ЧИ БУТИ КИЇВСЬКОМУ «ЛУВРУ»? СТВОРЕННЯ В НАС МУЗЕЮ СВІТОВОГО РІВНЯ — СПРАВА ЦІЛКОМ РЕАЛЬНА

16 листопада, 2001, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 45, 16 листопада-23 листопада 2001р.
Відправити
Відправити

У серпні нинішнього року в «Дзеркалі тижня» було надруковано статтю «Приватна колекція», де повід...

Експонат китайського зібрання курильниця у вигляді слона
Експонат китайського зібрання курильниця у вигляді слона
Експонат китайського зібрання ритуальна курильниця у вигляді качки
Експонат китайського зібрання посудина для святої води
Експонат китайського зібрання курильниця у вигляді слона

У серпні нинішнього року в «Дзеркалі тижня» було надруковано статтю «Приватна колекція», де повідомлялося про воістину царський подарунок київського підприємця Сергія Платонова, який передав рідній державі унікальне археологічне зібрання — 1315 предметів, що належали племенам і народам, які колись населяли територію сучасної України, починаючи від епохи енеоліту (IV—III тисячоліття до н.е.) до IX століття нашої ери. Цілком ймовірно, чимало речей походять з давніх поховань на території Криму та Північного Причорномор’я, де в різні часи жили скіфи, греки, сармати, готи, алани, гуни, хазари. Велику частину цієї колекції становлять прикраси: браслети, сережки, перстні, фібули, скроневі кільця, намиста, пряжки. Близько 600 предметів виготовлені з золота та срібла. За оцінками фахівців, презент Платонова тягне на багато мільйонів доларів.

Експонат китайського зібрання посудина для святої води
Експонат китайського зібрання посудина для святої води

Про найцінніші твори давнього прикладного мистецтва, які поступили в Національний музей історії України, розповів його генеральний директор Сергій Чайковський. Про подарунок Платонова я написав із його слів. І тому був приємно здивований, коли через кілька днів після виходу газети мені зателефонував колекціонер. «Спасибі за добрі слова, — подякував він. — Стаття об’єктивна. Та в ній ви спираєтеся головним чином на висновки Сергія Чайковського. Я щиро шаную цього фахівця — він глибоко порядна людина та прекрасний знавець музейної справи. Проте Сергій Михайлович — державний службовець, або, як у нас тепер прийнято говорити, чиновник. А я приватний колекціонер, і моя точка зору на деякі явища відрізняється від його погляду на ті самі речі. Хотілося б зустрітися і поговорити». Звісно ж, я з радістю погодився. Ми познайомилися. Розмова із Сергієм Платоновим вийшла надзвичайно цікавою.

Експонат китайського зібрання ритуальна курильниця у вигляді качки
Експонат китайського зібрання ритуальна курильниця у вигляді качки

Проте спочатку коротко про самого колекціонера — особистості дуже неординарної. Високий, широкоплечий, із сивою шевелюрою і хриплуватим голосом, що сів від багатомісячного перебування на відкритому повітрі, він привернув би до себе увагу будь-якої аудиторії. Сергій Миколайович за освітою інженер, за професією підприємець. Займається видобутком природного каменю — лабрадориту й габро в Черняховському районі Житомирської області, а ще реконструкцією старих житлових будинків у столиці. Колекціонуванням «хворіє» майже з шестирічного віку. Перші його зібрання — різноманітні залізяки, приміром, гільзи, частини іржавого німецького кулемета — на початку 50-х років такого добра було скільки завгодно. Ставши дорослим, він почав займатися монетами, а через якийсь час марками. Пізніше 14 років працював на Крайній Півночі — Колимі та Чукотці, на півдні Східного Сибіру.

Тими роками на всю країну гриміло ім’я Вадима Туманова, який керував золотодобувачами. Старателі мили жовтий пісок, а Сергій Платонов паралельно будував — готував плацдарм для наступу тумановських артілей. Північ залишила в його житті незабутній слід. Люди в тих забутих Богом краях ставилися один до одного сердечно й бережно, не лізли чоботом у душу. Цінності тут — і моральні, і матеріального плану — були не такі, як на Великій землі. Гроші на Крайній Півночі не вважали пріоритетом. Головним було те, що встигли завезти в навігацію. Хто знає, може, багатотисячні витрати Сергія Миколайовича на придбання археологічних раритетів, подарованих нещодавно державі, — результат того, північного ставлення до матеріальних благ.

