Чорний фашизм тебе розстріляє, а червоний каже: «...будєш на мєня работать, пока нє подохнєш...»

Поділитися
«Першою жертвою війни стає правда». Цей афоризм дуже точ­но ілюструє проблему, що продовжує перебувати в центрі уваги українського суспільства...

«Першою жертвою війни стає правда». Цей афоризм дуже точ­но ілюструє проблему, що продовжує перебувати в центрі уваги українського суспільства. Проблему гідного пошанування людей, які свої життя поклали на вівтар свободи. Глибинна криза національної ідентичності стала, на жаль, фактом після більш як 70 років війни комуністичного режиму проти наших співвітчизників і шістнадцятирічного періоду історії незалежної держави, значною мірою скомпрометованого можновладцями.

Війни, що, окрім величезних людських втрат (від поразки Української революції, трьох Голодоморів, Другої світової війни до придушення визвольного руху в Західній Україні: лік іде на десятки мільйонів життів!), завдала ще й фатальної сили удар по духовній аурі нації. Ми й сьогодні ще не усвідомили масштабів цієї, без перебільшення, національної катастрофи XX століття. Чи не тому значна кількість громадян України (тут важливо наголосити на європейському варіанті визначення поняття нації — саме як політичної) перебуває в лабетах оманливої пропаганди часів всевладдя Кремля? Вони й чути не хочуть про «постгеноцидний синдром», «так звані Голодомори», національно-визвольний рух, провідників якого називають «приспешниками фашистов», постійно озираються на доморощених манкуртів із лав лівих і прокремлівських партій, а також їхніх хазяїв із країни «управляемой демократии».

Тисячу разів мав рацію Олександр Довженко у своїх «Щоденниках», коли в листопаді 1945 року називав повоєнну Україну «Великою Удовицею» на «дикому полі Європи»: «Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни, з початку Великої соціалістичної революції, вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланих політичних, ще шість мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік… Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі». Але попереду ще була більш як десятилітня героїчна, без шансу на перемогу, боротьба Української повстанської армії проти могутньої тоталітарної потуги — Радянського Союзу.

Нещодавно президент України Віктор Ющенко підписав цілий пакет невідкладних законопроектів, які передав до Верховної Ради України. Серед них проект Закону про статус учасників боротьби за незалежність України 20—90-х років XX століття. Вже у преамбулі проекту Закону чітко артикулюється позиція держави: «У XX столітті боротьба українських громадян за незалежність України, спричинена тривалою денаціоналізацією та асиміляцією українців на території інших дер­жав, набувала різних, у тому числі збройних форм. Сотні тисяч громадян протягом 20—90-х років минулого століття виборювали свободу і незалежність України у складі політичних, партизанських, підпільних, військових організацій, а також проводили іншу діяльність, спрямовану на здобуття Україною незалежності». У статті 1 названо військові і політичні формування, які боролися за незалежність України: Українська військова організація (УВО), Карпатська Січ, Організація українських націоналістів (ОУН), Українська повстанська армія (УПА), Українська головна визвольна рада (УГВР). Кабінет міністрів України у шестимісячний термін з дня набрання чинності цим Законом зобов’язаний «підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо державних соціальних гарантій, які надаються учасникам боротьби за незалежність України…»

Поки що Верховна Рада ламає списи у політичних баталіях. А Закон, обговорення якого почалося задовго до опублікування, в тому числі й у ЗМІ, безумовно, чекає складна доля. На регіональному рівні вже давно розпочався контрнаступ: протягом жовтня—грудня минулого року Луганська, Харківська і Херсон­ська обласні ради прийняли рішення, які є антагоністичними Законові. Серед вимог до центральної влади — скасування відзначення 65-річчя УПА, указу про відзначення 100-річчя з дня народ­ження командарма УПА Романа Шухевича, вимоги перегляду навчальних програм, де «історія Великої Вітчизняної війни, Другої світової війни подається перекрученою, героїзується ОУН, УПА…»; висуваються претензії і щодо трактування Голо­домору 1932—1933 рр. як геноциду українського народу тощо.

