Король-лицар, який має аж два саркофаги, але лежить невідомо де

За життя сучасники називали короля Польщі та Угорщини Володислава ІІІ Ягеллона Олександром Македонським XV століття. А в історію він увійшов під прізвиськом Варненчик. Адже саме неподалік болгарського міста Варна 10 листопада 1444 року цей 20-річний король-лицар, «надія християнства», очільник хрестового походу проти турків героїчно загинув у битві з військом Османської імперії, яке було втричі численнішим за його армію.

У вирішальний момент боротьби, коли християни відбили несамовиту атаку мусульманської кінноти, командувача корпусу спагі Караджу-пашу було вбито, а турецькі та арабські вершники вже почали тікати з поля бойовиська, Володислав на чолі 500 відбірних польських та угорських лицарів ударив по центру турецького війська, найгрізнішій його частині - десятитисячному корпусу яничарів, серед якого перебував сам султан Мурад ІІ. За свідченням турецького літописця Сеадеддіна, король із довжелезним мечем у руках першим урізався в лави яничарів. І натиск цього «породження пекла» був таким, що ніхто з «синів ісламу» не міг відбити його страшних ударів. Володислав прагнув особисто вбити чи взяти в полон Мурада ІІ і тим зробити вирішальний крок до виконання обітниці, яку дав перед Христом, - «вигнати турків з Європи». Сеадеддін пише, що Володислав був уже за кілька десятків метрів від султана, і Мурад саме збирався віддати наказ про загальний відступ. Проте старий яничар Ходжа Хазер, коли до нього наблизився страшний лицар, спершу ліг на землю, а тоді пірнув між копита королівського коня і вдарив його ятаганом у незахищене панциром черево. Кінь разом із вершником упав на землю, а Ходжа Хазер одним ударом відтяв Володиславу голову. Турки тут-таки настромили королівську голову на спис і високо піднесли її над полем битви, а «воїни Христові» миттєво втратили свій наступальний порив…

Розгром хрестоносців був жахливий. Лише завдяки подвигу 400 чеських гуситів, які протягом години стримували натиск турків і загинули всі, до останньої людини, семигородському воєводі Яношу Гуньяді вдалося вивести частину війська (переважно угорців) з поля бою і врятувати її від неминучої загибелі. На полі під Варною лишився командувач гвардії Папи Римського кардинал Джуліано Чезаріні, весь цвіт польського та більшість угорського лицарства, тисячі валахів, болгар, сербів, боснійців, словаків, італійців, німців, французів, українців - загалом десять тисяч християнських вояків і понад 20 тисяч турків.

Прямим наслідком трагічної битви під Варною стало падіння Константинополя-Царгорода 1453 року та ліквідація Візантійської імперії, завоювання Морейського деспотату на Пелопоннесі 1460 року та Боснії 1463 року, встановлення васальної залежності Кримського ханства від Стамбула 1475 року. Народи Болгарії, Греції, Сербії, Боснії, Волощини та Молдови на довгі чотири століття потрапили під османське ярмо, а наші предки-українці змушені були віками протистояти турецько-татарській агресії. Обітницю Володислава «вигнати турків з Європи» було виконано (та й то не повною мірою) лише в XIX - на початку ХХ століття.

Влітку 1987 року автор цієї статті на два місяці приїхав до Варни як командир студентського будівельного загону Київської політехніки. Українські студенти працювали на консервному комбінаті «Янко Костов», а у вільний час намагалися збагнути життя, відчути дух такої схожої, «майже радянсь­кої», а водночас у чомусь і дуже відмінної від СРСР Болгарії. І, звичай­но ж, однією з перших екскурсій, які я організував сам для себе (більшість студентів віддавала перевагу відпочинку на пляжі), стала поїздка до парку-музею «Варненська битва».

