КОНТИНЕНТ ЗА ХУТОРОМ МИХАЙЛІВСЬКИМ, АБО ЧОМУ УКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ «НЕ ХОЧЕ ВЧИТИСЯ В РОСІЇ»

Перебуваючи кілька тижнів у Москві, де постійно проживають десятки, а може, й сотні тисяч українців, я не міг позбутися враження, що перебуваю десь на далекому від нас континенті. Про Україну в тутешньому, доступному для простого москвича інформаційному просторі говорять в основному як про не зовсім доброго покійника — майже нічого. Хоч весь день «стрибай» по десятках телерадіоканалів — про нашу країну тут майже нічого не почуєш, а тим більше не побачиш. Перефразовуючи слова класика, можна сказати — мало який московський журналіст долітає своєю творчою фантазією до середини Дніпра. В друкованих мас-медіа ситуація трохи ліпша, але також далеко не на користь іміджу України, про яку пишуть в основному критичні матеріали, що часто хибують на відверту недостовірність.

У відповідь на моє запитання, чи нині функціонують в цьому мегаполісі українські школи, вузи, газети, радіо й телеканали, як, наприклад в заокеанській Канаді, представник українського посольства в Москві подивився на мене так, неначе я його запитав: а скільки в цій столиці братньої нам держави і народу гірських масивів, морів та пустель? Звичайно ж, у цій братній нам стороні й досі, попри багаторічні міждержавні запевняння у вірності історичному спільному корінню в Рік України у Росії, що недавно минув, — немає жодної української газети, не кажучи вже про потужні електронні ЗМІ. За словами радника посольства з питань культури пана В.Рожка, лише нещодавно вдалося нарешті зареєструвати в органах московської влади газету місцевої української громади. Однак коли це видання почне повноцінно виходити, коли отримає більш-менш пристойне визнання тут і чи взагалі хоч якось виживе — ще ніхто не знає.

Єдине свого часу пишно розрекламоване в Україні, так би мовити, вогнище української культури, освіти, засобів масової інформації в Москві — Державний культурний центр України, розміщений на вулиці Арбат 9/1. Однак ви можете пройти мимо і зовсім не помітити його серед різних там торгових, видовищних точок.

При вході в центр мене зустріли суворою російською мовою: до кого, хто я і в якій справі? Викладати й тут, як на Київському вокзалі російському міліціонерові, свої анкетні дані мені не захотілося, і я, відповідно до російської приказки, зробив сам собі «от ворот поворот». При цьому подумав: а хіба ж може потрапити сюди, при такій чи то банківського, чи міліцейського типу охороні, простий український згорьований заробітчанин, чи студент, чи, як ось зараз, — абітурієнт, аби отримати якусь розраду, допомогу?..

Вгамовує інформаційний, культурний голод українців у Москві програма «Співуча Україна», що існує на «Радіо Росії» за сприяння українського посольства. Цю передачу можна слухати кожного першого та третього понеділка місяця о 10 та о 21.30. (Треба бути дуже великим патріотом, щоб не забути про ті понеділки і той короткий час ефіру. Я, наприклад, так і не зміг її почути жодного разу).

Ось така, в загальних рисах, атмосфера, яка чекає тут на тих наших юнаків і дівчат зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Вінниці (не лише з русифікованих Криму, Донецька та Луганська...), які вирішили нинішнього року вступити до московських вузів... Не знаю, як інші діти, а, приміром, мого сина, при такій ситуації сюди ніхто ніяким калачем би не заманив.

Потрапивши в це середовище, як і в царські часи, молоді люди з України бояться ярлика «хохол» і переважно не прагнуть виявляти себе в громадському житті. Непросто було дізнатися навіть, скільки взагалі зараз навчається в Москві, Росії громадян України. Ні в культурному центрі, ні в бібліотеці української літератури (вул.Велозаводська, 11/1) сказати про це не могли. В українському посольстві запропонували цифри майже дворічної давнини. Отож, якщо вірити їм, то зараз у Росії навчаються чотири тисячі молодих громадян України. Багато це чи мало, судіть самі, якщо, скажімо, лише в нашому Київському державному університеті імені Т.Шевченка здобувають освіту близько двадцяти тисяч студентів... Що тут говорити про вузи — на всю величезну Росію зараз є всього-на-всього одна українська школа. І як ви думаєте, де? Не в Москві, не в Санкт-Петербурзі, де так багато українського коріння, історії, а в далекому Башкортостані, що його, до речі, офіційні кола Росії вважають сепаратистською окраїною. Можете уявити, які труднощі чекають випускників цієї української школи, якщо продовжувати навчання українською мовою у своїй країні вони не можуть, оскільки відповідних вищих навчальних закладів тут немає. Правда, українську мову як іноземну вивчають, зокрема, в інституті міжнародних відносин та в Московському державному лінгвістичному університеті переважно майбутні дипломати і вчені. Але, як зазначає викладач цього предмета пані Галина Лісна, серед її студентів немає жодного українця...

Отож як за таких умовах можуть безболісно здобувати молоді свідомі українці освіту в Росії, і зокрема в Москві? А ще ж слід врахувати, що за роки навчання при такій атмосфері середньостатистичний студент, хоч би як він старався, майже повністю відривається від українського життя і, отримавши диплом, повертається додому, як до чужої країни, мало орієнтуючись у політичній ситуації, соціальних, культурних проблемах української держави, добре забувши рідну українську мову, яка в нас є державною. Отож він майже не має жодних шансів скласти конкурсний екзамен на державну службу в Україні. До того ж різне в Україні і Росії фінансове, податкове та інше законодавство ставить його в тупик і як спеціаліста. Опинившись перед такими проблемами, добре знаючи, що економічна ситуація в Росії не набагато краща, ніж в Україні, і знайти тут роботу непросто, молоді талановиті випускники російських вузів їдуть на навчання вже в європейські вузи, де починають усе майже з самого початку. На особистому рівні це досить болісно, адже перспектива бути так званим вічним студентом не може тішити нормальних людей, тим більше якщо в них в Україні залишилися старіючі батьки.

На середньостатистичного студента з України, приміром, у Москві чекають ще й такі недругорядні «дрібниці». Середня вартість кімнати — 50—100 доларів на місяць, а скромна квартира, яку зазвичай винаймають гуртом студенти, коштує 150—250 «зелених». На обіди в студентських їдальнях доводиться викладати по 2—3 долари, а за межами вузів ця сума зростає удвічі. При цьому слід зазначити, що стипендія для тих, кому пощастило навчатися за рахунок російської держави, становить 10—15 доларів на місяць. Вартість проїзду в міському транспорті — близько 20 центів. Чи зможе такий студент бодай у великі свята відвідувати рідний дім?.. До речі, одна хвилина телефонної розмови з домівкою із Москви студентові обійдеться у майже 20 центів. Між іншим, з Москви у Фінляндію, Німеччину чи навіть у далеку Америку можна подзвонити за 6—10 центів....

— Тут варто зазначити, — зауважує пан В.Іванов, працівник українського посольства, який відає питаннями освіти, — що цифра чотири тисячі українських громадян у вузах Росії ще не означає, буцімто така кількість молодих людей приїхала сюди з України. Значна частина їх нізвідки не приїздила, це діти українців, які живуть тут і свого часу скористалися правом на українське громадянство.

Відомо, що найбільше українців навчається в Москві, Воронежі, Ростові-на-Дону та інших прилеглих до України російських територіях. Але є вони й у вищих навчальних закладах Хантимансійська, Тюмені, Вологди... Зрозуміло, подалися вони аж туди, керуючись у першу чергу не високим рівнем російської освіти, а виключно тим самим інтересом, що й їхні батьки, які свого часу поїхали туди на заробітки і нині зміцнюють там своєю працею російську економіку...

У московській газеті «Консерватор» я прочитав інтерв’ю, на превеликий жаль, трагічно загиблого, блискучого українського журналіста Олександра Кривенка під промовистою назвою «Россия меня не интересует». Ось цитата з нього: «Так, Росія завжди буде існувати в українському культурному і геополітичному просторі. Нас пов’язує економічна взаємозалежність. У нас спільний кордон. У нас по сусідству живуть мільйони українців, які породичалися з росіянами. Однак не варто думати, що це наше українське майбутнє. Це буде до тих пір, поки не вмруть усі громадяни України, які мають рідних за Хутором Михайлівським. Мине 30—40 років, і наші сини та внуки будуть за західним кордоном. Сьогодні українська молодь їде народжувати і навчатися не в Росію, а в США, Канаду, Польщу, Німеччину». Прямо скажемо — жорсткий висновок, але, на жаль, як на мене, правдивий. Однак не стану насаджувати лише свою думку. Ось роздуми на цю тему поважних людей, і вам судити, де ж та золота середина, на яку варто орієнтуватися.

Михайло Бочаров, професор кафедри управління МДУ ім. Ломоносова:

— Мені відомо, що українські студенти навчаються в основному в шести країнах. На першому місці — Росія, далі — США, Канада, Польща, Угорщина і Великобританія. В Москві ці студенті навчаються здебільшого за власний рахунок. Вартість навчання — від трьох до шести тисяч доларів на рік. 2003 рік оголошено Роком Росії в Україні. У зв’язку з цим квоту українських студентів, зарахованих на безплатну форму навчання, збільшено до 250 осіб. Перше місце за кількістю студентів з України займає Московський державний інститут міжнародних відносин. За навчання українці платять тут від 6 тисяч доларів і вище. Студенти, які мають серйозні досягнення, вочевидь талановиті, — можуть претендувати на отримання стипендії президента РФ. Друге місце за кількістю українських студентів, мабуть, посідає знаменитий фізтех. Там квота для 20 українців, але вона не реалізується повністю, оскільки багато абітурієнтів з України не можуть скласти вступних іспитів. Також на сьогодні існує 30 стипендій Міністерства освіти РФ для українських студентів, але вони невеликі і покривають лише мінімальні витрати. Є програми регіонального співробітництва вузів. Так, Воронезький архітектурно-будівельний університет і Харківський університет будівництва та архітектури займаються обміном викладачів, аспірантів та студентів. Що стосується МДУ, то, за підтримки уряду Москви (мера Москви Лужкова. — В.К.), у Севастополі створено Чорноморський філіал МДУ. Уряд Москви витрачає щороку близько 2000 доларів на кожного студента за цим проектом. У Севастопольському філіалі МДУ навчається близько 80% громадян України, а решта — росіяни.

Олексій Самохвалов, професор, директор Національного дослідницького центру телебачення і радіо:

— У радянські часи в Москві навчалося дуже багато представників сьогоднішньої української еліти. Пам’ятаю, наприклад, як успішно захистив у нас свою кандидатську дисертацію Зіновій Кулик... Але зараз Росія не витримує конкуренції в галузі міжнародної вищої освіти з такими країнами, як Німеччина, США, Англія. До того ж освіта в нашій країні часто дорожча за європейську. Як один із виходів у цій ситуації — створення російсько-українських навчальних закладів і навчальних програм. Особливо це актуально для підготовки кадрів телебачення і радіо наших країн. Оскільки в Європі немає системи вищої журналістської освіти, а є лише курси підвищення кваліфікації журналістів, на яких, на жаль, рідко викладають українською і російською мовами. З цього погляду, відплив як українських, так і російських студентів за кордон веде до деградації систем національної вищої освіти. Це проблема і для Росії, і для України. Наші країни, співпрацюючи в цій, зокрема, галузі, могли б складати гідну конкуренцію західним вищим навчальним закладам.

Володимир Тулупов, доктор філологічних наук, декан факультету журналістики Воронезького університету:

— Колись у нашому університеті навчалося дуже багато студентів з України (з Києва, Луганська, Дніпропетровська, Харкова, Донецька), але тепер ситуація змінилася... Та й зв’язки з Київським інститутом журналістики послабшали. Тоді як факультет у нас розширився: всього близько 1200 студентів навчаються за трьома спеціальностями: журналістика, реклама, зв’язки з громадськістю. Факультет традиційно входить у п’ятірку найкращих у Росії, а за темпами розвитку років два тому посів друге місце в рейтингу вузів, які випускають журналістів.

Олександр Гресько, президент регіонального Фонду олімпійських програм, у минулому — дипломат, один з організаторів Московської олімпіади в 1980 році:

— Спортивна молодь приїздить зараз на навчання в Москву лише тоді, коли її запрошують сюди працювати. В основному це спортсмени ігрових видів спорту. Приїхавши на роботу, вони тут мають, звичайно, можливість і навчатися в спортивній академії. А лише для отримання вищої спортивної освіти, як було колись, зараз сюди ніхто з України не приїздить.

***

У питаннях освіти Росія й Україна дедалі більше розмежовуються. При цьому вони рухаються в Європу двома окремими шляхами. Старшому поколінню сприймати, розуміти це вкрай нелегко. Бо цей рух нагадує йому рух наших колон під конвоєм у полон. Молодь ще лише розпочинає побудову своїх держав. Вона сподівається на щасливе майбутнє, і тільки час покаже, хто має рацію. А поки що в Росії серйозно занепокоєні тим, що інтелектуального потенціалу, закладеного в основному в радянські часи, вистачить не більше ніж на десять років нормального розвитку країни. Гадаю, не краще становище і в Україні.