ЧИ МАВ РАЦІЮ ВОЛТ ДІСНЕЙ, АБО ЧОМУ ТВОРЕЦЬ МІККІ-МАУСА ЦУРАВСЯ СВОГО ПОХОДЖЕННЯ

Нещодавно почув доволі цікаву історію, що стосувалася всім нам відомої з дитинства постаті — Волта Діснея. А саме — походження відомого мультиплікатора, про яке досі ходять суперечливі легенди. Певна старша пані українського походження зі США розповіла про те, що Волт Дісней змалечку співав у церковному хорі в українській православній церкві (його мати вважається українкою). Згодом, зацікавившись мультиплікацією, він звернувся по фінансову підтримку до однієї з найбільших кредитних спілок США, в активах якої вже на той час був власний хмарочос. У підтримці йому відмовили і начебто висміяли за те, що він цікавиться такими дурницями, коли є серйозніші справи. За легендою, юнак подався зі своїми ідеями до іншої установи, якою керували підприємливіші люди, — вона і вклала перші гроші в проекти Діснея. Повідають, що відтоді в його душу закралась нелюбов до «українського», і засновник Діснейленду вже ніколи не згадував про своє походження. В діаспорі також воліють не згадувати про цей інцидент.

Ця історія навіяла мені спогади про події трирічної давності, коли мені пощастило отримати частковий грант Дж.Сороса на навчання в Лондонській школі економіки. Грант покривав лише половину необхідних коштів на навчання, тож я вирішив пошукати дофінансування ззовні. Вислав лист-запит щодо наявності освітніх фондів та стипендій у різноманітні організації в українській діаспорі (попередні пошуки в Україні не увінчались успіхом). На близько сорока моїх електронних листів отримав лише одну відповідь з австралійської кредитної спілки, яка стверджувала свою «незацікавленість у фінансуванні чийогось навчання», а внизу красувалося класичне українське прізвище. Враження було прикрим, але не через цю відмову, а через відсутність будь-якої відповіді від близько 40 українських адресатів. Водночас я вислав ще три листи-запити в західні інституції: НАТО, Американський Департамент комерції та британське посольство. І знову щирий подив викликала їхня незагайна відповідь: з НАТО надійшов перелік стипендій, які вони надають, з Департаменту комерції — пояснення, що вони не фінансують освіту, проте з порадою зайти на web-site, присвячений стипендіям, а з британського посольства надійшло привітання з нагоди мого вступу до ЛШЕ і координати особи, з якою слід зв’язатись у Британії з питання фінансової допомоги. Правду кажучи, грошей я не отримав, але приємні враження від листування з західними установами залишились.

Спробуймо тепер глибше розібратися в типах поведінки двох референтних груп: діаспорних організацій і західних інституцій. Для цього звернімося до дослідження одного західного соціолога щодо відмінностей між американцями — вихідцями з колишнього Радянського Союзу та американцями — уродженцями США. Обом групам анкетованих було поставлено запитання такого характеру: «Уявіть, що вашого товариша обвинувачують у скоєнні злочину, якого він не скоїв, і ви знаєте стовідсотково, що він не винен, але щоб довести це, мусите збрехати в суді. Як ви поведетесь у цій ситуації?» Результати дослідження здивували багатьох: переважна більшість «корінних» американців рішуче відмовилися неправдиво свідчити в суді, а більшість вихідців з Союзу з легким серцем збрехали б. Науковець зробив висновок про певні константи в людській свідомості та ментальності — світ змінюється, але ми залишаємося такими, якими нас виховала в дитинстві певна ідеологічна система. Тож невже українці в діаспорі не стали «американцями» й «канадцями», а залишилися представниками системи, з якої вийшли, зі своїми недоліками і перевагами?

