«І нє кей, і нє блєй, і нє бляузгай, бо нє усватаєш...»

Автор двадцяти книг та редактор часопису «Берегиня» Василь Скуратівський не планував професійно займатись етнографією. Його більше цікавила література. Писав вірші, оповідання. Мабуть, тому перші наукові спроби були не надто близькі до науки. Записані в рідних місцях легенди надто вже були просякнуті індивідуальністю автора. Хто ж знав, що народна творчість має лягати на папір саме так, як розказує «бабця»? Згодом етнографічні експедиції посунули на задній план заняття літературою. Протягом п’ятнадцяти років блукань Україною зібрав багатющий матеріал, який вимагав впорядкування. Ну а починалося все з батьківських місць — загубленого в лісах та часі глухого полісся.

— Практично там не було цивілізації. Ні електрики, ні дороги, не кажучи вже про традиційний клуб. Тільки початкова школа. Але в моєму селі збереглися давні традиції. Серед них я виріс. Пам’ятаю, малим хлопцем збирав на «погоріле». З сільською вдовою сталася біда. В хату вдарила блискавка. Будівля згоріла дотла. Жінка з сімома дітьми ледве встигла вискочити. Селяни, кожен по черзі, брав сім’ю додому на тиждень і годував, доки толока не збудує нову хату. Словом, всі опікувались долею потерпілих. Я цвьохав коней до іншого села, і хоча й соромився, все одно вигукував: «здайте на погоріле!»

Коли вчився у десятому класі, до нашого села діткнулися паростки цивілізації. Спочатку проклали дорогу, потім електрику... Я народився на зламі, коли зникає стара культура і спинається на ноги нова.

— Спочатку ви займались журналістикою. Ну а краєзнавство... Коли остаточно зосередились на цьому занятті?

— Мабуть, коли вперше відніс записані мною легенди в журнал «Народна творчість та етнографія», започаткований після війни Максимом Рильським. Редактор подивився і сказав, що у мене все надто поетично. Але запропонував редакторську роботу у відділі етнографії. Довгий час мене просто завалювали статтями різних академіків, які в тиші своїх кабінетів та бібліотек досліджували народне життя. Я їм дуже вдячний за це, бо правлячи ті лекції, мимоволі втягувався у магнітне поле нових для себе прізвищ: Грушевський, Яворницький, Чубинський... Згодом вже сам їздив селами і збирав етнографічні матеріали. Допрацювався до того, що почали мене підштовхувати до аспірантури. Наполіг на темі пасічництва. «А ти потягнеш?», — питали. «Потягну»... Тоді серед етнографів була певність, що старовинне бортництво давно і назавжди зникло. А я поїхав на Рівненщину і віднайшов там аж п’ятьох бортників. Підготував матеріал в «Молодь України». Після чого пройшла успішна серія моїх публікацій про маму, батька, хату, стежку, криницю...

— Вочевидь, українська молодь тоді ще не сахалась таких тем... То вже потім ці образи, «запрасували», виштампили...

— Ясна річ, моя перша книжка «Берегиня» сьогодні не мала б такого резонансу. Тоді починалась горбачовська відлига, але це не заважало по кілька разів на день викликати редактора газети в ЦК комсомолу і шпетити його за «патріархальщину». Хоч крім, як ви кажете, «запрасованих» тем нічого там такого не було... Та й взагалі не знаю, чи варто догоджати смакам сучасної молоді. Образ матері ніколи не застаріє. Інша річ, як його подати. Я ніколи не зловживав сухим науковим стилем, як деякі наші вчені. Українську хату вони позначали знаком «х». Та ще й розшифровували: «к» плюс «с». Як ви думаєте, що це означає? «Комора плюс сіни»... Та ж в одній хаті цілий світ, таке багатство!

— Знаю, що ви з року в рік організовуєте етнографічні експедиції. Розкажіть детальніше про історію цих мандрів...