Коли в вікопомному 1986-му родина Платонова після тривалої відсутності зібралася в українській столиці (а всі його близькі родичі — корінні кияни), у нього прокинулася пристрасть до колекціонування. Розпочав із монет. Та через якийсь час на зльоті колекціонерів випадково побачив фотографію великої тарелі гетьмана Сагайдачного. І втратив спокій. Результатом став крок, на думку деяких, дуже необачний. Втім, люди, які добре знають Платонова, вважають, що чимало його спонтанних вчинків дуже навіть непогано продумані. Хоч би як там було, Сергій Миколайович поміняв усю свою колекцію монет Російської імперії на жадану річ. Пізніше гетьманську тарель придбав у нього для свого музею Національний банк України. А ось чудовий срібний кубок французького короля Людовика XIV музею Нацбанку Платонов уже подарував. Як і чимало інших найцінніших експонатів. Коли кілька років тому я поцікавився, ким саме вони презентовані, завідуюча музеєм Любов Павлівна Гриневич лише розвела руками: мовляв, прізвище дарувальника назвати не можу. Речі дуже дорогі, оцінюються в багато десятків тисяч доларів... До речі, з одним із його подарунків пов’язана історія, яку цілком міг би використати письменник-гуморист. Останніми роками стало традицією запрошувати в незвичний музей славетних гостей української столиці. Один із них, розглядаючи розкішну срібну вазу роботи майстрів XIX століття, зауважив, що вона чимось нагадує украдений кілька років тому футбольний Кубок УЄФА. Про жарт керівника зарубіжної держави у своїх випусках новин повідомило російське й українське телебачення. А наступного дня до Гриневич прийшов колега, який задихався від реготу. Уявляєш, розповів він, сиджу зараз у нашій їдальні та чую розмову двох дам за сусіднім столиком: «Знаєш, у нас у музеї, — каже одна, — зберігається вкрадений Кубок УЄФА». — «От ідіоти, — зауважує її подруга, — ну вкрали, так хоча б сховали...»

Сміх сміхом, та в Сергія Платонова дуже незвичне хобі. По-моєму, йому просто подобається дарувати державним музеям речі, придбані ціною великої праці. Гроші задарма ніхто не дає. Їх доводиться заробляти. Проте куплена за тисячі доларів найрідкісніша річ кладеться на «блюдечко з блакитною облямівкою». І нате вам, отримайте черговий сувенір. Роки три тому колишній заступник міністра культури Михайло Захаревич повідомив Платонова, що відомий італійський антиквар Марко Датріно, який організував у своїй країні виставку скіфського золота, показав йому срібний кухоль Василя Кочубея. А Платонов, між іншим, торгує з Італією нашим природним каменем. От він і подумав... Ви вже здогадалися? Правильно! Підприємець вирішив, що непогано було б повернути цю саму реліквію в Україну. І, уявіть, повернув. «Ми розійшлися з Датріно цілком полюбовно, — усміхається Сергій Миколайович. — Він побачив споріднену душу, колегу-збирача й не дуже мене притискав. Нині знаменитий кухоль зберігається в сейфі НБУ, але в недалекому майбутньому, сподіваюся, займе належне місце в Національному музеї історії України».

Щосуботи в столиці, недалеко від готелю «Братислава» збираються сотні людей, одержимих полум’яною, всепоглинаючою пристрастю. Молоді та літні, інтелігентні й не дуже, які ледь-ледь зводять кінці з кінцями і такі, що мають сотні тисяч гривень. Це колекціонери всіх мислимих і немислимих напрямів. Тут, на лівому березі, вони обмінюються інформацією (і не тільки), обговорюють новини, щось купують чи, навпаки, продають. Тут часом з’являються речі, які становлять велику культурну цінність для незалежної України...

— І географічно, і геополітично наша земля завжди перебувала на перетинанні доріг, — каже Сергій Миколайович. — І велике переселення народів йшло через нинішню територію України, і Великий шовковий шлях проходив через неї. Тут, на берегах Дніпра й у причорноморських степах, залишили свій слід великі культури різних країн і народів — єгипетська, месопотамська, шумерська, греко-скіфська, сармато-скіфська та інші. Не забувайте, що в нашому Північному Причорномор’ї знаходилися багаті міста-колонії давніх греків. Народи приходили та відходили — в інші краї і небуття, а матеріальні сліди їхнього перебування залишалися в матусі-землі. Люди, які добре знають історію, розуміють: нічого нового у світі не відбувається. Усе вже було, і не раз — і шляхетність, і патріотизм, і неправда, і зрадництво. Рівень інший, однак самі явища одного характеру.

— А вам ніколи не спадало на думку, — розвиваю порушену ним тему, — що, скажімо, давні греки були не дурніші за нас? А може, у чомусь навіть розумніші...

