Герман Андрєєв (Фейн): «Сподіваюся, що нинішня демократія в Росії не стане тоталітарно-фашистською»

Пропонуємо вашій увазі розмову з людиною, ім’я якої хай і не настільки широковідоме, як імена радянських дисидентів, котрі голосно звучали свого часу серед світової громадськості (утім, Герман Наумович Андрєєв (справжнє прізвище — Фейн) не вважає себе одним з них, хоча й називає себе «людиною, яка дисидентствує»), але не менш цікаве у світлі відображення картини життя сучасних діячів культури, які перебувають в еміграції.

Герман Андрєєв з 1975 року живе в Німеччині. До від’їзду викладав російську мову та літературу в школах Ялти і Москви, кілька років вів на московському телебаченні навчальну програму з літератури. За його сценарієм знято навчальний фільм «Ясна Поляна в житті і творчості Толстого». 1966 року видав книжку «Війна і мир» Толстого (методика дослідження і викладання)».

В еміграції Герман Андрєєв протягом 25 років викладав російську літературу і російське країнознавство (історія, філософія, мистецтво) у німецьких університетах Гейдельберга, Мангейма і Майнца. Він — один із засновників Літнього російського університету ім. А.Сахарова в Німеччині, який існує з 1978 року. М.Андрєєв постійно співпрацював із паризькою газетою «Русская мысль» і російською службою радіо «Німецька хвиля», журналами «Континент» і «Страна и мир». Після 1991 року почав публікуватися в московських періодичних виданнях — «Новый мир», «Открытая политика», газеті «Сегодня». Німецькою мовою написав книжку Zwei Gesichter Russlands («Два образи Росії»), в 2004-му в Москві вийшло його дослідження «Чого навчав граф Лев Толстой». Минулого року побачив світ новий твір Германа Андрєєва «Ідеї ліберальної інтелігенції у творах російських письменників першої половини XIX століття» (Видавничий дім «Стратегия»).

— Германе Наумовичу, як сталося, що ви емігрували до Німеччини?

— Коли вирішив виїхати, то вибрав Німеччину тому, що вільно володів німецькою мовою.

— Ніколи не шкодували про свій вибір?

— Про що тут можна шкодувати? Коли ми з дружиною збиралися в еміграцію, для нас узагалі не поставало питання, куди їхати, головне — звідки. А в Німеччині я 25 років викладав в університетах російське країнознавство, російську літературу — російською мовою на старших курсах. Ніякого розриву з Росією я не відчуваю, у мене чудова бібліотека з російських книжок, я дивлюся російське телебачення.

— Кому першому спала на думку ідея заснувати Літній університет ім. А.Сахарова, який існує вже майже тридцять років?

— Мені. Приїхавши до Німеччини, я написав статтю в журнал «Время и мы» про те, що емігранти з Росії мали б створити якийсь науково-навчальний центр. На цю ідею відгукнулися Ростропович, Максимов (тоді — редактор журналу «Континент»). Так було створено цей університет. Спочатку я був головою його правління, але потім виник конфлікт думок, більшість не погодилася з моїми уявленнями про те, як потрібно керувати університетом, і я залишився в ньому тільки як викладач. Ідея спочатку була така: викладачами університету будуть вихідці з Росії, а слухачами — іноземці. Лекції читали і читають лише російською мовою.

— У сахаровського університету є спонсори?

— Ні, тепер немає. Хоча протягом двох років його субсидіював уряд землі Райнланд-Пфальц.

— А чому ви дали університету ім’я одного з великих правозахисників?

— Він створювався в 1976 році, у ньому викладали тільки емігранти і дисиденти. Нашою метою було розповісти світові про те, що насправді відбувається в СРСР за «залізною завісою». Сахаров був для нас взірцем гуманізму, правди і ліберальності.

— Ви самі були пов’язані з дисидентською діяльністю, з ким із відомих дисидентів ви тісно спілкувалися?

— Ніякою дисидентською діяльністю я не займався, я був, можна сказати, «тим, хто дисидентствує» — думав не так, як годилося, але ніякої участі в практичній діяльності дисидентів не брав, цілком погоджуючись із їхніми ідеями і діями. Я був завучем другої фізико-математичної школи в Москві — «дисидентської» школи, колектив якої потім розігнали, а школу закрили.

Я знав і знаю багатьох дисидентів, був близький із Роєм Медведєвим, дружу з Буковським, писав статті для максимовського журналу «Континент». Мій дуже хороший друг — Анатолій Якобсон, автор «Хроники текущих событий», яка інформувала про злочини радянської системи.

Моя дисидентська діяльність, можна сказати, почалася з того моменту, коли я написав статтю, в якій критикував філософські та релігійні погляди Солженіцина, але підносив його як великого письменника і мужнього борця з комунізмом.

— У нього досить антисемітські погляди.

— Ще й які! Але він доволі хитрий і вміє їх приховувати. Вийшла його книжка «Двісті років разом», там він багато мене цитує і погоджується з моїми висновками.

— Ви зустрічалися з Андрієм Синявським?