— Спочатку планував пройти Україну пішки, так званим хрестом: від заходу на схід, від півночі на південь. Але що міг зробити я один? Тоді трохи скорегував свої бажання. Залучивши до співпраці етнографів та краєзнавців, вирішив відновити давній роп’яний шлях, яким проходили чумаки.

— В якому сенсі «відновити»?

— А в прямому. Знайти волів, маж (чумацький віз) та й помандрувати тими шляхами, якими, погейкуючи на воликів, ходили наші чумаки. Проте не так швидко робиться, як мовиться… Півтора року шукав волів. Дістав інформацію, що в Сорочинцях тримають пару волів як прикрасу для ярмарку. Все кидаю і їду туди. Але господарі погодились орендувати тварин тільки після вересневого ярмарку. Чекав... Від колишнього роп’яного шляху залишилося всього 25 кілометрів, решту вже заасфальтували. Спочатку ми планували пройти все: від Полтавщини на Хортицю і до Сиваша. Але воли — не коні. Коня підкуєш і він піде асфальтом, а віл зраниться. Та навіть ті 25 кілометрів були унікальними. Як нас люди зустрічали! Молодші то просто роти роззявляли, а старші ледь не плакали, бо зринали спогади. Ті волики — то не сива давнина, багато людей ще пам’ятає світ, якого вже нема. Але ми не просто бавилися в екзотику...

— Сучасною мовою кажучи, робили щось подібне до перформенсу...

— Ні, то було не мистецьке дійство. Ми працювали. Крім мене, було до десятка спеціалістів. Коли на мажі ми заїжджали до села, кожен мав свою роботу. Один займався віруваннями, інший легендами, народною кулінарією, хтось досліджував старовинний побут... Вже 15 років ця експедиція існує на громадських засадах.

Загалом зібрали унікальні матеріали з усіх куточків України. Наприклад, з Полтавщини... Коли в традиційній Україні помирала дівчина, то її хоронили як наречену. Хлопці несли на плечах труну і співали за померлою чотири журливі канти. Три зафіксовано, а четвертий був невідомий. Ми вже думали, що назавжди. Аж в одному селі нам порадили звернутися до одної жіночки. Їй 92 роки, вже не ходить, але ще при добрій пам’яті. Ми були з кінокамерами, тож вона розгубилася. Два рядочки згадала, а далі ніяк. Попрохала, щоб приїхали пізніше, що дасть знати, коли згадає. І справді, за якийсь час передзвонили з того села: згадала. Але тоді вже я забарився... Невдовзі жінка померла... Знаєте, на перший погляд, це може здатися дрібницею. Із вселенської висоти, може, й так. Тільки ми живемо саме тут, це наша земля, наша культура, єдина і унікальна. І поки живі останні носії древньої традиції, треба це зафіксувати.

— Україна дуже різна. Люди і ландшафти витворюють неповторні особливості в характері людини. Який регіон вас найбільше вразив?

— Найсильніше і найглибше — Полісся. Це пуповина слов’янщини. Рівненська область, частина Київської, Волинь, Житомирщина. Тут, у дрімучих лісах та болотах, завойовники довго не затримувались. Тому регіон зберіг прадавній устрій життя. А який діалект... «І нє кей, і нє блєй, і нє бляузгай, бо нє усватаєш» («І не проси, і не моли, і не впадай, бо не висватаєш»). У мене з цього регіону записано дві з половиною тисячі слів. Я планував словничок видати, але вже не можу з усім справлятися. Передам в інститут мовознавства.

Під Житомиром я знайшов піч, яка на полозах стояла. Тобто на санях, їх ще гринджолами називають. Про таке я читав, але ніколи ніде не зустрічав. На Поліссі господиня оберігає піч як символ домашнього вогнища. За повір’ям, піч ніби проводжає її в останню путь. Тому в минулому небіжчицю везли не на возі, а на санях. Навіть влітку. Справивши поховальний обряд, залишали і обертались до саней спиною, щоб дух померлої не повернувся і не тривожив живих. Це я вам все експромтом розповідаю. Стільки всяких прикладів та історій...