«Дзеркало тижня» звернулося по коментар до Романа КРУЦИКА, голови Київської організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, директора музею Совєцької окупації України. Ось що він сказав: «Звичайно, проект, поданий Віктором Ющенком на розгляд парламенту, позитивний. Врешті-решт, слід віддати належне збройним визвольним рухам за незалежну Україну. Сьогодні ми маємо в державі парадокс, коли ті, хто при­душував визвольний рух, мають соціальний захист, який виражається у високих пенсіях, пільгах із комунальних виплат... Мало того, в Законі про соціальний статус ветеранів, який за пре­зидентства Леоніда Кучми лобіювали комуністи і соціалісти, встановлена така категорія, що має назву «винищувальні батальйони». І цим «яструбкам», а серед них — бійцям 400 спецзагонів НКГБ, які перевдягалися у форму вояків УПА й чинили страшні злочини проти мирного населення, термін війни продовжено до осені 1954 року! Тобто сьогодні ми маємо ситуацію, коли учасники руху спротиву перебувають у незалежній Україні, за яку вони боролися, в статусі людей третього сорту. А ті, хто боровся проти незалежності, — соціально захищені тією ж незалежною державою, за яку вони «боролися». З ким можна було боротися до осені 1954-го? З саранчею чи з гризунами? Така «соціальна справедливість» — нонсенс, і тому подання президентом України проекту Закону про статус учасників боротьби за незалежність до Верховної Ради є абсолютно справедливим, хоч і дуже запізнілим кроком».

Сьогодні ми публікуємо один із серії матеріалів про боротьбу українців за незалежність України, автори якого спробували подивитися на події в Україні 40—50-х років очима людини, кот­ра за радянських часів пройшла нелюдські випробування і залишається в статусі ізгоя в державі, за яку проливала кров.

Сергій МАХУН

Вояків УПА залишилося мало. Усі вони похилого віку, і треба встигнути записати їхні життєві та бойові історії. Було б добре оформити живі спогади і фотодокументи в цілісну книжку. Цих аргументів виявилося достатньо для спорядження нашої малої експедиції. «Не забудьте тільки розпитати, як вони дивляться на ідею примирення...» — сказав на прощання пан редактор. На Тернопільщині, у місті Чорткові, ми поставили це запитання колишній зв’язковій УПА Марії Штепі. «З фронтовиками, простими солдатами, ми ніколи не сварилися, тож і миритись нема потреби. А ось із енкаведистами, які вибивали нам зуби, виймали очі і людей наших до стінки ставили, — жодного примирення бути не може... Нині, — продовжувала пані Марія, — вони отримують солідні державні пенсії, а нас держава ця досі не визнала воюючою стороною...» Щось подібне казав нам старий воїн Дмитро Верхоляк із села Маркова Богородчанського району Івано-Франківської області. В УПА він пішов 1947 року, а під варту його взяли аж 1955-го. Відсидів у різних таборах ГУЛАГу 25 років. Від дзвінка до дзвінка. Таких, як він, режим не милував. Нині йому живеться гірше, ніж у таборі. Пан Дмитро самотній і дуже хворий. Ледве пересувається на милицях. Він — живий докір дуже пафосним і національно «свідомим» організаціям. Якби юнаки та дівчата «Пласту» бодай раз на місяць приїхали до старого поприбирати, випрати шмаття та нарубати дров, руки б у них не повідпадали. Та й на вишколах їм значно легше гукалося б «Слава Україні! Героям слава!» Спогади пана Дмитра ми подамо трохи згодом, а поки що пропонуємо вашій увазі розмову з паном Федором Палинським. Родом він із Закерзоння. Нині живе в селищі Красне на Львівщині. В УПА був станичним і харчовим. Паралельно дбав про теренову розвідку. Перше запитання до пана Федора — про особливості боротьби УПА на Закерзонні.