— Звісно! Останні п’ять років його життя я приїжджав зустрічати Новий рік до Парижа і щоразу відвідував Андрія Донатовича в його будинку на околиці французької столиці. А якось провіз його на своїй машині з Равенни (Італія) до найближчого міста, з якого йому було зручно дістатися до Парижа.

— Над якою книжкою ви тепер працюєте?

— Вік у мене такий, що саме час писати мемуари. Пишу не просто про своє життя, а й про епоху. Я називаю їх «мемуари інтелігента з московського подвір’я, котрий полюбляє пофілософствувати», бо не лише згадую події прожитих років, а й намагаюся оцінити їх з філософського та соціального погляду, рідко — з політичного. Пишу про Росію, про патріотизм, про націоналізм, освіту...

— Як ви оцінюєте результати перебудови?

— Перебудова не досягла тих результатів, про які мріяла ліберальна інтелігенція. Взагалі, єдиний здобуток М.Горбачова — гласність як передумова свободи слова. Сам по собі термін «перебудова» не дуже вдало характеризує той історичний процес. Основні зміни почалися в 1991 році, коли відбулася справжня революція, оскільки завершилася епоха комунізму. На зміну їй прийшла інша епоха, для якої поки складно підібрати назву в політичних або ідеологічних термінах. Але ця революція провалилася, бо, як каже прислів’я, не можна міняти коней на переправі. Ідея антикомуністичної революції не могла вичерпатися лише забороною КПРС. Вийшло трагікомічно: комунізм ліквідували, а до влади знову прийшли комуністи, котрі й почали створювати новий суспільний лад. Головними завоюваннями цієї революції вважаю запровадження права на приватну власність і те, що влада перестала бути ідеологічно сконцентрованою в руках однієї партії. Проте, на жаль, у Росії не відбулося того, що було зроблено в країнах Східної Європи, —люстрації, тобто заборони комуністичній номенклатурі посідати відповідальні посади та керувати економікою країни. Це була помилка Єльцина. Річ у тому, що в людей, котрі відстояли свою свободу, були дуже наївні уявлення, ніби все зло полягало в комуністичній системі. Але ж питання не тільки в характері системи, а й насамперед у людях. Якщо людина не вміла керувати старою машиною, вона й нову зламає.

А ще — злочин Зорькіна, тоді голови Конституційного суду, котрий заборонив КПРС, але дозволив комунізм як ідеологію. У 1914 році з комуністичною ідеологією можна було не воювати, і з нею не воювали. Ленін писав статті для енциклопедії «Гранат» про капіталізм і засоби його руйнації — і йому це дозволяли. Демократія! Але ідеологію можна дозволяти до того моменту, поки вам не продемонструють, якими засобами цю ідеологію практично застосовуватимуть. Після того як комуністи створили архіпелаг ГУЛАГ, стало ясно — комунізм треба заборонити.

Що ж вийшло в результаті так званої революції 1991 року? Виникло, як я його визначаю, «шизофренічне суспільство». І головний «шизофренік» у Росії — це Путін. Шизофренік у сенсі не психопатичному, а політичному. Що таке шизофренія? Це коли особистість однією частиною своєї натури належить до одного явища, а іншою — до прямо протилежного. Путін прийшов до влади в період демократизації Росії. Майже завжди його публічні виступи здаються дуже правильними, іноді навіть перепитую в дружини: «Це часом не Сахаров говорить?». Путін каже дуже правильні речі щодо свободи слова і преси, захисту особистості, переслідувань за вільнодумство, проти страти, антисемітизму. Ну просто прекрасні слова! А робить усе із точністю до навпаки. Коли так робили Сталін і комуністи, можна було сказати, що вони брехуни. Але він не брехун, він «шизофренік». Тому що, з одного боку, він прийшов до влади в так званій демократичній Росії, а з іншого — він підполковник КДБ. Він жив у певному середовищі, він не може мислити інакше.

Головне лихо революціонерів 1991 року в тому, що вони не врахували людської психології. Адже Єльцин починав чудово: тоді в його оточенні були Гайдар, Явлінський, Чубайс — демократи за складом розуму. І в 1991—1992 роках Росія рухалася до демократії. А потім ким він себе оточив? Якоюсь бандою підлабузників. Почав призначати комуністів на відповідальні посади, оскільки теж був «шизофреніком»: колишній секретар обкому, котрий створює ліберальну демократію. Це ж парадокс! Спочатку я поважав Єльцина, думав, що він переборов себе, але це в нього були тільки слабкі спроби. Комуністичне нутро взяло гору. От і в Путіна його комуністична сутність і гебістське минуле взяли гору над ліберально-демократичними переконаннями, які, я певен, у нього були. Інакше його б не висунули в 1990-х роках. Він же був соратником одного з моїх знайомих, дуже шанованого мною Анатолія Собчака, а Собчак — абсолютний демократ. Пізніше він казав, що не розгледів путінської натури. І справді, в особистості Путіна складно відразу розібратися. Адже, наприклад, жоден радянський правитель до Путіна ніколи не казав, що «антисемітизму не має бути», це вперше сказав Путін.