Поле бою, яке в середні віки лежало за десять кілометрів від міста, нині опинилося на околиці «літньої столиці Болгарії». Горбиста рівнина, де за п’ять з лишком століть перед тим боролися і вмирали хрестоносці й турки, нині засіяна травою та поросла деревами. Сам же музей, відкритий 1935 року за ініціативи президента Польщі Ігна­ци Мосцицького та болгарського царя Бориса ІІІ, виявився невеликим, але досить «багатим». Важко сказати, якою була концепція музею перед Другою світовою, але комуністична влада Болгарії зробила з нього символ «братерства по зброї» соціалістичних країн у бороть­бі проти «зовнішньої агресії». Про те, що в складі війська Воло­дислава були, серед інших, німецькі, італійські та французькі вояки, якось «забули». Натомість воїнам з Болгарії, Угорщини, Польщі, Руму­нії (тогочасної Волощини), Чехії та Югославії (Сербії та Боснії) було присвячено по окремому залу. Там зберігалися автентичні зразки зброї та військового спорядження XV сто­ліття кожного з перелічених народів, частково - напівзотлілі й заіржавілі, знайдені археологами на полі битви, а частково -отримані болгарами як подарунки з відповідних країн.

Усе це було дуже цікаво, проте жодної згадки про участь українців у Варненській битві в музеї знайти не вдалося. А я ж точно знав, читав в історичній літературі, що у складі Володиславового війська були й українці, а за рік чи два перед поїздкою натрапив у якійсь збірці українських народних історичних пісень на «Пісню про битву під Варною», яка закарбувалася в пам’яті своєю трагічною романтикою. Відтак, уважно оглянувши всю експозицію, я пішов до директора музею. Пан, чи то пак товариш, Шанко Апостолов уважно мене вислухав і дуже… зрадів. «Це надзвичайно важливо для нас, - з ентузіазмом казав він. - Адже маємо навіть зал, присвячений воякам з нинішньої Югославії, яка, як відомо, не є членом Варшавського договору. Є зали практично всіх соціалістичних країн Європи, а залу, присвяченого великому Радянському Союзу, немає. А Україна ж - союзна республіка. Про участь українців у битві під Варною є згадка лише в одному-єдиному історичному документі - листі до міланського герцога папського нунція Пікко­ломіні, який супроводжував військо Володислава у поході. Нунцій писав у жовтні 1444 року: «До війська приєдналося чимало добровольців-угорців, а ще більше - волохів, болгар та «рутенів». А ви ж знаєте, що в середні віки «рутенами» називали ваших предків. Чи можете ви зацитувати текст тієї пісні? Якщо ми матимемо ще одне підтвердження участі українців у Варненській битві з іншого - незалежного джерела, то зможемо це вважати історично доведеним фактом. Ми тоді напишемо доповідну записку до ЦК болгарської комуністичної партії, вони звернуться до товаришів з ЦК КПРС, отримають їхню санкцію, і ми створимо в музеї зал, присвячений українцям як представникам великого Радянського Союзу. Це буде чудово. І як правильно з ідеологічного погляду!».

Я, на жаль, не міг прочитати напам’ять жодної строфи пісні. Проте після повернення додому таки знайшов у бібліотеці ту збірку і переслав у Варну текст «Пісні про битву під Варною»:

«Відки, Йване?» - «З-за Дунаю».

«А що чував у вашім краю?» -

«Еге! Чував! Я сам видав:

Ішли ляхи на три шляхи,

Козаченьки на чотири.

А мадяри гору вкрили,

Щоби турка ізгубити».

Ой піду я на могилу,

Подивлюся у долину.

А в долині турок грає,

А мій коник перед воде.

На конику збьор турецький,

На нім сидить син крулевський.

В правій руці меч тримає,

А з лівої кров се леє.

Над тов кровцев ворон кряче,

Над козаком мати плаче.

«Не плач, мати, та й не тужи.

Порубали, ба й не дуже:

Лиш головку на чотири,

А серденько на шестеро,

Біле тіло - на мак дрібний,

Дрібні пальці - на кавальці,

Білі ручки на сім штучків…

Шукай, мамо, лікарчика -

Молодого мулярчика.

Най му хатку ізбудує,

Та й без вікон, та й без дверей -

Щоби вітер не завіяв,

Щоби сонце не загріло.