— Ви так думаєте, тому що вони не дивилися наші телепередачі? — сміється Сергій Миколайович. — У народу Еллади було більше, ніж у нас із вами, часу для поглибленого світогляду та філософствування. Та якщо серйозно, давні греки залишили в нашій культурі яскравий слід. Адже те саме скіфське золото — фактично грецьке. Чудові майстри, які виконували в містах-колоніях «замовлення» войовничих сусідів, дотримувалися так званого скіфського «звіриного стилю» своїх виробів. І знаменита пектораль, й інші шедеври, що зберігаються в музеях, свідчать, що давньогрецькі ювеліри добре вивчили побут, традиції та звичаї скіфів, розбиралися в їхній міфології. До речі, вам відомо, що скіфський «звіриний стиль» нині надзвичайно популярний? У нас чомусь про це не говорять, але знамениті ювелірні фірми, приміром, Картьє, використовують його мотиви в наймодніших сучасних золотих прикрасах.

Років шість тому Платонов розпочав збирати речі, які належать до періоду, що передував Київській Русі. Колекцію, подаровану ним державі, фахівці вважають унікальною.

— Невже ви розсталися зі своїми скарбами без будь-якого жалю? — сиплю сіль на рану.

— Бачу, мій вчинок здається вам нелогічним і навіть у чомусь безрозсудним. А тим часом він зовсім не імпульсивний, — відповів мені збирач. — Я передав народу України великі культурні (і матеріальні! — Д.К.) цінності, керуючись Указом Президента, підписаним у березні минулого року. В ньому йшлося про створення в нашій країні музею світового рівня.

Коли вимовляють «Прадо», «Лувр», «Ермітаж», «Метрополітен» чи, приміром, Британський музей, усі добре розуміють, про що йдеться. А який музей уявляють собі жителі Мадрида, Парижа, Нью-Йорка, Лондона чи навіть близькішого до нас Санкт-Петербурга, коли чують назву нашої країни? Національний музей історії України? Як казав герой одного популярного кінофільму, «це навряд чи». Було б ще не образливо, якби йшлося про зібрання картин. Ні «Лувр», ні «Прадо» ми вже, на жаль, не наздоженемо. Там геніальні шедеври збирали століттями. Нам не виграти змагання і з Британським музеєм. Англія, будучи могутньою колоніальною державою, мала змогу збирати вершки (тобто твори мистецтва) із усього світу.

Та й ми, на думку Сергія Миколайовича, можемо його здивувати. Якщо покажемо широкій публіці величезні матеріальні й художні цінності, які представляють культуру народів, що населяли в давнину територію сучасної України. «Я не претендую на авторство даної ініціативи, — підкреслює колекціонер. — Ця думка чітко виражена в указі Леоніда Кучми. Ідея полягає в тому, щоб зібрати воєдино унікальні золоті, срібні та бронзові речі й створити на базі Національного музею історії України скарбницю, якої ще не було в нашій країні».

— Та щось подібне все ж є — так звана Золота комора в Лаврі, — заперечую своєму співрозмовнику.

— Тут зовсім інший випадок, — терпляче пояснив Платонов. — По-перше, приміщення, у якому перебуває Музей історичних коштовностей, погано пристосоване для закладу такого профілю. По-друге, це має бути камерний, класичний музей. А головне — хотілося б, щоб він став справжньою візитною карткою України. Думаю, йому варто було б, як прийнято в усьому світі, привласнити ім’я. Ну, приміром, на честь святої Ірини — покровительки всіх збирачів старовини його можна назвати Іринінським. Жодної хвилини не сумніваюся, що вже через кілька років це ім’я було б в усіх на слуху. Презентуючи державі свою колекцію, я, власне кажучи, розумів, що вона експонуватиметься саме в музеї, про створення якого говориться в президентському указі. І мені зовсім не зрозуміла інертність і безініціативність людей, які за своїм службовим обов’язком повинні втілити в життя цю ідею.

Частину експонатів слід взяти в Інституті археології, вважає Сергій Миколайович. У майбутній музей мають потрапити й подаровані ним унікальні зібрання археологічних раритетів, які нині експонуються в Національному музеї історії України. Ну й, напевно, було б великим гріхом не показувати китайську колекцію Платонова, яка зберігається в сейфах Ощадбанку. Ці шедеври прикладного мистецтва справді заслуговують, щоб про них розповісти докладніше. Вони належали останньому китайському імператору (1908—1911 роки) і імператору Маньчжоу-Го (1931—1945 роки) Пу І. Велика частина речей — культового призначення і датується XVIII — початком XX століття. У найрідкіснішому зібранні понад 60 предметів, виготовлених із срібла та прикрашених коштовним камінням. Тут мені здається доречним навести відгук провідного наукового співробітника «Ермітажу», хранителя фондів Давньої Русі, кандидата історичних наук Рафаеля Мінасяна: «У будь-якому музеї світу ця безцінна колекція була б перлиною, гордістю музею та країни. Її продаж за кордон був би найбільшою втратою для України. Продаж же в приватні руки, особливо її роздрібнення, розцінював би як моральний злочин перед культурою людства».

