Готфрід Бульйонський — «Лицар без страху і докору» Рівно 907 років тому, 15 липня 1099 року, хрестоносне воїнство увірвалося в Єрусалим

«Хрестові походи — найви- датніший і найдовговічніший пам’ятник людському безумству всіх часів і народів», — писав Девід Юм. Шотландський філософ XVIII століття належав до тих представників західної думки, які вкрай негативно оцінювали Хрестові походи.

Глузливо, дуже скептично багато століть сприймалися лицарство і його кодекс поведінки — куртуазія. Едуард Гіббон і Вольтер вважали, що походи в Левант призвели до затримки «дорослішання» Старого Світу, а Едуард Денел Кларк писав: «підступність і ганебну поведінку християн під час воєн у Святій Землі важко перевершити». Знаменита героїко-епічна поема Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим» (опублікована 1581 р.), яка поєднала у собі вимисел і реальні факти з історії Першого Хрестового походу, була лише одним із небагатьох винятків, котрі підтверджують загальну тенденцію.

Така оцінка хрестоносного руху серед мислителів Заходу переважала аж до початку XIX століття. Представникам романтичної школи в мистецтві цей здебільшого справедливий вердикт звужував творчі можливості. Справжній прорив настав після публікації 1811 року книжки віконта Франсуа-Рене де Шатобріана «Дорожні нотатки. Від Парижа до Єрусалима». Блискучий літератор і нащадок Франсуа IV де Шатобріана, учасника Сьомого Хрестового походу французького короля Людовіка IX Святого, знову повернув трохи підупалий інтерес до цієї теми. Постаралися і серйозні історики, у тому числі Жозе-Франсуа Мішо.

Далі настала черга Вальтера Скотта (відзначимо його блискучий роман «Айвенго», присвячений походові Річарда Левине Серце), майбутнього британського прем’єра Бенджаміна Дізраелі, який написав роман «Танкред» («Юний хрестоносець»). Художники (німець Карл Фрідріх Лессінг і француз Гюстав Доре), композитори (італійці Джоакіно Россіні та Джузеппе Верді) також черпають натхнення в героїці походів на Близький Схід. Знаменитий Лоуренс Аравійський, блискучий розвідник і дипломат, організатор переможного повстання арабів проти турецького панування 1917 року, у молодості неодноразово відвідував Близький Схід. Він, до речі, нащадок сера Роберта Лоуренса, правої руки Річарда Левине Серце під час облоги Акри, написав фундаментальну працю про фортеці франків у Сирії і Палестині, доповнену власними малюнками та фотографіями.

Безумовно, романтичний ореол найвідоміших воїнів епохи Хрестових походів на Схід (і християн, і мусульман), який тривав без п’яти років два століття, надихав і надихатиме письменників, художників, музикантів, сценаристів та режисерів. Найбільш «упізнавана» у наш час постать англійського короля Річарда Левине Серце (див. «ДТ», № 2—2005 р.) і його суперника Салах ад-Діна (Саладіна). Пригадаймо яскравий, але не беззаперечний з історичної точки зору художній фільм «Царство небесне». З упевненістю можна сказати, що ці королі-лицарі залишаються національними героями і сьогодні (Англії й усього мусульманського світу, відповідно). Людовік Святий, який вдався до останньої спроби змінити статус-кво на Близькому Сході, — один із улюблених героїв французької історії. Однак саме герцогу Готфріду (Годфруа) Бульйонському у цьому ряду належить чільне місце, і не лише хронологічно. Готфрід – спільний герой для бельгійців (у Брюсселі стоїть величний пам’ятник керівникові Першого Хрестового походу), французів та німців.

Готфрід Бульйонський народився близько 1061 року в старовинній аристократичній сім’ї, яка по материнській лінії сягає творця імперії Карла Великого. Завдяки великій і багатій материній спадщині, що належала бездітному дядькові, граф Бульйонський вже у 15 років став власником Нижньолотарінзького герцогства. Розміщувалося воно на стику Франції і Німеччини й охоплювало більшу частину сучасної Бельгії.

Готфрід був блакитнооким і мав русяву бороду; вирізнявся надзвичайною фізичною силою — класичний образ лицаря-нормана. Його простота і твердість у прийнятті рішень та реалізації планів, невибагливість, привітність із васалами були відомі всім. Абсолютно ж щира побожність контрастувала з духовними устремліннями більшості великих феодалів того часу, які більше турбувалися про послаблення ролі церкви і з жадобою поглядали на монастирські землі. Саме ця риса висунула Готфріда на чільну роль на останньому етапі Першого Хрестового походу (1096 — 1099).