Для будь-якого радянського вождя головна мета — посилити військову могутність Росії, поліпшити добробут номенклатури, а все інше — подолання злиднів народу, будівництво доріг, належне фінансування освіти, підвищення ганебно низького рівня охорони здоров’я — для них не дуже важливе. На першому місці стояв розвиток важкої промисловості (тепер цю нішу займають паливно-енергетичні ресурси, нафта і газ) і оборонного комплексу. Від кого ж їм усім тепер оборонятися?

— У Чечні йде війна.

— Це не війна, а звичайна колоніальна бійня. Але війна і нинішнім правителям потрібна, як раніше комуністам, щоб згуртувати народ навколо себе. А це можна зробити лише у два способи: або підвищити рівень добробуту і соціального захисту громадян, або сказати: «Ми в небезпеці, нас оточують вороги».

Сьогодні ми є свідками повороту Росії до створення фашистсько-комуністичної держави у пом’якшеній формі. Фашизм слід розуміти як державну систему, для якої характерна цілковита відсутність свободи: «один народ — один керманич». Опозицію знищено. За Путіна знову готові проголосувати 72% російських громадян. Обмежується свобода слова і преси. Заохочуються націоналістичні випади проти народів Кавказу, Середньої Азії та ін. Звичайно, масового терору вже не буде. Але проти інакодумців уже застосовують жорсткі методи. Мені, наприклад, відомо, що в Москві заарештовано деяких учених із формулюванням «за шпигунство». Одного з них заарештували за те, що передав китайцям «військові секрети», а вони вже були опубліковані в загальнодоступних журналах. А діловода Ходорковського Бахміну, матір двох дітей, заарештовано і засуджено на вісім років — за співпрацю з Ходорковським. Це вже терор.

Збільшується дуже швидкими темпами частка держави в економіці. Усі керівники Кремля є найбільшими господарями нафтових, газових ресурсів, банків тощо. Це нова форма соціалізму.

— Олігархи?

— Олігархом зазвичай називають того, хто, маючи політичну владу, користується нею для свого збагачення, накопичення мільярдів. Власне, олігархи — це співробітники Путіна. Мільйонерів, які не мають політичної влади, не можна називати олігархами

— Тож чи можна назвати сучасний російський лад демократичним?

— Із великою натяжкою: адже досі існує виборча система, є поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Тобто, хоч як фальшиво це виглядає, але суто формально Росія є демократичною країною, однак абсолютно неліберальною. Річ у тому, що рівень демократії не є оцінною категорією. Демократія може бути поганою. А ліберальна — ні. Хай як парадоксально, але демос, народ, може обрати ворожу собі політичну систему. Нині в Росії, незалежно від того, що відбувається, народ підтримує владу — це і є демократія. Ліберальна ж демократія орієнтується не на інтереси держави, а на благо людини.

— А чи реально здійснити в сучасній Росії перехід до лібералізму?

— Сьогодні про це можна забути. Лібералізм не можна впровадити якимось одним рішенням, або завдяки перемозі на виборах партій, які називають себе ліберальними. Потрібен багаторічний розвиток вільної і відповідальної особистості. Слово «ліберал» походить від слова «свобода» — свобода в сенсі верховенства особистості над будь-якою партійною ідеологією, державою і нацією. Але не намагайтеся сьогодні комусь у Росії пояснити: не важить, хто ти — росіянин, інженер, трудяга чи батько сімейства, важить, що ти — людина. Росіянин вас ніколи не зрозуміє. Неможливо уявити собі, що росіяни у своїй масі заявлять: мовляв, для нас не важлива оборона і велич держави, якщо так звана проста людина живе у злиднях і страху перед міліцією та армією. На Заході питаннями оборони опікується уряд, а люди насамперед переймаються підвищенням зарплат, поліпшенням житлових умов, подальшим унезалежненням від держави — і за це борються, змінюють партії при владі. Тому що тут уже сотні років як лібералізм укоренився в людських душах. Натомість у Росії ліберальну свідомість має тільки інтелігенція (про це пишу у своїй книжці). Я лише сподіваюся, що нинішня демократія в Росії не стане тоталітарно-фашистською.

Лібералізм як ідею поширюють у Росії вже сотні років малі кола людей. Їхні імена — Пушкін, Лермонтов, Толстой, Горький. Російські філософи і вчені, учителі, лікарі, інженери, яких знищували хвилі терору і які сьогодні перебувають у вкрай принизливих матеріальних умовах. Вони й були носіями ліберальної свідомості. Але так званий народ обирав не їх, а всіляких демагогів, обскурантів, тиранів.

— А що в цьому контексті ви можете сказати про помаранчеву революцію?

— Коли відбувалася помаранчева революція, у мене було з’явився ентузіазм. Я казав собі, що нарешті помилився, стверджуючи, що народ — це «плебс», юрба. Мене дуже надихають заяви, що український народ не дасть себе обдурити з виборами. Але які ідеали стверджувала помаранчева революція, мені складно сказати, оскільки не маю достатньо інформації. Коли дивився телевізійні репортажі з Майдану, мене охоплювало почуття заздрості: чому в Росії не такий народ! Але потім я пригадав, що у нас в Росії теж був свій «Майдан» — у 1991 році.