Возьми, мати, піску в жменю,

Та й розкидай по каменю,

Поливай же’го сльозами

Перед ясними звіздами:

Як той пісок, мати, зійде,

Тогди твій син з войська прийде!»

Болгарські музейники щиро дякували за текст пісні, опублікували його в збірці наукових праць з перекладом болгарською, проте до визнання участі українців у Варненсь­кій битві на державно-офіційному рівні так і не дійшло. Наскільки можна було зрозуміти з досить туманних натяків у листі Апостолова, у Москві вирішили, що підкреслювати самостійну, без російського «старшого брата», участь українців у європейській коаліції хрестоносців (хай навіть півтисячоліття то­му) буде не так уже й «правильно з ідеологічного погляду», як здалося болгарам. Адже в радянській історіографії право на роль «безкорисливого визволителя» серед усіх народів СРСР у будь-яку історичну епоху мав лише «великий російський народ». А за кілька років зазнала краху «світова система соціалізму», розпався СРСР, Болгарія взяла курс на інтеграцію з Євро­пейсь­ким Союзом, відтак питання про визнання українців учасниками походів 1443-1444 років утратило будь-який ідеологічний акцент.

Утім, останніми роками підвищена увага до трагічної битви
1444 ро­ку під Варною в Україні спричинена не лише тим, що в ній брали участь кілька сотень українців, а й особою короля Володисла-ва ІІІ. Де­хто (щоправда, з певним перебільшенням) називає його… українцем.

Мати варненського героя княжна Сонька (Софія) Гольшанська народилася 1405 року, скоріше за все, в Києві, де її батько Андрій Іванович Гольшанський на той час був намісником Великого князя Литовського. І Гольшанські, і Друцькі, з роду яких походила її мати Олександра, були нащадками литовського князя Гедиміна, проте на початок ХV століття вже кілька десятиріч були православними і жодною іншою мовою, окрім руської, не розмовляли. Коли Сонька була маленькою, її батько помер, і відтак майбутня королева Польщі разом з матір’ю мешкала в замку свого дядька князя Семена Друцького в Друцьку (територія нинішньої Білорусі). 1422 року 71-річний король Польщі і Великий князь Литовський Воло­дис­лав Ягайло відвідав Друцьк. Вражений красою 17-річної Соньки, він умовив князя Семена віддати племінницю за нього заміж. «Я мав три дружини - дві ляшки і одну німкеню, але жодна з них не народила мені синів, - переконував старий король магната. - Тепер хочу взяти з роду руського, може, Бог дасть мені нащадків». Єдиною перешкодою було те, що сестра Сонь­ки Василина була ще незаміжня, а за тогочасними звичаями старша сестра обов’язково мала виходити заміж раніше за молодшу. Проте Ягайло вмовив князя Івана Більсь­кого, що прибув у його почті до Друцька, негайно одружитися з Ва­силиною. Тож там-таки, в Ново­грудку неподалік Друцька, спочатку з князем Іваном обвінчалася старша сестра, а за годину - Сонька з королем. Напередодні шлюбу майбутню королеву змусили прийняти католицтво, тому вінчав їх католицький єпископ віленський Ма­цей. Проте коли королева-мати Софія через чотири десятиліття померла в Кракові, вона заповіла поховати себе за православним, а не католицьким обрядом. Утім, позаяк і Ольшани (Гольшани), і Друцьк, де мешкали батьків і материн роди, розташовані на території сучасної Білорусі, а Сонька у свідомому віці на території нинішньої України ніколи не мешкала і навіть не бувала, якщо вже вважати її з огляду на релігію та рідну мову не литовкою, то вона скоріше білоруска, а не українка.