На відомому церковному соборі в Клермоні 27 листопада 1095 року (що показово, лише на десятий день його «роботи») Папа Римський Урбан II виголосив промову, в якій закликав християн визволити Святі місця. Головну думку цього виступу донесли численні хроністи: «Нехай же припиниться Ваша ненависть, нехай змовкне ворожнеча, стихнуть війни і заснуть усілякі чвари та розбрати. Станьте на шлях Святого Гробу, вивергніть землю у цього нечестивого народу, скоріть її собі. Земля ця, як промовляє Письмо, тече медом і млеком. Єрусалим — це пуп землі... другий рай».

Звісно ж, римський первосвященик гадав, що якась частина феодалів разом із незаможними мирянами відгукнеться на цей заклик. Але Папа був абсолютно вражений реакцією і простолюдинів, і лицарів, і феодалів. Натовп у шаленстві вигукував: «Так хоче Бог!» Відпущення гріхів, і скоєних, і ще не скоєних, а також обіцяний «другий рай» із «медом і млеком» — усе це й зрушило величезні натовпи. Люди нашивали хрести і починали готуватися до походу.

Для Західної Європи Хрестові походи стали своєрідним виходом накопиченої величезної енергії, посиленої демографічним вибухом, голодом, чумою та катастрофічною нестачею землі як для лицарів і великих феодалів, так і для селян. І, звичайно ж, для незмінних супутників усіх великих подій — авантюристів — хрестоносний рух став раєм на землі.

Великі феодали та їхні васали не стояли осторонь, але трохи припізнилися. Багатьом було що втрачати. Натовпи селян із дружинами та дітьми, які перебували у стані релігійної екзальтації, бідні лицарі й відчайдушні авантюристи, що вирішили поживитися дорогою чужим добром, навесні 1096 року через Німеччину, Угорщину і Сербію рушили до Константинополя. Очолили їх чернець Петро Ам’єнський та лицар Готьє Незаможний. Масова жертовність цих сотень тисяч людей ішла пліч-о-пліч із озлобленням суспільства (як не згадати жорстокі єврейські погроми, організовані хрестоносцями ще в Німеччині, розбійницьку поведінку дорогою до Візантії). Заодно діставалося і християнам — угорцям, сербам та болгарам. Вони відповідали тим самим, знищивши кілька десятків тисяч пілігримів.

Візантійський імператор Олексій Комнін дуже побоювався франків — як називали всіх католиків, адже уродженці Франції становили серед хрестоносців більшість. Тому він не пустив їх у Константинополь і допоміг цьому бідолашному «воїнству» переправитися в Малу Азію, де на хрестоносців чекало пекло — турки-сельджуки громадили цілі гори з їхніх трупів. Ішов жовтень 1096 року.

…Готфрід Бульйонський готувався до походу ґрунтовно. Він продав Верденське графство і зібрав величезне військо — до 90 тисяч чудово озброєних лицарів та піхотинців. 15 серпня 1096 року, у призначений папою термін, вони з Бульйону почали похід через Майнц, Відень та Буду. До Константинополя ця армія підійшла першою — 23 грудня 1096 року.

З Нормандії трохи пізніше вирушили герцог Нормандії Роберт (який віддав свої володіння під заставу) і граф Фландрії Роберт Фріз. Із Парижа вийшли властиво «французи» граф Гуго де Вермандуа, рідний брат короля Філіпа I, та Стефан Блуаський і Шартрський. У Південній Італії формувалася найменш чисельна (до 20 тисяч), але відмінно озброєна й загартована в горнилі воєн із Візантією армія князя Боемунда Тарентського та його племінника Танкреда. Провансальці Раймонда Тулузького, а це майже 100 тисяч воїнів, ішли через Італію, Далмацію і гори Епіра.

Армії хрестоносців, загальну кількість яких оцінюють, як мінімум, у 300 тисяч, розташувалися під стінами Константинополя. Олексій Комнін вирішив пов’язати найбільших баронів васальною присягою і... відправити їх у Малу Азію завойовувати свої майбутні лени. Він не приєднався до походу безпосередньо, допомагаючи хрестоносцям провізією і виставивши лише спостережний загін. Православний імператор не міг брати участь у поході, освяченому папою «варварів-латинян». Готфрід Бульйонський рішуче відмовився складати присягу, сказавши, що він присвятив цей похід Богу. Знаменита візантійська дипломатія і тут узяла гору, спритно посваривши Раймунда Тулузького та Готфріда Бульйонського з Боемундом Тарентським, узявши таки з провансальця і лотарінжця «урізану» присягу.