— Ця територія була під Поль­щею. Люди жили дуже погано. Ходили босі. Навіть до церкви. Під церквою мили ноги, взувалися і йшли на службу Божу. В школі українську мову викладали два рази на тиждень. Решта предметів — польською. Поляки схиляли нас до зміни національності. Якщо ви мали гроші і вивчили свого сина, то вони відкрито говорили: «Як сі пан пшепіше на поляка, то буде мати праце, а ні — то й ні...» У 1942 році я вступив до юнацького осередку ОУН. Організація Українських Націона­лістів перебувала у підпіллі. Бу­ли «Сокіл», «Пласт», інші... У «Пласт» потрапити було не просто. Мені сказали, що то організація воєнна. За німців з’явилися перші боївки і збройні відділи. Ходили переважно відкрито. Ми контролювали майже всю Лемків­щину. Була вона ніби самостійна республіка. Лінії зв’язку зрізали, мости попідривали. Жодної влади там не було. Були, правда, так звані постерунки польської поліції. Наскільки пам’ятаю, ми жодного з тих постерунків не вистріляли. Брали їх у кільце й казали: «Хлопці, здавайтеся, складайте зброю, мундири і забирайтеся під три чорти... Після приходу більшовиків ситуація змінилася. Тактику теж треба було міняти. На Закерзонні скупчення відділів УПА було велике... Діяло більш як двадцять дві сот­ні. Покійний Василь Кук розпо­відав мені: «Я був у вас, знаю ваші терени...» (Знав навіть, де я жив, моє село, мою ґміну...) Каже: наша еліта дуже помилялася, тому що слабо заглядала туди, у Закерзоння... Вважали, що там люди відсталі, забиті... А виявилися — найбільш затяті. Коли розгорілося повстання, то провідники волосся на собі рвали: «Як ми помилялися, які то люди культурні, ідейно виховані...» До справи були задіяні навіть діти. В розвідку їх брали. Якщо такий попадався, то не казав нічого.

— Скільки років було вам, коли ви пішли в УПА?

— Десь шістнадцять. Взагалі, у відділах були переважно молоді хлопці. За двадцять п’ять було мало. Мене одразу поставили станичним і харчовим.

— Себто система постачання бойових відділів ішла через станичного...

Станичний УПА Федір Миколайович Палинський
— Так. Моїм основним зав­данням було постачати хліб у від­діли. З тим було важко розбиратися. Хтось багатший, хтось бідніший. Я мав суперечки з керівницт­вом. Казав: «Нехай той бідний боханя хліба спече чи два, а хто багатий — одну випічку чи дві...» Так і заготовляли — одну тисячу буханців, дві тисячі буханців. За­багато не можна було пекти. А так проходить сотня — і я видаю. Як станичного, мене приписали до боївки СБ. Служба секретна. Мої рідні досі не знають того, що знаю я. Робота була пов’язана з роз­відкою. Бувало, сядеш на коня серед ночі і везеш інформацію. Може — правдива, може — не правдива, а їхати мусиш. Одно­го разу десять кілометрів продирався через ліс, аби доповісти сотенному, що під словацьку границю йде ешелон з облавою. Так і було. Привезли на ту облаву тисячу вісімсот чоловік.

— Зараз багато хто думає, що УПА з німцями співпрацювала...

— То є брехня. Німаки по наших лісах боялися облаву робити. А коли й робили, то цивільних людей пускали вперед, а самі йшли позаду.

— З вами боролися і німці, і більшовики... В чому різниця між ними?

— Вони не відрізнялися ні в чому. Мені один майор німецький казав, що німаки — то є чорний фашизм, а той, зі сходу, — чер­воний. Різниця в тому, що чор­ний фашизм тебе розстріляє чи спалить, а червоний каже: «...будєш на мєня работать, пока нє подохнєш...» Отака різниця була. Що один кат, що другий. Я того вже не бачив, але у таборі хлопці мені розповідали, що в Івано-Франківську німці впіймали шістнадцятирічну дівчину. Вона мала зв’язок з ОУН. І ось що вони придумали. Два міцних гнучких дерева стягнули докупи, при­в’язали руки й ноги до тих дерев і пустили. Роздерли надвоє. Розу­мієте... Тоді хлопці прийшли, подивилися і взялись до діла... Розбили склад зі зброєю, вбралися у німецькі мундири й оточили комісаріат. Всіх обеззброїли і сказали: «За ту дівчину усіх вас вистріляємо...» І таки вистріляли. Було тих німців 350 чоловік. Питаєте, яка різниця... Німець більше жити хотів. Моєму батькові радянські солдати казали: «Папаша, какая разніца, я сєгодня погібну ілі завтра...» Німці більше дбали про себе, але в жор­с­токості вони з совітами були однакові. Німчур «десяткував». Себто за одного вбитого вистрілював кожного десятого. В нас у селі ще з 1914 року жив німець. Був добрий і лагідний з українцями. Його поважали, а потім, у вій­ну, хтось його забив. І то вдень. Ну тоді пригнали купу німаків з танками з собаками і сказали, що будуть десяткувати... Викопали велику яму. Але німаки дослухалися до священиків. Люди пішли до панотця. Він поїхав у гестапо й каже їм: «Ви така славна армія, хіба не можете провести розслідування?..» Ну і ще їм багато чого говорив. Отак той священик нас виручив, і не здесяткували наше село... А потім за два тижні знайшли того вбивцю, пригнали і розстріляли публічно...