Польські магнати зустріли Соньку в Кракові вкрай вороже. Адже вони саме плекали намір одружити Ягайла із 46-річною Оф­кою Баварською, вдовою чеського короля Вацлава, і таким чином приєднати до Польщі Чехію. А старий король своїм неочікуваним одруженням зруйнував усі їхні плани. Через це Соньку було короновано лише 1424 року. Саме цього року вона народила Ягайлові сина Во­лодислава, майбутнього Варнен­чика. Ще один син помер немовлям, а 1427 року з’явився на світ Казимир, який і став спадкоємцем свого брата на польському престолі. Ворожі Соньці польські магнати розпочали проти неї інтригу - її було звинувачено у подружній зраді: Краковом поповзли чутки, що обидва Ягайлові сини - байстрюки. Впливова придворна кліка намагалася в такий спосіб позбавити прав на польський престол Ягай­лових синів від Софії, зробивши наступницею старого короля його доч­ку Ядвігу - від другого шлюбу з полькою Анною Цилейською. 76-річний Ягайло і вірив, і не вірив звинуваченням. Зрештою дружині вдалося виправдатися, привселюдно поклявшись у своїй невинуватості, проте, як кажуть в Одесі, «неприємний осад залишився». Забі­гаючи наперед, скажемо, що вже після смерті старого короля, коли його сини підросли, виявилося, що і Володислав, і Казимир зовні разюче схожі на Ягайла, тож звинувачення відпали самі собою.

Ягайло помер 1434 року, і несповна десятирічний Володислав став королем після жорстокої боротьби між його прибічниками та супротивниками. Проте Соньці так і не вдалося стати регенткою - до повноліття короля Польщею правив єпископ Збіґнєв Олесницький.

Проте вже 1438 року 14-річний підліток оголосив себе повнолітнім і заявив, що починає самостійно правити королівством. Звичайно, йому не вдалося стати королем-само­держцем, Володислав був змушений, м’яко кажучи, враховувати думку панів з Державної ради.

1440 року 13-річний Володис­лавів брат Казимир, посланий з Кракова як королівський намісник до Литви, коронувався у Вільні Ве­ликим князем Литовським. Таким чином було розірвано особисту унію між Польщею та Литвою, ук­ладену 1386 року з обранням Ягай­ла польським королем. Біль­шість польських панів вимагали, щоб Володислав вирушив із військом до Литви приводити «до пос­лушенст­ва» свого молодшого брата. Проте Володислав вирішив інакше…

Саме в цей час угорські пани обрали Володислава на престол Угорщини, який звільнився після смерті бездітного Альбрехта І Габс­бурґа. Над Угорщиною тоді навис­ла турецька загроза, і славетний воє­вода Янош Гуньяді вважав, що особиста унія з Польщею істотно підвищить шанси угорців у боротьбі проти османської навали. Проте на угорську корону були й інші претенденти, тож «узяти» корону можна було лише особисто. І Володислав обрав не Литву, а Угорщину. Саме тоді він дав собі обітницю вигнати турків з Європи. Звичайно, можна говорити про напівдитячий романтизм 16-річного юнака, який уявив себе новим Олександром Маке­донсь­ким. Проте не все так однозначно.

У цей час Польща остаточно зламала хребет Тевтонському ордену, була на історичному підйомі, і місцевим магнатам та шляхті було затісно в невеликому королівстві, яке, крім власне польських земель, володіло лише Галичиною. Біль­шість польських можновладців убачали основний напрям зовнішньої експансії на Сході - на неозорих просторах Великого князівства Ли­товського, якому належала Білорусь та майже всі українські землі. Але інша частина польської еліти вважала головним зовнішньополітичним завданням просування на Південь - створення у боротьбі з турецькою агресією під польським патронатом багатонаціональної держави в басейні Дунаю, з подальшим звільненням/захопленням усіх Балкан.

І юний король, свідомо чи несвідомо, став виразником інтересів і сподівань цієї «партії». Проігнору­вавши самовільні дії Казимира і литовських панів, що стояли за ним, тобто фактично визнавши самостійність Литви, він зібрав військо і вирушив на Угорщину. До рідного Кракова Володислав не повернеться вже ніколи…

17 липня 1440 року на голову Володислава в Буді було покладено корону святого Стефана - він став іще й угорським королем Уласло І. Відтоді його офіційний титул звучав так: «Володислав, з ласки Божої король Польщі, Угор­щини, Далмації, землі краківської, сандомирської, серадзької, ленчицької, куявської, Верховний князь Литовський, пан і спадковий володар Помор’я та Русі».

