

Кажуть, що місто, дружнє до дітей, стоїть на трьох китах: спина першого рясніє державними законами, що гарантують маляті з кожної сім’ї право на якнайкращий початок життя. Спина другого вкрита «посиланнями» на якісну освіту найрізноманітніших форм, а строкатість візерунків третього є чудовим підтвердженням того, що світ, придатний для життя дітей, — це коли будь-яку дитину «чути та видно». Як зробити ці цілі досяжними? Для цього, за словами фахівців, міська влада має постійно спостерігати за життям своїх маленьких співгромадян: збирати різноманітні статистичні дані, проводити опитування, семінари, тренінги тощо. Далеко не останню роль у народженні та становленні міста, дружнього до дітей, відіграє і координація зусиль між різноманітними державними установами. Як з’ясувалося, без узгодженості їхніх кроків скоротити дистанцію між можновладцями та звичайною сім’єю, яка виховує маля, не можна. Проте поняття «згуртованість» ніколи не було нашою відмітною рисою. Аж до сьогоднішнього дня всі спроби українського політикуму працювати в унісон у кращому разі нагадували дії Сиропчика і Пончика — друзів Незнайка, коли ті старанно «...котили грушу, але груша не хотіла котитися туди, куди потрібно, а котилася, куди зовсім не потрібно». Тому те, що просто й зрозуміло для Західної Європи та інших країн світу, не завжди з такою самою легкістю може бути реалізоване в нашій країні.

Отже, хто й коли в Україні розпочав розвивати концепцію МДД і яких форм набула вона сьогодні? У нашій державі проект міста, дружнього до дітей, реалізується в рамках усеукраїнської програми «Україна — держава, дружня до дітей», підготовленої та розробленої київським Інститутом розвитку інтелекту дитини (ІРІД) разом із Академією педагогічних наук України, Інститутом педагогіки, психології і професійної освіти АПН, відділом проблем здоров’я сім’ї Інституту педіатрії, акушерства і гінекології АМН України. Сам ІРІД — це науково-практична установа, яка об’єднує зусилля вчених, педагогів і лікарів, котрі сьогодні досліджують проблеми раннього розвитку дитини. Програмою «Україна — держава, дружня до дітей» передбачено не тільки створення міського простору, гармонійного для життя дітей, а й робота з цілої низки інших підпроектів. Наприклад, «Навчатися ніколи не рано» (створення регіональних центрів раннього розвитку дитини), «Сім’я — територія, дружня до дитини» (розроблення і видання спеціальних посібників для батьків), «Інвестиції в майбутнє» (проект центру допомоги молодій сім’ї), «Старокостянтинів — місто, дружнє до дітей».

Цікаво, що адаптацією і фактично матеріалізацією міста, дружнього до дітей, зайнялася в нашій країні установа, зосереджена насамперед на роботі з маленькими дітьми. Чому? Виявилося, що глобальна ініціатива зі зведення міста, дружнього до дітей, тісно пов’язана з першими місяцями життя новонароджених. «Наприкінці 90-х років минулого століття, — каже заступник директора ІРІД Світлана Чередниченко, — у світі різко спалахнула «епідемія» соціального неблагополуччя: наркоманія, СНІД, алкоголь, сигарети тощо. Причому вона з однаковою швидкістю поширювалася як у багатих, так і в бідних країнах. Соціологи й політологи з подивом визнали, що не змогли відразу вивести жодної закономірності. Як виявилося пізніше, причина глобального соціального неблагополуччя криється в тому, що в усіх країнах світу батьки в перші 36 місяців життя дитини приділяли їй недостатньо уваги. Річ у тім, що до трьох років усе, що бачить, чує та відчуває дитина, записується в її підсвідомості як позитив. Японці кажуть, що до трьох років дитина — геній, до восьми — талант, а після 12 — посередність. Зрозуміло, хто його таким робить? На жаль, у нашій країні все ще немає єдиної державної програми, у межах якої українським татам і мамам компетентно розповідали б про те, як правильно розвивати дитину та які права вона має з моменту свого народження. У нинішньому році наш парламент уперше за 17 років своєї роботи спробував ухвалити план дій з втілення в життя Конвенції про права дитини, але через політичне протистояння нічого не вийшло. Хоча спроба була. У 2003 році наш інститут розробив проект «Старокостянтинів — місто, дружнє до дітей», який виграв грант ЮНІСЕФ і був включений до Програми спільних дій уряду та Дитячого фонду ООН на 2003—2005 роки. Початок проекту був надзвичайно успішним. Ініціативу Старокостянтинова підтримали Рені, Славутич, Комсомольськ, Кіровоград та інші міста. Проте через політичні події фінансування проекту припинилося.

Проект «Місто, дружнє до дітей» цікавий тим, що залучає дітей до управління державою, і вони самі думають над тим, що потрібно зробити у своїх сім’ях, навчальних закладах і у своєму «подвір’ї», аби їхнє місто стало дружнім до дітей. При цьому ініціатива йде від мера, котрий створює так званий комітет із захисту прав дитини — інформаційний орган, якому ніхто не підпорядковується, але який формує відповідну ідеологію, відповідає за нововведення. До роботи в цьому комітеті (у ролі соціальних працівників) залучаються фахівці з питань дитинства: лікарі, педагоги, психологи, юристи тощо. Їхній керівник — єдина особа, котра працює на платній основі. Місяць роботи такого комітету відразу ж показує, хто, де й та в яких обсягах порушує права дітей. На підставі цих даних мер разом із керівником комітету створює спеціальну програму, в якій прописується, з ким і як у місті потрібно працювати насамперед. Нарівні з мерією працює і дитячий парламент...

— ...для України, чесно кажучи, це звучить надто фантастично.

— Саме тому й треба щось змінювати! Дитячий парламент і мер спільно створюють проект «Місто, дружнє до дітей», в якому прописується робота і для дорослих, і для дітей. Однак це зовсім не означає, що діти нарівні з дорослими будують стадіон. Швидше, вони діють як каталізатор.

— А які проекти пропонуються нашими дитячими парламентами? Чого українським дітям не вистачає?

— У кожного міста свої особливості. Так, у Переяславі-Хмельницькому діти одноголосно попросили басейн, у місті Старокостянтинів (Хмельницька область), колись військовому містечку, вони звернулися з проханням створити центр із боротьби з насильством у сім’ї та школу лідерів — сучасні підлітки надто мало знають про свої права, їм не вистачає психологічних і юридичних знань. У Славутичі з ініціативи дітей сьогодні створюється скейт-парк і розважально-спортивний центр для молоді. У місті Рені Одеської області в рамках проекту працював чудовий Центр раннього розвитку дітей із чудовим спортивним залом, бібліотекою, ігротекою, інноваційною програмою навчання молодих сімей та їхніх дітей. Проте з приходом у 2006 році іншої влади центр ліквідували, а приміщення передали новим орендарям.

— На чиї плечі лягає фінансовий супровід цього проекту і чи готова наша держава виділяти кошти, щоб «матеріалізувати» міста, дружні до дітей?

— Кожне місто, як і країна в цілому, витрачає дуже багато грошей на дітей, інша річ, що ніхто не стежить за їхнім використанням. Наприклад, якусь суму з держбюджету віддали в медицину на дітей, а там за ці гроші взяли та купили дорогий рентгенівський апарат для дорослих, а про сповивальні столики для новонароджених і ті елементарні засоби з догляду за малюками, які мають бути в кожній поліклініці та лікарні, «забули». Однак у світі існує зовсім інша практика. З огляду на всі «канали», якими йдуть гроші для дітей, створюється єдиний дитячий бюджет, що виділяє кошти під конкретні заходи — щеплення, придбання нового обладнання, купівлю літератури і т.п. Тобто сума коштів, що виділяється на «дитинст­во» із державного бюджету, не збільшується ні на копійку, однак при цьому гроші справді витрачаються виключно на дітей.

За великим рахунком, для будь-якої європейської країни створення міста, дружнього до дітей, — це проста реалізація положень Конвенції про права дитини під керівництвом місцевих органів влади. Однак для нашого суспільства, де завжди і за все доводиться платити, робота на соціальних засадах не завжди настільки ефективна. Нам не до снаги з натхненням працювати там, де рівень відповідальності не підкріплений відповідними матеріальними благами — пряникові будиночки неможливо випікати тоді, коли дев’ятеро з десяти кухарів ходять напівголодними. Можливо, саме тому серед наших чиновників дотепер немає повної впевненості в тому, що наявний сьогодні формат моделі МДД — це справді найкращий шлях до розвитку і підтримки дитинства в Україні. Крім того, деяке «буксування» у цьому питанні пов’язано ще й з тим, що витрати на програми раннього дитинства і дітей молодшого віку не дають швидких результатів, тому «виграш» помітити нелегко.

З системою дитинства в нашій державі справді серйозні проблеми, а це означає, що їй потрібне реформування. Створення гармонійного для дитячого життя міського простору потребує: по-перше, міцної законодавчої бази, по-друге, солідних матеріальних вливань, а по-третє, — широкомасштабних просвітительських кампаній, які розкривають аспекти поваги до думки дитини з боку всіх дорослих. Крім того, було б чудово, якби вивчення КПД справді включили в шкільну програму, яка сьогодні нашпигована всім, крім цінностей сім’ї. Вивчив будову інфузорії-туфельки? Розумієш, що таке колабораціонізм? Знаєш рівняння Ейнштейна? Молодець! А от розуміти, що таке «педагогічна компетентність сім’ї» тобі ще рано. Тому, напевно, і виходить у нас, як у Сиропчика з Пончиком — якщо і вдається зрушити «грушу» з місця, то вона вперто не хоче котитися туди, куди потрібно, а котиться туди, куди зовсім не потрібно.