— Ви були свідком того, що нині називають операція «Вісла», коли Сталін віддав Закерзон­ня полякам, а українців виселив...

— Виселення розпочалося ще 1944 року, а операція «Вісла» — то 1947 рік. В 1944 році почали виселяти, а в 1947-му — масово... Спротив УПА був великий. Усі комунікації, мости, дороги були підірвані... Розумієте... Бої йшли, горіли села, як вночі, так і вдень... Люди були в страху, і кожен чекав, коли то все до нього прийде... Всякими правдами і неправдами рятувалися... У нас було менше поляків, то ще обійшлося, ще півбіди, а де їх було більше, там цілі села вистрілювали, палили...

— Але ж була Армія Крайова. Хіба з ними не можна було домовитися? Вони теж проти більшовиків боролися...

— Домовились, але було запізно. В 1946-му десь у березні дійшли згоди, що не будуть одне одному перешкоджати, бо ворог один як для Польщі, так і для українців... Але маховик розкрутився, і кров ішла за кров... Було таке лісове село Залатка, десь на вісімдесят хат... Обступили о дру­гій ночі, облили бензином, запалили й нікого не випустили... Там страхіття було... А то приїхали в моє село, десь так година четверта ранку, і розповзлися... Зайшов до нашої хати молоденький жовнір і каже: «Дай Боже щастя...» Сестра йому: «Ви нам добре щастя принесли...» Жовнір той — поляк з Тернопільщини... Родичів евакуювали, а його забрали на висилку українців... Хитро робили. Вийшло так, що той жовнірик був дуже совісний... Каже: «Я вам розповім правду, але ви мене не продайте. Завтра о десятій годині прийде така компанія, що я їх сам боюся. Справж­ні різуни. Не знаю, скільки дадуть часу на збори... Готуйте в дорогу що краще; одяг і щоб харчі були...» Наступного дня ми вже були готові. Пригналися, як ті звірі, і кажуть: «То пан вже є готовий, а хто пану сказав...» — «Ніхто, я знав, що будете нас виселяти...» Зразу пасіку запалили, бо меду треба було їм. То було страхіття. Пси гавкають, виють... Дві дивізії кинули проти нас. Був такий курінний Хрін. Я аж тепер дізнався, що справжнє ім’я цього командира Степан Стебельський. Я особисто його знав. Він казав, що якби та сволоч совєтська не пхалася, то Польщу ми забрали б за два тижні, як Гітлер... Розумієте, але там того войска було напхано — не перелічити...

— І радянських, і польських?

— Так, але поляками там керували совєти. Коли нас виселяли, треба було ріку переїхати. Ославу... Метрів близька п’ятисот завширшки. Міст наші хлопці підірвали, переправитись можна тільки кіньми... Хто мав добрі коні... А коні в нас були добрі. Ми скочили і помагали їм переправлятися. Було біля нас два жовніри. Один каже: «Єще нє відзялем, жеби огень с-пуд копит...» А хто мав слабші коні... Беруть батюгу і раз — по конях, мать твою таку бандеровску, мост зорвалі... а раз — по господарю. По дорогах грабують, забирають усе під мітлу... То пекло... А потім на станцію. На станції теж обкрадали. І було зроблено так — не розпишешся, не повезуть...

— Себто вдавали, ніби люди добровільно покидали свої хати...

— Так, ніби добровільно. Прийде такий полковник: «Ну што, желаєтє, чтоби вас полякі тут совсєм вирєзалі? Нада пісать і виєзжать...» Люди не писали по місяцю. А потім, у 1947-му, «Вісла» вже...

— Розкажіть про курінного Хріна. Яка то була людина?

— За його голову поляки давали мільйони злотих. І недарма. Хрін — така людина, що я навіть не можу вам розказати… Добродушна, виважена, грамотна… В його курінь хлопці дуже радо йшли. Він казав так: «Ну, сліпого не візьму, а безрукий, якщо права рука є, може йти…» Дуже дбав про людей. Хлопці його на руках носили. Мав дуже великий авторитет на Лемківщині. Працював у штабі, розробляв усі плани воєнні. Без нього жоден план не складався. Я дозволив собі спитати: «Друже провідник, правда, що нам американці помагають?..» Він так мене взяв за рамена і каже: «Знаєш, сину, мені хочеться заплакати, що цікавишся, але запам’ятай, як ти підростеш і схочеш хату будувати і не візьмеш кусок землі й не почнеш фундамента класти — хати не буде, але як почнеш — тоді, може, рідня подивиться, сусід подивиться, і помалу, помалу... побудуєш, значить, хату». Каже: як ми будемо сидіти, то нічого не здобудемо. Ро­дом він із Бережан на Тернопільщині. Полковник Галицької армії.

— І скільки йому років було, як ви зазнайомилися?

— Ну, виглядав він років на сорок, не більше, може — тридцять п’ять.

— Мали ще якісь цікаві зустрічі?

— Мав зустріч з одним дуже гарним хлопцем. Генерал служби безпеки УПА-Захід. Сам, без охорони був. Заїхав до мене на гарному коні. Мав усього-на-всього двадцять п’ять років. Псевдо таке цікаве — Цок. Трохи мені прочухана дав за те, що я надто відкрито роблю свою роботу. Казав, що треба більше конспірації. Переночував, побажав успіху. Перед ночівлею не міг роззутися. Сестра хотіла помогти чоботи зняти, а він каже: «Я не дозволю, щоби панна мене роззувала». Але не міг ніяк, як зняли — то всі ноги в чиряках. Десь простудився. Сестри-санітарки зробили прочистку. Шукав я інформацію про того генерала і потім дізнався, що їх п’ятеро виїхало на конях на прогулянку і там собі стали, а в лісі був снайпер і розстріляв усіх п’ятьох.

Я був станичним і харчовим у структурі СБ. Це означало, що, крім заготівлі харчів, я мав налагоджувати агентурну сітку. Робо­ти було море. В основному треба було діставати інформацію про облави. СБ, до речі, мала всю інформацію про пересування генерала Свєрчевського. Його псевдо було Вальтер. Він воював в Іспанії і хвалився: «Єще нєма тей кулі, що мнє заб’є...» Інформація була точна. Зробили на нього засідку. Пропустили все військо польське, потім надійшли оті бобіки і легкові машини. Ми знали навіть, у якій машині він їхав. Про це нам люди з польської розвідки сказали. Ну і хлопці, значить, його застрелили... В системі СБ працювали і юнаки, і навіть діти різного віку. У нас була велика організація, розумієте...

— Було б логічно, коли б ви як станичний закінчили офіцерську школу. Власне, чи були такі школи в УПА?

— Мені офіцерську школу пізно було кінчати. Підготовку пройшов на скору руку. Але така школа була аж там, під словацькою границею, в Закопаному. Там і поліцію, і наших хлопців вчили. А так багато шкіл було. І на Волині, і на Тернопільщині, і на Львівщині. Таких вишколів по лісах було достатньо. Новобранців вчили там військової науки.

— А коли вас арештували?

— В 1949-му. Думаю, що організація сама в тому винна. Я попереджав: нащо берете непідготовлених хлопців? Йому дадуть раз по писку, і він все каже. Взяли мене, товкли цілий тиждень, потім на очну ставку. Тата теж взяли. Його били, мучили, нічого не добились і відпустили.