— Уявила собі, як ви мандруєте Україною, як заходите у вечірні села, а кругом ліси або гори... Я більш ніж впевнена, що розмова після політичних узагальнень плавно переходила на розповіді про нечисту силу...

— Маєте рацію... Особливо багаті на ці розповіді Карпати. Про домовика, щезника, «погані очі»... Якось ми отаборилися у Криворівні в одного гуцула. Відлюдькуватий був чоловік... Розпалили ватру, зварили кулешу, вже за північ... Почалась балачка про домовика. А чоловік мене і питає без всяких жартів: «Хочете замати собі домовика? Тоді треба пройти обряд посвячення...» Очі гострі, погляд пронизливий, я аж знітився... Але коли дізнався, що ми науковці, то враз втратив інтерес до нашого товариства.

В Україні домовиків треба розрізняти. В Карпатах — то нечиста сила, а на Поліссі — охоронець хати. Любить спокій і молоко. Не любить солоне. Якщо жінка лягає спати голою, він починає сердитися. Бігає, стукає, гримить на горищі. Але загалом — ніжна істота. Ось так.

Або одного разу зайшли ми в село і питаємо, хто б розповів щось про «погані очі». Це було вже на Волині... Нас спрямували до однієї хати. В кінці села жила самотня жінка. Запитав її про «погані очі»... А вона мені: «Та ж у мене погані». І розповіла, що в село не ходить, щоб якоїсь біди не скоїти. Як тільки зайде кудись, де маленька дитина народилася, то дитя цілу ніч плаче. До сусідки зайшла — на курчат поглянула, то за ніч всі до одного погинули. «Якщо й заходжу, то спочатку дивлюся на нігті, потім вгору, за тим в лівий та правий бік. І тільки отак, перехрестившись, починаю якусь розмову. І сама не знаю, що то таке».

Знаєте, я в це вірю. Це не байки, магія існує. Є люди, котрі наділені надприродними здібностями. В Карпатах їх називають мольфарами. Хтось розганяє хмари, хтось поглядом розриває гадюк... Все це ще треба досліджувати. На жаль, примусове християнство відкинуло в минулому багато вартісного. Що було поганого у наших священних гаях, джерелах, дубах? Що злого зробили волхви, котрі були цілителями, знахарями і носіями знань? Це уже втрачена Україна...

— А ви вірите у міф, за яким стародавні волхви прокляли Київську Русь, відтак Україну християнську?

— Ні, не вірю, то вигадки. Те, що волхвів карали і переслідували і вони змушені були втікати в глухі ліси, то справді так було. Але злого вони не чинили. Християнство з великими потугами вкорінювалося в нашому краї. В той час, коли Київ прикрашався золотими банями церков та соборів, усі довколишні села вірили в богів природи. Майже до XVII—XVIII століття. Всі колядки, щедрівки, веснянки — це також з прадавньої давнини. Християнство спочатку їх забороняло. Зрозумівши, що нічого з народом не вдіє, адаптувало їх до християнських канонів.

— Гаразд, все це сива давнина, все в минулому... Але хотілося б знати вашу думку про сучасних рунвірівців, котрі пропагують культ Перуна чи Даждьбога?

— Звичайно, майбутнього у них нема. Але я з великою повагою ставлюсь до прадавніх вірувань. Там була висока мораль. Розуміння природи і людини. Культ матері, дідух, писанки, паска — як праобраз сонця... То ж все не християнські звичаї. Треба досліджувати свою історію, а не гризтися між собою. Вже й так стільки наплодили тих сект!

— Наступ глобалізації... Яка доля України у цих контекстах?

— Звичайно, зупинити процес глобалізації неможливо. Але ми можемо подібно до Японії чи Китаю подбати про власну ідентичність. Починати треба з освіти. В школі мають бути уроки народознавства. Зараз їх скасували. Я вважаю це злочином. Двадцятилітні—тридцятилітні — то уже втрачене покоління. Маємо думати про найменших.