Рівно два роки рухалися хрестоносні армії від берегів Малої Азії до жаданої мрії. У червні 1097 року хрестоносці повернули візантійцям їхнє священне місто Нікею, де проходив Вселенський собор 325 року, на якому було вироблено і прийнято Символ віри всіх християн.

1 липня 1097 року хрестоносці завдають туркам-сельджукам під проводом Килич-Арслана і Данішменда нищівної поразки поблизу Дорілеї. Після цієї перемоги їхній шлях пролягає випаленою сонцем Анатолійською рівниною до гір Тавра. Князі і барони починають думати про свої власні лени. Турки-сельджуки переходять до тактики партизанської війни. Лише під кінець зими наступного року хрестоносці наближаються до Кілікійської Вірменії. Тут вони знаходять союзників — вірменів-григоріанців. У одному з вірменських князівств — Едеському — молодший брат Готфріда Бульйонского Балдуїн вирішив зупинитися. Місцевий князь Торос навіть усиновив Балдуїна, і дуже вже скоро помер...

З жовтня 1097 року по червень 1098 року тривала боротьба християн і мусульман за місто-фортецю Антіохію — ворота до Єрусалиму. Лише після того, як англійці підвезли гармати для облоги й необхідні матеріали, хрестоносці розпочали споруджувати вежі. 3 червня, після підкупу коменданта однієї з веж фортеці, хрестоносці увірвалися в місто й розграбували його. Вже через день завойовники і завойовані помінялися місцями, до стін міста підійшли переважаючі сили еміра Мосула Кербоги. 28 червня хрестоносці, натхнені знайденим списом, яким було пробито Ісуса, здійснили вилазку, що завершилася повним розгромом турків-сельджуків.

Кілька місяців хрестоносці відпочивали, заліковували рани в Антіохії. Однак потім почалися чвари, які найчастіше переходили у криваві сутички. На тлі постійних «розбірок» між провансальцями та норманами роль і вплив Готфріда Бульйонського дедалі зростали, а прості воїни й лицарі, котрі палали бажанням іти на Єрусалим, висловлювали відверту непокору баронам.

До Єрусалима, недавно захопленого каїрськими Фатимідами, 7 червня 1099 року підійшли тільки 25 тисяч воїнів — жалюгідні залишки колись могутньої армії. Решту забрали битви, голод, хвороби. Частина хрестоносців залишалася в гарнізонах на землях Малої Азії і Сирії.

12 червня спроба взяти місто приступом завершилася повним крахом. Усе змінилося з приходом кораблів із заходу — шість генуезьких та чотири англійських кораблі доставили матеріали і теслярів. Після оголошення нового посту 8 липня босі воїни здійснили хресну ходу навколо міста. 15 липня о 12.00, на третій день штурму, хрестоносці зуміли перекинути кілька балок між облоговими вежами і стінами. Першими увірвалися в місто два фламандських лицарі, а за ними Готфрід Бульйонский. «Мечі повиймавши, нишпорять франки по місту, вони нікого не щадять, навіть тих, хто молить пощади...» — читаємо ми у Хроніці Фульхерія Шартрського. Дика різанина — не милували ні мусульман, ні іудеїв — завершилася молитвою.

«Там, де розіпнули Христа, не може бути короля!» — заявили в один голос і ченці, і бідні прочани. Готфрід Бульйонський відмовився стати королем, віддаючи перевагу титулу «Захисника Гроба Господнього». Помер Готфрід Бульйонський, якого називають лицарем без страху і докору, через рік після свого тріумфу — 18 липня 1100 року. Його гробницю розмістили біля входу в каплицю Адама в горі Голгофа. А його наступником став брат Балдуїн, який уже не мав жодних сентиментів і прийняв титул короля Єрусалимського.

«Жоден клинок християнського світу не має такої ваблячої сили, як цей, — жоден клинок із усієї цієї іржі у спадкових залах Європи не може викликати таких романтичних видінь у тих, хто дивиться на нього... Він пробуджує в людині пам’ять про священні війни, яка спала в ній роками, і наповнює її думки одягненими у броню образами... Він говорить із нею про Балдуїна і Танкреда, про шляхетного Саладіна і великого Річарда Левине Серце», — писав про меч Готфріда Бульйонского Марк Твен. А невиправний романтик віконт де Шатобріан апофеозом свого паломництва в Єрусалим вирішив зробити посвяту в лицарі Гроба Господнього на гробниці Христа з незмінним ритуалом — ударом плазом цього самого меча Готфріда Бульйонського.