1443 року Володислав вирушив у свій перший похід проти турків. Папа Римський Євгеній ІV проголосив хрестовий похід проти «безбожних агарян» і закликав усіх справжніх християн приєднуватися до війська Володислава. Зібрана юним королем армія була порівняно невелика, проте дуже боєздатна. Рішучий і сміливий наступ проти османів приніс вражаючі успіхи. Під Нішем, Піротом, Софією, Зла­тіцею Володислав громив турецькі війська, які в кожному випадку мали чисельну перевагу. Вперше за десятиліття звитяжного просування Балканами османи наразилися на, здавалося, непереможну силу. 40-тисячне військо угорців, поляків, чехів, словаків, німців, волохів, сербів, боснійців та українців наближалося до тогочасної столиці Ос­манської імперії Едірне (Адріано­поля). Переможний марш Володис­лава на південь зупинили не турки, а страшенно люта того року в Бал­канських горах зима та голод. Од­нак переляканий султан Мурад ІІ змушений був укласти з Володис­лавом дуже вигідне для останнього перемир’я на десять років - Угор­щина отримувала кілька фортець на Дунаї, турки визнавали незалежність Валахії та Боснії, а Сербія ставала васалом Володис­лава.

Військо переможців поверталося до Буди голодне та обдерте, але з тріумфом. Попереду своїх воїнів пішки по снігу йшов босий король - його кінь загинув, чоботи геть подерлися, а взяти коня чи зняти взуття з когось зі своїх товаришів по зброї Володислав принципово відмовився.

Отак, в один момент, юний король став героєм усієї християнсь­кої Європи. Наступного року радники в один голос переконували Володислава розірвати перемир’я і добити турків. Тим більше що саме в цей час проти султана повстав намісник Анатолії і найкращі війська Мурада ІІ воювали проти повстанців в Азії. Володислав довго сумнівався - адже він поклявся на Біблії десять років не нападати на турків. Але зрештою кардинал Чезаріні привів до Буди загін папських рицарів і передав королеві особистий дозвіл римського понтифіка порушити клятву. І король зважився - у вересні 1444 року він перейшов Дунай.

Військо Володислава було 1444 року майже вдвічі менш чисельним, аніж року попереднього, - до походу не готувалися заздалегідь. Намісник Польщі кардинал Олес­ницький фактично саботував накази Володислава і всіляко зволікав із відправкою до Угорщини польсь­кого війська - воно з’явилося на берегах Дунаю лише після розгрому під Варною. Сербський деспот Георгій Бранкович, який побоювався посилення Володислава, теж пообіцяв прислати військо, але не прислав - із Сербії прибули лише добровольці. За «мудрість» свого правителя Сербія заплатила через чотири роки на Косовому полі - кров’ю своїх кращих синів і остаточною втратою незалежності на чотири століття. Не надійшла обіцяна допомога і від греків з Мо­рейського деспотату та з Констан­тинополя. Але найпідступнішу зраду вчинили італійці. Папа Євге-
ній ІV послав на допомогу Воло­диславу генуезькі та венеційські кораблі, які мали блокувати Дарда­нелли і не дозволити султану переправити свої війська з Азії в Європу. Але Мурад ІІ підкупив торгашів-«хрестоносців». Вони не те що не заважали туркам переправлятися, а самі перевезли їх до Європи, отримавши плату за кожного з 40 тисяч воїнів ісламу. В Румелії до султанового війська приєдналося ще 20 тисяч вояків. Єдиним союзником Во­лодислава, хто дотримався своїх обіцянок, виявився господар Воло­щини Влад Дракула (той самий, кот­рий став прообразом літературно-кіношного «короля вампірів» графа Дракули), який прислав чотири тисячі кіннотників на чолі зі своїм старшим сином Мірчею.

Отже, інтернаціональне військо Володислава налічувало лише 16-20 тисяч вояків - переважно важкої лицарської кінноти. Піхоти майже не було - лише невеликий контингент чеських стрільців-гуситів, гетьманові яких Чейці було підпорядковано також український загін з кількох сотень «рутенів». Попри все це хрестоносці були впевнені у своїй перевазі над турками і щиро вірили в перемогу. Та не так сталося, як гадалося…

Відтяту голову Володислава Мурад ІІ кілька років зберігав як військовий трофей у скляній посудині з медом (щоб не гнила). Але ні тіла короля, ні його розкішного обладунку після битви так і не знайш­ли. Це породило чутки, що Володислав вижив у битві, і його брат Казимир коронувався польським королем лише через три роки, та й то з умовою, що в разі появи Варненчика поверне йому престол. Новим королем Угорщини було обрано не Казимира, а Воло­дислава Габсбурґа. Таким чином польсько-угорська особиста унія розпалася, натомість було відновлено унію польсько-литовську. «Партія» польських можновладців, яка обстоювала експансію на Південь, а не на Схід, зазнала остаточної поразки, тим більше що найвизначніші її учасники загинули на полі під Варною. Польща зреклася ролі лідера у протистоянні турецькій агресії в Південно-Східній Європі та наміру створити багатонаціональну державу в басейні Дунаю. Цю історичну місію замість Ягеллонів виконали австрійські Габсбурґи, які зрештою стали імператорами Австро-Угорщини. Якби не підступний удар ятаганом у черево королівського коня, весь хід історії Східної Європи міг би скластися цілком інакше…

Для короля Володислава Вар­нен­чика було побудовано саркофаг в соборі у Вавелі - усипальниці польських королів, а вже в ХХ столітті - мавзолей на полі битви під Варною. Проте обидві труни стоять порожні - кістки короля, найімовірніше, й досі гниють десь у Варненському полі серед останків його товаришів по зброї.

Всією Європою ще кілька десятиліть ширилися чутки, що Воло­дислав якимось дивом урятувався і живе десь відлюдником. Наприк­лад, через кілька років після катаст­рофи під Варною, серед лицарів ордену святої Катерини з гори Сінай на португальському острові Мадей­ра з’явився такий собі Енріке Але­мао (Генріх Німець). У Порту­галії подейкували, що «Німець» і є король Володислав, який сприйняв розгром свого війська турками як кару Божу за порушення клятви й нині спокутує цей гріх. Сам Енріке ніколи не підтверджував, але й не спростовував цих чуток. Хоча, найвірогідніше, Алемао був звичайнісіньким марнославним самозванцем, який загинув у віці близько 40 років у морському бою з арабами і забрав свою таємницю на дно Атлантичного океану.

Протягом століть ті чи інші діячі намагалися розпочати процес беатифікації - проголошення святим короля-мученика, який героїчно загинув, захищаючи віру Хрис­тову. Проте Ватикан так і не погодився на це. Причина, ймовірно, полягає в тому, що Володислав, скоріше за все, був гомосексуалом. Ад­же він так ніколи й не був одружений і не мав дітей до самої своєї загибелі у 20-річному віці. А тогочасні юні принци, тим паче королі, зазвичай брали шлюб дуже рано, щоб продовжити свій рід і мати спадкоємця чоловічої статі. Славетний тогочасний хроніст Ян Длугош (щоправда, неприхильно налаштований як до Варненчика, так і до його батька Ягайла) писав, що Володис­лав «занадто своїм тілесним бажанням підпорядковується і навіть не намагається позбутися своєї сороміцької й гидкої залежності».

В Україні Володислав Варнен­чик - постать радше невідома. А тим часом цей романтичний герой прямо пов’язаний з нашою країною - його мати, найімовірніше, була киянка за народженням, а наші земля­ки-українці боролися і вмирали пліч-о-пліч із ним.

Це мавзолей короля Володислава на полі битви під Варною…

…а це - його саркофаг в усипальниці польських королів у краківському Вавелі. Проте обидві труни стоять порожні, а кістки героя спочивають невідомо де…