Перевіримо. Торік, під час літньої академії в європейських інституціях, я провів польове дослідження серед десятка учасників зі США. Результати виявилися схожими — ніхто не хотів давати неправдивих свідчень у суді, навіть якби безпідставно обвинуваченою була його власна дитина. Головна причина —тотальна довіра до суду і переконання, що американська судова система настільки справедлива, що невинність особи рано чи пізно буде доведена без брехні. Але в одному випадку стався прокол. Американка, яка за будь-яких умов відмовлялася неправдиво свідчити в суді (тоді як кілька американців вагалися, залежно від міри обвинувачення «товариша»), розповіла, що багато її друзів студентів-мексиканців нелегально підробляє у США під час навчання. Я вирішив її спровокувати і запитав, чому вона, знаючи про факт нелегальних заробітків своїх знайомих, діяльність яких порушує американське право, призводить до несплати податків державі (а це, своєю чергою, — до недоотримання коштів на соціальні потреби, на медичне забезпечення тощо), спричиняє зростання безробіття (адже роботодавцям вигідніше наймати нелегалів, ніж американців), — не повідомить поліцію або імміграційну службу, адже, згідно з законом, злочин — це не лише діяння, а й бездіяння? Дівчина не змогла знайти кращого аргументу, ніж виправдатись нібито відсутністю у США безробіття та незначною сумою податків, прихованих цими студентами. Чи це не практика подвійних стандартів? Тож чи це ми такі «невиправні порушники», чи у нас просто гірший PR?

Цими бувальщинами я намагався привернути увагу до тенденції, яка властива багатьом українцям: дрейфування до одного з двох полюсів — втрата ідентичності або консервація цієї ідентичності. Обидва ці полюси, на мою думку, відіграють негативну роль у розвитку особистості. І обидва характерні для української діаспори. Українці або зрікаються свого походження, або консервуються в тому вигляді, у якому прибули на Захід, почуваючись затишно в «західному бальзамуванні». А звідси — і ворожнеча між «бандерівцями» та «мельниківцями» (гілки ОУН), «вовкулаками» та «лісовими чортами» (пластунські скаутські курені), і добровільна асиміляція тих, хто не хоче брати участі в цих безпідставних «містечкових» конфліктах. В одній з українських газет наштовхнувся на критику В.Ющенка за те, що в його найближче оточення влилися певні особи з діаспори, зацікавлені лише на ньому заробити. Отже, ми є свідками того, що діаспора сприймається переважно лише як «вічний боржник» і благодійник, який не має своїх власних інтересів. Однак нам слід зрозуміти, що діаспора — такий самий суб’єкт економічних відносин, як і інші, зацікавлений у отриманні прибутку.

Проте вихід із ситуацій асиміляції та «консервування» в діаспори є, і для цього слід зробити небагато.

По-перше, інтегруватися (але не асимілюватися) з навколишнім середовищем. Таким чином українці будуть прийняті у відповідних суспільствах, це стане добрим прикладом для наслідування в Україні, яка інтегрується в європейське культурне, економічне і політичне поле.

По-друге, реформувати українські інституції в діаспорі, заохотити прихід до керівництва молодих людей. В одній зі своїх книжок Дж.Сорос пише про свій досвід використання фінансової допомоги у єврейських установах і своє незадоволення їх роботою, що наштовхнуло його на створення власної благодійної установи — Інституту відкритого суспільства, діяльність якого була б менш бюрократичною, цільовою й ефективною. Чи не час українським установам за кордоном також зреформуватися і дозволити більш прагматичному молодшому поколінню проявити себе.

І, нарешті, останній крок — це розширення бізнес-інвестицій та інвестицій в освіту в Україні. Нещодавно натрапив на цікаві цифри. Дж.Сорос щороку інвестує близько 500 мільйонів доларів у країни колишнього комуністичного блоку (в основному на освіту), а українська діаспора протягом останніх тридцяти років надала Україні 470 мільйонів доларів допомоги (переважно на потреби церкви). Цифри вражають, бо ж одна людина вкладає щороку в десятки разів більше, ніж кілька мільйонів людей, але дивують не суми, а цільові пункти отримання допомоги, проте й це можна зрозуміти.

Значною мірою завдяки полякам з діаспори, котрі масово почали не лише інвестувати, а й повертатися в Польщу працювати (зверніть увагу — «працювати», а не «займатись меценатством», і, як визнав один з них, стільки заробити в Штатах він би не зміг), піднялася польська економіка, адже країна отримала підготовлених західних спеціалістів, які орієнтувалися в процесах вільного ринку і не були чужими на цій землі.

Тепер слово і діло за вами, панове.