Розмову на дану тему не можна вважати завершеною, не прийнявши до уваги одну істотну обставину. Самі співробітники музеїв не приховують, що в них у експозиції та фондах знаходиться лише 8—10 відсотків тих речей, яким слід бути в подібних установах. Близько 90 відсотків раритетів — у приватних (і, зауважимо, офіційно дозволених, цілком легітимних) колекціях. Причому, як вважають фахівці, у домашніх зібраннях є найрідкісніші, найцінніші речі, твори прикладного мистецтва світового рівня. З іншого боку, через історичні потрясіння, які переживала Україна та інші держави СНД останні 10—15 років, такі шедеври мають тенденцію переходити з рук у руки: деякі багаті люди стають бідними, а невелика частина колишніх «середняків» перетворилася на досить заможних громадян. Проте міграція раритетів зовсім не таке просте явище, яким може здатися на перший погляд. «Речі подібного рівня однозначно мають бути у власності держави, — впевнений Сергій Платонов. — Та в будь-якому випадку їх неодмінно варто виставляти в музеях». З ним важко не погодитися.

— У нас поняття «музей» досить розпливчасте, — думає підприємець. — Адже величезна кількість найцінніших предметів зберігається у фондах. Їх бачить мало хто. По-моєму, музей можна порівняти з кінотеатром. Та фільми не є його власністю. У той самий час ми звикли, що експонати музею (за винятком речей, представлених на різноманітних виставках) — власність держави. А чому? Мені, відвідувачу, абсолютно байдуже, хто власник цих предметів. Головне — їх побачити. Потрібно дати людям таку можливість. Та й що, скажімо, поганого в тому, що той чи інший збирач, який не хоче назавжди розставатися зі своїми цінностями, вирішить, проте, виставити їх на загальний огляд в одному з музеїв? До речі, юридичне право на це є. Та, на жаль, скористатися ним не поспішають. Тому в новому національному музеї, про який ми говорили, експонати, на моє глибоке переконання, мають належати не лише Міністерству культури, Державному казначейству чи Нацбанку, а й приватним колекціонерам. Важливо, щоб подібні речі виставлялися та розповідали про нашу велику історію і самобутню культуру народів, які населяли в давнину територію сучасної України.

— Боюся, тут не все настільки просто, як здається, — вливаю ложку дьогтю в бочку меду — блакитну мрію про київський «Лувр». — Сьогодні чимало музеїв роками не виставляють навіть власні багатства, які зберігаються у фондах, — немає місця. Де вже тут думати про приватні колекції...

Та, виявляється, Сергій Миколайович передбачив і це. У Києві, на вулиці Інститутській вже десять років стоїть недобудований будинок художнього павільйону. На його думку, дана споруда немов створена для видатних творів давнього прикладного мистецтва. Крім великих виставкових площ та інших важливих переваг, вона розташована в природній охоронній зоні — поруч із Національним банком, адміністрацією Президента й Кабінетом міністрів. Тут було б зручно й безпечно виставляти нашу чудову пектораль та інші речі, які мають величезну матеріальну цінність. Мій співрозмовник особливо підкреслює, що думку розмістити тут шедеври світового рівня підтримує київський мер, який відомий як людина справи. Олександр Омельченко на вітер слів не кидає. Один Іринінський (а може, його назвуть по-іншому) музей, на думку Платонова, щорічно залучав би в Україну близько 100 тисяч туристів, а кожний залишає в міському бюджеті майже 1000 доларів. Ось і рахуйте...

— Чому ми соромимося показати світу свої скарби? — дивується Сергій Миколайович. — Що стосується мене, то я продовжую збирати культурні цінності народів, які населяли територію нашої країни в дослов’янський період. І маю намір знову подарувати свою нову колекцію державі. Робитиму це доти, доки не звернуть увагу на «музейну» проблему.

— Однак такий спосіб вам дорого обійдеться, — намагаюся перевести нашу розмову на жартівливу ноту. — У найбуквальнішому значенні слова.

— Нічого не зробиш, — розводить руками Платонов. — Мені здається, якби був у нас такий музей, чимало збирачів передали б туди свої колекції, залишивши їх у приватній власності. Та в принципі, вкотре хочу повторити: речі подібного рівня мають стати національним надбанням. Сподіваюся, у мене з’являться послідовники...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК