Відставка з посади голови секретаріату президента (а заразом і обличчя) головного речника з питань євроінтеграції Олега Рибачука стала, сказати б, «офіційним» завершенням революційного етапу палких суспільних надій на швидке зближення України з Європейським Союзом. Звичайно ж, прагматики збагнули це одразу — тільки-но оголосили результати французького референдуму щодо прийняття Європейської конституції; реалісти — після «погроз» українського МЗС подати «всій Європі на зло» заявку на членство вже у 2006 році; оптимісти — після парламентських виборів; романтики — після еквілібристики Мороза; та все ж залишалася в нас донедавна нечисленна каста європейських мрійників, яка вірила до останнього: місце України — в ЄС. Але з відставкою Рибачука не стало і їх... Лиш де-не-де ще можна почути наївні розмірковування вголос про членство України будь-де, окрім як у ЄвЕПі.
«Точка зрения определяется точкой сидения»
Саме так любив повторювати ще один «політично новопреставлений» — пан екс-спікер. І справді мудра, виявляється, філософія! У цій формулі — вся суть українських суспільних реалій: доки борешся проти системи — маєш один світогляд, а тільки-но система поглинає тебе — совісності наче й не було.
Давайте чесно: отримуєте ви, приміром, можливість розпоряджатися сотнями тисяч гривень — невже не знайдеться біля вас «своїх» людей, щоб мудро (і, головне, по-совісті!) їх «розподілити»! А допишіть до суми ще нулик чи два — і нам уже «не гріх» заснувати потрібні структури для ефективного «освоєння» довіреного державою. Що там казати — сама етимологія ось цього «освоїти» походить від «зробити своїм» (о-своїти).
Отак і стають запеклі боротьбисти найпершими опортуністами, а головні революціонери — хитромудрими корупціонерами: не тому, що приховували вони свою вовчу суть під овечою личиною, а тому, що нутро наше таке, а його корінь — у затертому, аж до рівня штампу, вусатими рухівцями понятті «бездержавність».
Коли немає «своєї» держави, усе, що залишається людині, — це вона сама і її родина. На цьому «моє» закінчується. Віками живучи ось так, ми геть забули про своє суспільне, громадянське покликання, обмеживши «своє» не будинком, і навіть не під’їздом чи сходовим майданчиком, а лише квартирою. Подивіться, адже для нас є нормою їхати в обпльованому, заліпленому жувальними гумками ліфті з обпаленими кнопками; пробігати стуливши носа під’їздом у своє чистеньке, охайне помешкання: де закінчується моя сім’я — закінчується «моє», і починається «нічиє». А до «нічийого» мені немає ніякого діла!
Прийшовши на керівну державну посаду, швидко розумієш, що твої моральні інтенції — крапля в морі, тому нашим чиновникам доводиться швидко «переучуватися», адже якщо після року перебування на «хлібній» (приміром податковій чи митній) службі ви не їздитимете дорогим авто і не закладете бодай фундаменту особняка, на вас щиро дивитимуться як на вухатого телепня: а цього наше романтично-закомплексоване нутро боїться чи не найбільше. Тому, як той ільфопетровський «завхоз второго дома Старсобеса», і крадемо, каємося, і знову…
Що робити? — А нічого!
Але що ми все про нас та про нас!? Давайте тепер трохи про «них», про ту «Європу»…
Оминемо тут філософські питання суті «європейськості», перестрибнемо аксіому про те, що ніхто (ані у Франції, ані в Німеччині чи Голландії) напевне не знає, звідкіля та «європейськість» береться і як широко простягається, бо «Європа» — категорія, як відомо, інтелектуальна, до певної міри синтетична. У контексті цієї статті ототожнюймо «Європу» з «Європейським Союзом», а основним критерієм вододілу поміж Україною та Європою спрощено візьмімо формулу «ми — вони», що й направду є вкрай популярною сьогодні серед багатьох громадян ЄС…
Пригадую, був (і, напевне, ще й досі є) у нас, на юрфаку, досить непоганий викладач логіки. Годі казати, наскільки для юристів є важливою ця дисципліна. І все було б добре, однак світоглядні позиції цього викладача ґрунтувалися на марксистсько-ленінській парадигмі, а оскільки він, на відміну від багатьох колег, не «перефарбовувався» (і навіть не раз ставав народним депутатом від КПУ), то весь курс логіки (як і філософії) пропонувався нам у моделі діалектичного конфлікту між «ідеалістами» та «матеріалістами». Природно, що останні виявлялися мудрими й цілковито логічними, натомість ідеалісти поставали як малі діти. «Хто заперечуватиме, що спочатку був камінь, а потім ідея про нього!» — аксіоматично, викривальницьки весело любив повторювати наш викладач.
Лише згодом саме життя перевчило: первинною таки є ідея, уявлення про «щось», а потім уже й саме «щось». Так, приміром, камінь може лежати собі мільйони років і ним не бути. «Каменем» він стане, щойно на Землі з’являться люди, пізнають і осмислять його. Або — хоч би комар: для нас це передусім щось, що надокучливо дзижчить над вухом і кусає нас ночами, а не біологічна комаха «родини комарових»; блискавка для нас первинно — гнів богів і джерело вогню, чорна кішка — передвісник біди тощо.
Україна, звісно, — не комар (і, на щастя, не чорна кішка), однак для Європи вона має передусім саме таке, інструментальне значення: «Україна — це «вони», які мають щодо «нас» (а «ми» щодо «них») такий і такий вплив». Саме так, як зовнішню даність, сприймають європейці нашу державу і наших людей.
Натомість ми ще й досі сподіваємося на сприйняття європейцями українців як «віднайдених «своїх». «Своїх», що після тривалих блукань і поневірянь повертаються у лоно «рідної Європи». Що це — комплекс Переяславської ради чи брак прагматизму? Вочевидь, і те, і те. Серединно ми все ще мріємо «бути приєднаними», «жаданими», «опікуваними» — ті ж таки наслідки отої «бездержавності».
Грюкати кулаком до зачинених дверей ЄС — річ невигадлива. Тому Брюссель так охоче й приймає проросійського Януковича, адже погляди обох щодо перспектив членства України в ЄС повністю збігаються: наразі давайте торгувати, а що буде потім — поживемо, побачимо. Шкода визнавати, але натепер — це максимум, на що можемо розраховувати.
Вступ до ЄС — це не приз і не дар. Це прагматична реальність. У контексті глобалізації та географічного розташування нашої держави членство в ЄС є для нас вигідним. І саме з таких перспектив слід сьогодні розглядати партнерство з Європою. А побиватися, ображатися через брак розуміння Європою наших інтеграційних устремлінь... На ображених, як відомо, воду возять… Тож голови догори! Щоб не кусали українців кляті комарі.