— Як слідство проходило?

— Воно проходило дуже гарно... Слідчого звали капітан Пєчоний. Катували по-різному. Го­динами треба було напівприсівши чипіти, на допити викликали серед ночі. Потім була очна ставка з тими хлопцями. Після того нічого не пам’ятаю. Збили зов­сім. Мокрий був. Б’ють, значить, копають куди попало, відро води на вас виллє — і будьте здорові. Я не признавав нічого, в тому числі очної ставки. Потім справу передали до Львова. У Львові слідство вів полковник. Щось там у документах перекидав, і все через мат… А я кажу: «Чого ви ся материте? Що поганого вам моя мама зробила?» — «Ну ти прав, — каже, — ізвіні, але рускій іначє нє может…» Він казав мені: «Может, ти стрєлял, может — вєшал, ну кто знаєт, что ти мог дєлать… Нєт доказатєльства — суда нєт. Но єслі еті соплячкі на очную ставку ідут, я ім что, язикі поотрєзаю?!» Потім кинули на Бригідки. Тюрма така у Львові. В тюрмі 40 чоловік на камеру. Спали всі на одному боці і тільки по команді на другий бік переверталися. Духота, спека, граду­сів тридцять п’ять, кватирку не відкривають... Хлопці стали бити вікна. Карали за то «смірітєльною рубашкою». «Очень харошенькая» така «рубашка». В ній людина дуже скоро непритомніє, піна виступає. Поруч жінка, лікар… Добра така: «Нічєво, єщо нєсколько мінут потєрпіт…» Ви­ливають на вас воду з відра, і ви відходите. З Бригідок — на пересильну тюрму. Люди кричали: «Стріляйте, кати, вистріляйте усіх, не мордуйте»… Там не було як стояти, розумієте… «А что я вам здєлаю, нєт ешелона…» Че­рез чотири дні підігнали ешелон, вантажний… Два тижні везли в Карагандинську область, Джезгазганський район. Шістсот кілометрів від Караганди. В дорозі «переклички» робили. Такими ось молотками дерев’яними на довгих ручках. Один чекіст звідти, другий звідси і луплять по спи­нах. «Пєрвий, второй, трєтій…» Отак везли... В Петропав­ловську прийшов начальник еше­лона: «Вші єсть ілі нєт?..» Та, кажу, нема. «Єслі вші мєдіцина най­дьот, мнє хоть вєшайся...» За три кілометри по снігу з собаками в баню водили. А там самі жінки. Молоді хлопчиська встидаються. Жінки: «Мишкі нада бріть, тут нада бріть, всьо нада бріть...» А потім кажуть: «Маль­чікі, мальчікі, чого ви встидаєтесь, та у нас тут дві тисячі дво­рів і чотири старика лишились, а то всьо загинуло...» Питаємо: «А ви не боїтесь? То ж усе банди­ти, враги народа…» — «Ми знаєм, какіє ви врагі народа…» Ставились дуже щиро так… Навіть плакали.

Привезли за два тижні в Ка­раганду на той Кенгір. Там чотири будівлі стояли двоповерхові і землянки. Одяг дали пошарпаний. Черевики різного розміру, ношені. Ми ще застали тисячу вісімсот доходяг… Люди як з підручника анатомії — живий скелет... А нам думка в голові — невже і ми до того доживемо... Їх на роботу вже не брали, бо то були живі трупи... розумієте… Піш­ли ми з ними в баню і ще більше налякалися. Знаєте, ті ядрушка, здається, що відлетять, висять на такій тонкій шкірочці, як нитка... Був там хлопець з Золотопотіцького району Тернопільської області. Його ще в сорок четвертому привезли. Він розповідав, що чотири тисячі полонених японців вигинуло там без води. Привезуть два бензовози з водою, хто сильніший — то щось візьме, шапку намочить або сорочку і смокче. Ну, а вже 1955 року то ми забастовку зробили.

— Саме хотів вас запитати про це Кенгірське повстання…

— У Кенгірі було 5 тисяч чоловіків і дві тисячі жінок. Найбільше українців. Хлопці пройшли добрий вишкіл в УПА, були організовані й нічого не боялися. Пе­ред повстанням вивезли мене на мідний рудник за 25 кілометрів від Кенгіру. На руднику теж готувались виступити. Влада обіцяла, що скоро звільнять «малолітку». «Малолітку» не звільнили, режим лишався тяжким. Тоді ми взялися за організацію повстання. Хлопці були майстровиті. Гранати робили, пістолети, ножі... На­чальство лагерне не знало, що з тим діяти. Потім було так. Привезли один полк. Генерал каже: «Что, живих людей будєм давіть? Ето нє война...» І відмовився. Не знаю, як там його доля склалась. Іншого привезли — той теж відмо­вився. А потім пригнали танковий полк, десь вони тих головорізів набрали. Був там якийсь Вавілов, генерал Конєв ну і ще, я вже забув, як їх звали. Вийшли на вишки — і все, «по врагу впе­рьод...»

— Наскільки мені відомо, в тому повстанні найбільше жінки постраждали...

— У кенгірському таборі був мур, три метри заввишки, а може, й більше, і дроття. Коли оголоси­ли страйк, в’язні розвалили той мур і з’єдналися з жінками. Вони хотіли захистити нас. Думали, як вийдуть перед тими танками, то солдати на жінок не поїдуть. Ми відмовляли, але вони не слухали нас. Вийшли на площу перед бараками. Танки поїхали... Десь близько 600 жінок там розчавили. Забув сказати, що моя рідна сестра теж сиділа в Кенгірі. Взяли її за те, що «...пєла бандеровс­кіє песні…» Звали її Параскевія, вона загинула у тій м’ясорубці. Нас на руднику теж танками обставили. Хлопці з Кенгіра через шоферів передавали нам записки. Попереджали, щоб пильнували і були готові до найгіршого. В Кенгірі після тої кривавої епопеї усіх, хто вижив, розвезли по інших таборах… Кого в Тайшет, кого в Норильськ… Я на тому руд­нику залишився до кінця терміну.

— Ну, а після того не було більше заворушень?

— Не було. Стало легше, ґрати повирізали. Потім «пєрєсмотр дєла». Кожного викликали. Комісія з перегляду засідала на відкритому місці. Воно так і називалося — польовий клуб. Багатьох тоді звільнили.

— Як складалися стосунки з кримінальниками?

— Коли я прибув до табору, було їх там 300 осіб. З ними були неприємні справи. Кожен день бійки, кров... Багато чого залежало від табірного начальства. Одні були за те, щоб билися, інші переживали за роботу. Був такий полковник Тютюник, з Херсона. Ми йому казали: «Поки тих кри­мінальників не заберете — спокою вам не буде». Але кримінальники не мали там влади. Ми над ними взяли гору. Зрештою, їх потім вивезли, і вже був спокій.

— Досі багато хто називає вас бандитами, зарізяками, ну і всякі такі інші епітети... А як з тим складалось у таборі, який образ до вас прив’язували?

— У нас був такий випадок. Привезли інженера з Вінниці, дівчину. Ну, ви знаєте, як хлопчиська дивляться. «Дівчина появилась у нас...» Руками не чіпали, але словами — так. Була вона мовчазна і скритна. Потім заговорила. Їй набалакали, що то хлопці з рогами, з хвостами, голову відкрутять — і на тому кінець… Але в Москві перед відправкою їй сказали: «Тєбє повєзло, ти в рубашкє роділась...» —«І чому так?» — «А потому, что вчера ми отправлялі етап в битовиє лагеря. Там би тєбя на ходу ізнасіловалі... А ти попадаєш в Карагандін­скую область, в Джезказган. Там контінгєнт культурний, політічєс­кій, пальцем нікто нє тронєт...» Питаємо: «Ну то що, Валя, правду сказали?» — «Правду, мене тут ніхто…» — «А чого не хотіла говорити?» — «Ну, та я вивчала вас поки що…» Була ще одна дівчина. Після смерті Сталіна стали нам 25 відсотків платити. Платню видавала касирка з вільних. Її нами до півсмерті налякали. Од­ного разу в день платні переплатила сто вісімдесят карбованців. Я кажу: «Хлопці, треба віддати...» Підійшов до неї: «Ну що скажеш...» Вона: «Хлопці, я вам недодала, мабуть...» — «Додала, все в порядку, але перевір касу». — «Та ніби все добре...» — «Як добре, коли ти переплатила...» По­дивилась, розплакалась... Потім вона відмовилася від охорони, розумієте...

— Чи були більш-менш пристойні люди в середовищі табірного начальства?

— Було й таке. Після звільнення полковник один відвозив нас до станції і казав: «Хлопци-хлопци, мнє жалко вас. Ви єдєтє на родіну, там мать, братья, сєстри, отєц… Но формуляр ваш прієдєт раньше вас. Там будут прово­катори. А тут моглі би поступіть в строітєльний, заочно кончіть і спокойно жить... Прієзжайтє...» Дав нам адресу… Треба визнати, що казав він правду. По приїзді не хотіли прописувати. Всюди казали «враг народа». «Подпіші, что будєш с намі работать…» Я відмовився, вони кажуть: «Дурак ти. У нас такіх уже дєсяткі імєются...» Може, й були, а може — бре­хали... Мій товариш звільнився і прийшов у ливарний цех на роботу. Там йому втішились, бо добрий спец був. Але як дізналися про судимість, на роботу не взяли. Він пішов до секретаря райкому партії: «Мені що, знову шукати автомат?..» Ну і розказав суть справи. Дивно, але той поміг. Подзвонив і сказав: «Візьміть хлопця...» Різні бували ситуації, але в основному жити нам не давали... Постійно нагадували: «Не забувай хто ти є...» — «Я пам’ятаю, не переживайте...»

— Розкажіть, як склалося ваше життя в часи перебудови, і про перепоховання вояків УПА.

— Дружина моя теж брала участь у Кенгірському повстанні. У 90-ті ми з нею організували спілку політв’язнів району, потім — товариство вояків УПА, пізніше — Конгрес Українських Націоналістів. Розкопки останків вояків, замордованих НКВД, почали у 1998 році. У Львівському Меморіалі мені сказали, що для отримання дозволу на перепоховання треба знайти трьох свідків. Люди ще боялися, але я таки знайшов нормальних людей. Вони засвідчили, яка тут була бойня. Вбитих вояків звозили у Красне, роздягали догола і на три дні виставляли попід стіну, чи не впізнає хто. Не одна мама йшла і, зуби зціпивши, бігла геть, аби не викрили, що то її син. Вночі фірман НКВД колючим дротом зв’язував їх за ноги, волочив десь за півкілометра і там закопували. Тепер на тому місці ми насипали курган. Отже, викопали ми хлопців і поскладали у 36 домовин. У кожній домовині по два-три черепа. Перепохованню чинили спротив. Мене викликали в КГБ. Мутили голову: «Якщо селищна рада не дасть дозволу, ідіть в район, район не дасть — ідіть до нас...» Я тим кагебушникам сказав: «Я вже бачу, що не дозволите... Що, ще хотіли би саджати?!» Вони боялися того перепоховання. Потім вкрали дозвіл, але розкопки вже пішли, прапори вивісили. На похоронах було більш як п’ять тисяч людей. Поставили пам’ятник. Усе це за громадські гроші. Держава не допомагала.

Курган на місці знайдених останків замордованих НКВС вояків УПА у селі Красне
— Ходять чутки, що у Красному поставили спільний пам’ятник радянським солдатам і воякам УПА...

— Ні, то окремі пам’ятники. Під радянським похований такий собі Глузд. То був справжній кат українського народу. Але є ще не перепоховані. Шість летунів з Галицької армії і підполковник. Тут, у Красному, було летовище. Командував ним син Івана Франка, Петро. Він теж тут загинув. Щороку кажемо отцям на тих могилах правити. Я виступаю, прошу: «Отці духовні, не забувайте наших героїв, моліться за їхні душі...» Вже шістнадцять років Україні, але владу весь час треба підганяти. Якісь вони холодні до землі своєї та історії нашої.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі