2001 РІК ОГОЛОШЕНИЙ ЮНЕСКО РОКОМ ЛЕСІ УКРАЇНКИ УКРАЇНА, УКРАЇНКА, УКРАЇНЦІ НОТАТКИ З ПРИВОДУ 130-РІЧНОГО ЮВІЛЕЮ ОДНІЄЇ З НАЙВИДАТНІШИХ ЖІНОК СВІТУ

Вкраїна бачила не раз,

Як тії закоханці

Надвечір забували все,

Про що співали вранці.

Леся Українка, з вірша
на роковини Т.Г.Шевченка

Україні, попри всі негаразди, які випадали на її долю, добре велося, здається, тільки на пісні, кобзарів та поетів. Пісень маємо стільки й таких, що чи й знайдеш по інших краях. Коли в 20-х роках минулого століття визначний диригент, композитор і етнограф О.Кошиць зі своєю мандрівною капелою зачарував увесь світ, одна з газет писала: «Українська пісня — то спів небесний». Кобзарі, бандуристи та лірники, ці «степові Гомери», «малоросійські рапсоди» творили унікальні народні думи — неперевершені зразки історичного епосу. Прошкуючи від села до села, від міста до містечка, вони виконували також комунікативну місію, були своєрідною «усною поштою». Їхній нахил до «політінформації» дуже швидко помітили хижі сталінські конкістадори. Розповідають, що майже весь склад з’їзду кобзарів у Харкові було схоплено і розстріляно... Саме кобзарство опинилося під фактичною забороною.

Що ж до поетів, красного письменства взагалі, то лише постатей Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки досить, аби вести мову про найвищий — світовий рівень українського письменства. І хто, яка така авторитетна міжнародна інстанція чи інституція визначили, що українська література — вторинна, «хуторянська», етнографічна? Цілком вірогідно, що якимсь варварам затонула згодом Атлантида теж могла здаватися «хутором» — «тут усе не так, як у нас». Хто по світах до ладу знає нашу літературу, наше народне мистецтво, коли ми самі переважно невігласи й дилетанти — черезгубуплюйченки! А як розуміти оці докори за етнографізм? Маючи такий розкішний фольклор, такі звичаї та обряди, як нам не купатися в цьому живлющому морі, що, на жаль, на наших очах міліє і висихає, залишаючи по собі більма солончаків та закам’янілі товтри? На тривалий час народ наш опинився на велетенській, різномовній і різношерстій невільничій галері, що пливла проти історичної течії. Втрати наші — і духовні, і матеріальні — незчисленні. Тим-то так важко випростуємося, приходимо до тями, усвідомлюючи, що ми єсьм народ! Тим-то й дано нам верховним Провидінням терплячих проводирів і мудрих пророків, аби спала з очей наших полуда темних рабів, а в серці спалахнув незгасний вогонь Прометея.

До таких проводирів і пророків, будителів нації і належить Лариса Петрівна Косач, названа так символічно — Леся Українка. Національна ідеологема, закладена вже в самому свідомо прибраному прізвищі (зауважимо принагідно, що тут не обійшлося, мабуть, без впливу Лесиного дядька — відомого громадського і літературного діяча Михайла Драгоманова, який підписувався псевдонімом Українець, Ukraino, Ukraine).

Рік 1871-й виявився «урожайним» на літераторів. Однолітками Лесі Українки були Генріх Манн, Марсель Пруст, Теодор Драйзер, Леонід Андрєєв, Василь Стефаник, Агатангел Кримський, Лесь Мартович, Микола Вороний та фольклорист, літературознавець і композитор Філарет Колесса. Лесині батьки поєднували два відомих і стародавніх роди: по матері — Драгоманових (при козацькому війську перекладачів називали драгоманами, слово бере свій початок аж в ассирійській мові), по батькові — Косачів (родина відома в Боснії ще з ХІV сторіччя).

Як зазначив академік О.Білецький, Лесина мати, відома українська письменниця Олена Пчілка, робила все, аби зосередити увагу дітей (а було їх у родині шестеро) на українській національній культурі, різниці між «своїм» — природженим і «несвоїм» — великоросійським. Батько говорив лише російською (цікаво, що його вчителем словесності в Чернігівській гімназії був Леонід Глібов). Це, звичайно, не означає, що в родині, де лідером була мати (бо вже давно у нашому народі побутує прислів’я: «Як батько скаже, так по-материному й буде»), точилися сумнозвісні національні «розбірки».

Сама Олена Пчілка перекладала Гоголя, в домі часто гостювали російські літератори, читалися російські книжки і журнали. Леся чудово знала російську класичну літературу. Пізніше вона пропонувала до видавничого проекту брата Михайла переклади окремих творів Гончарова, Достоєвського, Мачтета, Пушкіна, Толстого, Тургенєва, Салтикова-Щедріна (якого особливо любила), Лермонтова, Надсона, Некрасова («Короленка треба б цілого видати.., Гаршина теж треба цілого, я наперед беру «Красный цветок»). Перекладала російською І.Франка для ростовського видавництва. Писала статті до петербурзького журналу «Жизнь». Коли Григорій Мачтет одного разу поцікавився, чи може вона писати російською, Леся написала чудовий ліричний вірш «Когда цветет никотиана».

Чужого не цураючись, першу школу національного самоусвідомлення Леся Українка пройшла саме в сім’ї, під впливом матері. Тому для нас так важливо затямити, що лише в родині закладаються підвалини національної самосвідомості і діти тоді заговорять українською, коли нею заговорять матері... Має спрацювати закон душі і серця, закон же про мови — для безнадійно байдужих і національно індиферентних (був би той закон Законом, а не брязкотельцем...)

Отримавши лише домашню освіту — в чотири роки «вже зовсім справно читала» — та постійно займаючись самоосвітою, Леся Українка мала енциклопедичні знання. Вільно володіла французькою, німецькою, англійською, російською, польською мовами. Добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші мови. Сучасники згадують, як в одному з публічних виступів («позаздрив би усякий професор») Леся цитувала, в тому числі і в оригіналі, Бодлера і Кардуччі, Леопарді і Шекспіра, Бернса і Барб’є, посилалася на Льва Толстого і Верлена, не забуваючи й рідного Шевченка. Її перу належать високопрофесійні статті про французьку, польську, італійську літератури.

Для Лесі Українки характерна органічність, природність мовного мислення. Пушкін, кажуть, думав французькою, Гоголь — українською, перелицьовуючи російські слова на український лад, Тютчев, проживши майже все життя за кордоном, заледве добирав російські слова. Лексика українська, увібравши в себе лексичні багатства Волині і Наддніпрянщини, Галичини й Поділля, Буковини та Карпат, лилася повноводо й потужно, як весняна повінь. Як нам потрібен «Словник Лесі Українки»!

Блискуче володіючи словом, маючи феноменальну пам’ять і непересічний філологічний хист, Леся Українка часто писала свої твори швидко й іскрометно, особливо в періоди душевних збурень. Так, драматична поема «Одержима» була написана протягом однієї ночі біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського, знаменита «Лісова пісня» — протягом 12 днів, хоч задум виношувався роками. І підкреслювала: «Не віршую з заміром».

Кохалася в музиці, особливо органній, часто грала свої власні імпровізації-композиції, була першорядною піаністкою, створила справжню музичну ораторію «Лісова пісня». «Мені часом здається, — писала в листі до М.Драгоманова, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт». Добре розумілася на малярстві, скульптурі, архітектурі, театральному мистецтві. Почала було учитись малювання у петербурзького академіка, навіть намалювала олійними фарбами кілька дуже гарних картин.

Та все потоптала безжальна хвороба. Життєвий шлях Лесі Українки проліг через Голгофу нестерпних фізичних страждань. Ще в дитинстві почалася, як вона сумно жартувала, «тридцятилітня війна» з туберкульозом, який спочатку вразив кістки руки й ноги, а потім прокинувся в нирках та легенях. Тридцять років безугавного болю, безнастанної боротьби з «кепським жартом натури»! Як могла витримати це її тендітна, худенька плоть? Грішно послуговуватися заяложеними словами: «непереборний дух», «незламна воля»... Вклонитися треба мужності цієї незвичайної жінки, яка нерідко сама собі дивувалася, кажучи, що парадокс творчості полягає і в тому, що «в теплі та добрі, хоч мене на кілочок повісьте, нічого не хочеться робити, і якщо й роблю, то тільки з «патріотичного обов’язку». Хтіла б знати, чи більше є таких людей, як я?» Мабуть, таки немає...

Вона була позбавлена звичного для всіх спілкування з ровесниками, ніжно любила батьків, сестер і братів, особливо Михайла —були вони нерозлийвода і навіть мали спільне прізвисько «Мишолесіє».

Її душа прагнула кохання. Людині з мисленням «репортера скандальної хроніки», нюхом, налаштованим на запах чужої брудної білизни, тільки й залишається, що витворити у власній хворобливій уяві образ «нетрадиційно зорієнтованої збоченки».

Все, все покинуть,

до тебе полинуть,

Мій ти єдиний,

мій зламаний квіте!

Все, все покинуть,

з тобою загинуть,

То було б щастя,

мій згублений світе!

Ці пристрасні рядки присвячені любому другові Лесі Українки — білорусові Сергію Мержинському, політичному однодумцю, активному діячеві соціал-демократичного руху, людині рідкісної духовної і фізичної краси, омріяному ще з дитинства лицареві серця. Як і Леся, він хворів на туберкульоз. Кілька разів відвідувала його в Мінську, доглядала, розраджувала. Він помирав у неї на руках, помирав тяжко, задихаючись без ковтка повітря, і просив записати його прощальні слова... своєму першому коханню — не Лесі, на жаль... Як їй, бідній, було витримати це?..

Минав час, і сталася ще одна зустріч. А 25 липня 1907 року Лариса Петрівна Косач повінчалася «без оглашенія» у Вознесенській церкві на київській Деміївці (храм і нині сущий!) з Климентом Квіткою, юристом за фахом і фольклористом-музикознавцем за покликанням. Як на міщанське око, то був «дивний шлюб» — наречена на дев’ять років старша від нареченого. Але це було унікальне українське подружжя, поєднане глибоким взаємним почуттям, духовністю найвищої проби. Спільні фольклорні експедиції, записи кобзарських дум, у тому числі й на фонографі, музикознавчі статті, сімейні «наукові ради», взаємна підтримка наснажували до творчості, плідної роботи. Климент Квітка та ще Ольга Кобилянська зі своїм коханим — Осипом Маковеєм не раз ставали для Лесі Українки своєрідним «знеболювачем», рятівним поплавком у бурхливому житейському морі.

Окидаючи зором життєвий і творчий шлях Лесі Українки, подивуєшся не тільки феноменом людської стійкості, а й високістю та незглибимістю її творчості, розмаїттям і багатогранністю зацікавлень — поезія, проза, літературна критика, публіцистика, історія, етнографія і фольклор, музикознавство й драматургія. Дмитро Донцов називав Лесю Українку «поеткою українського рисорджименто». Так, українське відродження багато в чому зобов’язане Лесі Українці, у чиїх творах постали монументальні образи самовідданих борців, звитяжців, що стають на оборону всіх упосліджених, Прометеїв духу, здатних в ім’я високої мети жертвувати собою. «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини», — ці хрестоматійно-осяжні слова Івана Франка — лише ключ до розуміння всього огрому творчої спадщини одного з найвидатніших митців в історії людської цивілізації. Спадщини, що не надається до легкого читання. Якщо поезії Лесі Українки, особливо юних літ, сприймаються без зусиль, то її пізніші твори, насамперед драматичні, потребують особливо напруженої роботи душі й розуму. Вона відважно взялася за власне, оригінальне потрактування «мандрівного сюжету» про Дон Жуана («Боже, прости мене і помилуй! я написала «Дон Жуана»! Отого-таки самого, «всесвітнього і світового», не давши йому навіть ніякого псевдоніма»). А які ж блискучі взірці мала перед собою — Мольєра і Байрона, Тірсо де Моліну і Гольдоні, Меріме і Пушкіна! Трагедія «лицаря волі» заграла новими могутніми акордами, і «Камінний господар», поруч з «Оргією» та «Лісовою піснею», стали, за словами М.Рильського, «діамантовим вінцем» Лесі Українки. Її «Лісова пісня» вивищується навіть над Шекспіровим «Сном літньої ночі», «Синім птахом» Метерлінка, «Снігуронькою» Островського, символістськими п’єсами-казками Гауптмана, творами гейдельберзьких романтиків — завдяки неповторній національній стихії, філософській глибині, довершеній драматургії. «А історію Мавки може тільки жінка написати», — полемічно наголошувала Леся в листі до матері, зізнаючись, що «я таки сама «неравнодушна» до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша... Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то я ще здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала... Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась мавка. І над Нечимним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш — у дядька Лева Скулинського... Зачарував мене сей образ на весь вік». У цьому шедеврі все — зі щирого золота. Скажімо, ремарки для більшості драматургів — це просто «елемент конструкції». А в Лесі Українки? Вчитаймося:

«Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям...

Починається хворе світання пізньої осені...»

Багато віддав би будь-який прозаїк за оце ніби спроквола зронене — «хворе світання пізньої осені».

Світ визнав, що драматичні твори Лесі Українки становлять вершину театру XX століття.

Все в ній і її творчості було згармонізоване. Але й налаштоване на гостру хвилю живого життя. Вона не була поза політикою, не боялася «червоних необачних слів». Про соціал-демократичний рух казала: «Се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтися без нього». Як відомо, читала «Ерфуртську програму», «Капітал», «Маніфест комуністичної партії», навіть перекладала дещо з Маркса та інших ідеологів соціал-демократії. Але її насторожували якобінство і жирондизм, насамперед у російських соціал-демократах, їхнє посутнє ігнорування національних інтересів, прагнення загнати всіх до «організованої кошари». У марксизмі залишалося для неї багато «темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, се novum evangelium все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть». Її духовна незалежність не терпіла пут догматизму та доктринерства, а природний критичний розум дозволяв відрізняти демагога від святого.

Наскрізною темою творчості Лесі Українки є тема національної неволі, національного визволення. У взаєминах підневільного українства з імперськими структурами чітко визначала суть — «раби рабів». В одному з листів зауважувала: «Пора стати на точку, що «братні народи» — просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але, в грунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів, і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої політики». Чим не актуальна на сьогодні заувага? Істинно: разом, але окремо!

У 1890—1891 рр. Леся Українка написала для своєї молодшої сестри підручник (!) з історії східних народів, на яких «ярмо накладали не раптом, а дуже помалу, обережно, от хоч би як у нас на Україні». Їй боліли понурість і покора, з якими тягла рабське ярмо українська людність: «...зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги...» — писала Леся Українка в драмі «Бояриня», яка лише недавно визволилася зі спецхранів. Але її боляче вражала пустопорожня балаканина, лжепатріотичне вовтузіння у стані «національно свідомої еліти», яка, не знаючи до пуття ні історії народу, ні його мрій та почувань, намагалася вести «маси» «манівцем без дороги». Дратували «безпардонний» патріотизм та національні фіглярі. В листі до М.Драгоманова обурювалася: «...можна почути у нас таку фразу: «Як се? От ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи».

...Леся Українка належить до тієї добірної когорти історичних постатей, які залишаються сучасниками для всіх наступних поколінь. Духовним заповітом для них звучать її щемливо-болісні слова:

...Чи довго ще, о Господи, чи довго

Ми будемо блукати і шукати

Рідного краю на своїй землі?

Який ми гріх вчинили проти Духа,

Що він зламав свій

заповіт великий,

Той, взятий з бою волі, заповіт?

Так доверши ж докраю

тую зраду,

Розбий, розсій нас геть

по цілім світі,

Тоді, либонь, журба

по ріднім краю

Навчить нас — де і як його

шукать.

Тоді покаже батько свому сину

На срібне мариво удалині

І скаже: «Он земля

твого народу!

Борись і добувайся Батьківщини,

Бо прийдеться загинуть

у вигнанні

Чужою-чуженицею в неславі».

І, може, дасться заповіт новий,

І Дух нові напише нам скрижалі.

Але тепер? Як маємо шукати

Свого народу землю?

Хто розбив нам

Скрижалі серця, духа заповіт?

Коли скінчиться той

полон великий,

Що нас зайняв

в землі обітованій?

І доки рідний край Єгиптом буде?

Коли новий загине Вавилон?