Василь Онопенко: «Такого відвертого тиску, такого брутального, нахабного втручання в діяльність судів, як тепер, не було ніколи»

26 червня нинішнього року відбудеться VІІІ з’їзд суддів України. Позачерговий і надзвичайний по суті. Про потребу проведення такого заходу судді говорили ще на початку цього року, плануючи його на осінь. Однак уже на початку літа стало очевидно, що зволікання з його проведенням може мати непоправні наслідки не лише для правосуддя, а й для держави та суспільства в цілому. Що спонукало загалом традиційно консервативне й аполітичне за своїм статусом суддівське середовище до кардинального кроку? Перед якими загрозами опинилася судова система? Чим загрожує для кожного громадянина і для держави в цілому її подальша руйнація? Про нинішній непростий момент і одвічні питання, що виникають у контексті обговорення судової влади, «Дзеркало тижня» попросило розповісти голову Верховного суду України Василя Онопенка.

— Тривалий час у сфері право­суддя проводилася невиважена і непродумана державна політика, пра­восуддя реформувалося безсистемно, інколи під особу чи під при­ватний інтерес. Досі у країні не створено базових передумов для існування неупередженого та справедливого суду, немає єдиної судової системи, що загрожує руйнацією правосуддя, війною між кількома судовими підсистемами.

Немає єдиної судової практики, що породжує беззаконня, структура судової системи — неоптимальна і належним чином не забезпечує доступність людей до правосуддя. Судовий процес надмірно ускладнений і не завжди ефективний, спостерігається посилення втручання в діяльність судів та тиск на суддів з боку владних і політичних інституцій. Водночас судді реально оцінили ситуацію в судовій системі зсередини, чітко зафіксували негативні тенденції та ризики, які проявилися останніми роками, і головне — виявили їх причини.

Важливо, що розпочалися зрушення у свідомості суддів щодо їхнього правового та соціального статусу, щодо необхідності захисту гарантованої Конституцією незалежності судів та самостійності суддів, утвердження судової влади як рівної із законодавчою й виконавчою владою. Судді хочуть відчувати себе справді суддями, вони поступово повстають проти свавілля і, захищаючи себе, по-іншому ставляться до судового захисту прав співвітчизників. Це фундаментальні зміни.

Це означає, що всім — від президента, міністра, депутата до звичайного громадянина — потрібно звикати до того, що останньою правовою інстанцією в дер­жаві є суд. Щоб його рішення були законними і справедливими, потрібно створити відповідні передумови, а не ігнорувати судові рішення чи давати їм власну суб’єктивну оцінку.

На цьому, а також на тому, що деякі «проєвропейські» на словах політики нав’язали країні згубну судову реформу, я наголошував із трибуни парламенту у лютому нинішнього року. Правда, парламентарі вже тоді вели запеклу політичну боротьбу і, як виявилося, мало що почули й усвідомили.

На адекватну оцінку та реакцію ми сподівалися і від інших інститутів влади. Натомість почалися процеси, які характеризуються системним і відвертим втручанням у здійснення правосуддя, цинічним тиском на суддів, спробами свідомої і цілеспрямованої руйнації судової системи, політизації судів, намаганням перетворити суд із органу правосуддя в орган виконання політичних, корпоративних та особистих замовлень. Нинішня політична криза загострила руйнівні процеси у сфері правосуддя і породила нові ризики для нього.

— Справді, за останніх півроку було замінено половину голів районних судів Києва, і це позитивно позначилося на організації діяльності судів. Це стосується й згаданих вами Печерського та Шевченківськиого судів, які у громадській свідомості набули не зовсім доброї слави через відомі одіозні рішення. Заміна голів судів відбувається і в областях. Цей процес вкрай потрібний, якщо ми хочемо вивести організацію діяльності судів на якісно новий рівень і навести лад у судовій системі. Буду відвертим: не все в цьому плані вдається, інколи рішення дається дуже складно, оскільки стосується долі конкретної людини.

Взагалі ж, кадрова політика — «ахіллесова п’ята» судової влади. З неї починаються більшість проблем правосуддя, у тому числі корупція, тяганина під час розгляду справ, низька якість судових рішень.

— Я почав працювати суддею в 1976 році. У певний період суди хотіли бачити придатком виконавчих чи партійних органів, в інший (початок 90-х років минулого століття) — на них особливо не зважали і їхній розвиток пустили мало не на самоплив. До речі, саме в цей період відбулося істотне зниження якості суддівських кадрів, нівелювання статусу суддів апеляційного та вищих судів. Але такого відвертого тиску на судову систему, такого брутального, нахабного втручання в діяльність судів, як тепер, не було ніколи. Останнім часом ці явища вже далеко переступили будь-які межі. Якщо раніше тиск і втручання в діяльність судів чинили окремі посадовці, то нині це вийшло на нормативний рівень, здійснюється цілими державними інституціями. Ці протиправні діяння сьогодні мають свавільний, інституційний і нормативний характер. Тобто це певною мірою набуло статусу офіційної політики з боку окремих державних інституцій.

Секретаріат президента готує і подає на підпис главі дер­жави укази стосовно суддів, які не базуються на законі, зокрема щодо призначення виконувачів обов’язків голів судів. Високопосадовці Кабміну подають до судів листи про невідкладне надання їм вичерпної інформації про те, як розглядаються справи, у яких фігурують Кабмін і члени уряду. Виходить, якщо Кабмін є стороною у справі, то він ніби повинен мати в суді якісь привілеї. Народні депутати України, нехтуючи принципом поділу державної влади, незаконно привласнюючи функції суду, ухвалюють постанову, в якій зазначають, як саме мав діяти суд у конкретній справі і яке рішення повинен був постановити. Іншою постановою парламентарі, всупереч Конституції і рішенням Конституційного суду, наділяють Вищу раду юстиції повноваженнями призначати суддів на адмінпосади в судах. Сама Вища рада юстиції та її окремі члени дозволяють собі нехтувати правовими засадами діяльності цього органу, демонструють упередженість, протиправно привласнюють повноваження щодо позапроцесуального контролю за здійсненням правосуддя. В одних випадках Вища рада юстиції буквально протягом лічених днів приймає рішення про внесення подання про звільнення судді з посади, навіть не вислухавши пояснень самого судді, в інших — прийняття рішень затягується на місяці і роки. Хіба це не схоже в одному випадку — на намагання вчинити розправу над суддею, а в іншому — вигородити суддю?

— Усе це має пояснення. У країні точиться жорстка політична боротьба за владу і боротьба за власність (на землю, підприємства тощо), що, у принципі, зрозуміло. Але проблема в тому, що цю боротьбу почали вести без правил. Для надання їй більш-менш цивілізованої форми певним особам знадобилося щось вирішити із судами: використати за власним сценарієм або нейтралізувати їх.

Ті, хто прагнув політизувати і «приватизувати» суди, прорахувалися в головному: вони не врахували державницької позиції самих суддів, органів суддівського самоврядування, керівництва судової влади. Суддівський корпус не захотів миритися з таким розвитком подій. Знаєте, як почалася нейтралізація дій мафії на Сицилії? Після вбивства двох відомих сицилійських суддів жителі Палермо сказали «Баста!», тобто «Досить!». І вийшли з протестами на вулицю.

Зрозуміло, що українські судді на вулицю вийти не могли. Вони почали діяти у передбачений законом спосіб. Зокрема через рішення органів суддівського самоврядування — Ради суддів України, рад суддів областей, конференцій, зборів суддів — вони продемонстрували, що не терпітимуть неподобства, яке хочуть учинити з правосуддям. Яскравий приклад — збори суддів Печерського району м. Києва, які відбулися 11 червня і були вимушеною реакцією на системні й тривалі протиправні дії щодо суддів цього суду з боку кількох членів Вищої ради юстиції, народних депутатів. Судді у своєму рішенні прямо зазначили, що ці посадові особи здійснюють протиправне «винищування суддів», ставлять за мету встановити контроль над здійсненням правосуддя і домогтися прийняття політично вигідних рішень.

Або взяти рішення Ради суддів України, її заяви та звернення за останніх півроку. Або спільну заяву президій Верховного суду і Ради суддів України від 21 травня нинішнього року, в якій докладно і відверто проаналізовано ситуацію, що склалася в Україні у сфері правосуддя. Урок усім, хто не розпрощався з планами йти війною проти правосуддя.

— У своєму спілкуванні з високими посадовцями я завжди підкреслюю, що на суд і суддів не можна впливати жодним чином. Народний депутат України наділений правом звертатися до будь-якого органу або посадової особи, у тому числі до голови суду. Але не з будь-якого питання, а з питання, пов’язаного з депутатською діяльністю. Це право народного депутата не поширюється на питання, пов’язані із здійсненням правосуддя у конкретних справах. З цього приводу є відповідне рішення Конституційного суду, постановлене ще в 1999 р., у якому однозначно вказано, що депутат не має права звертатися з вимогами або пропозиціями до судів, голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ.

Виходячи з того, що депутати ігнорують вимоги закону і рішення Конституційного суду, пленум Верховного суду у своїй постанові від 13 червня нинішнього року «Про незалежність судової влади» роз’яснив судам: депутатські звернення до судів у конкретних справах — неприпустимі й не підлягають розглядові. Понад те, за певних обставин їх слід розцінювати як втручання у судову діяльність, за що передбачено юридичну відповідальність.

Цікава деталь. Аналіз депутатських звернень до суду з конкретних справ виявив одну цікаву закономірність — цим переважно «грішать» кілька депутатів, зокрема тих, які до свого депутатства працювали у судовій системі. На конвеєр поставлено звернення з господарських справ, справ про корпоративні, земельні спори. Якщо це не припиниться і після прийняття згаданої постанови пленуму, перше, що ми зробимо, — оприлюднимо інформацію про такі звернення.

— Вдячний за це запитання, адже воно постійно мусується у ЗМІ. За чинним законодавством, народним депутатом можна стати лише за партійними списками. Справді, я як лідер Української соціал-демократичної партії, що входить до Блоку Юлії Тимошенко, двічі ставав депутатом. У парламенті працював головою комітету з правової політики та членом комітету з питань правосуддя.

Коли я був обраний головою Верховного суду, то чітко пояснив усім, у тому числі своїм колегам із парламенту, що для мене партійна дисципліна залишилася за стінами Верховного суду. Відтепер для мене головне — диктатура Права. Не може бути справедливого Суду за партійною ознакою. Ні в кого не повинно бути жодних сумнівів — на цій високій суддівській посаді я не обслуговуватиму чиїхось партійних інтересів.

Якщо хтось вважав, що з приходом Онопенка до керівництва Верховного суду в цьому органі у них з’явилася «своя» людина, яка забезпечуватиме «зелений коридор» для вирішення справ, — то він дуже помилився. Своїм, сімейним чи навіть партійним, можуть бути лікар, адвокат, але в жодному разі — не суддя. Посада судді є державною, а інтереси правосуддя — є вищими за інтереси будь-якої політичної сили.

— Давайте з’ясуємо, що сталося у зв’язку з прийняттям згаданого рішення Конституційного суду? Лише одне — президент втратив право призначати суддів на посади голів судів та звільняти з цих посад. У решті порядок і суб’єкти такого призначення і звільнення залишилися незмінними. Останніми ланками цього механізму, за чинним законом, є голова Верховного суду і Рада суддів України.

Цим рішенням Консти­туційний суд рекомендував парламентові врегулювати це питання у законодавчому порядку. Згідно зі ст. 92 Конституції, судоустрій, судочинство та статус суддів визначаються виключно законами. Тобто виконати цю рекомендацію можна лише шляхом прийняття відповідного закону, який, зрозуміло, має відповідати Конституції.

Що зробили народні депутати? Не буду акцентувати, з чиєї подачі і в чиїх, власне, інтересах 30 травня вони приймають постанову (а не закон), якою визначають тимчасовий порядок призначення суддів на адмінпосади, наділивши таким повноваженням Вищу раду юстиції. Але це рішення, навіть якщо його вважати легітимно ухваленим, — неконституційне, нікчемне у правовому плані і таке, що не може породити правових наслідків. За такою логікою і кримінальну відповідальність можна встановити підзаконним актом, конституційний лад та територіальний устрій держави — змінити, права людини — скасувати, порядок проведення виборів — врегулювати. Одне слово, можна далі падати у неправову безодню.

— І 15 червня, незважаючи на обурення суддівської спільноти та юридичної громадськості, депутати вже голосують за закон, який є аналогічним за змістом зазначеній постанові. Цікаво, що таке важливе для організації діяльності судів питання було розглянуте в пожежному порядку — весь процес із моменту включення проекту до порядку денного до його прийняття вклався у 10 хвилин.

Я розумію, що комусь дуже хочеться, так би мовити, не києм, то палицею прибрати до рук призначення суддів на адмінпосади. Чиї це руки і що вони можуть коїти із судами та суддями — також відомо. Але й закон прямо суперечить положенням статей 8, 19, 131 Конституції України, яка не відносить до повноважень Вищої ради юстиції вирішення питань призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та їх звільнення з цих посад. Більше того, цей факт уже підтверджено Конституційним судом України в його рішеннях у різних справах, зокрема у рішенні від 2001 р. у справі про призначення суддів, у якому встановлено, що до повноважень Вищої ради юстиції, за змістом положень ст. 131 Конституції України, не належить навіть вирішення питань внесення подань відповідним суб’єктам щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення їх із цих посад.

Крім того, віднесення до повноважень Вищої ради юстиції вирішення питання про призначення суддів на адміністративні посади в судах та звільнення з цих посад не відповідає конституційному принципові незалежності суддів, а також принципу самостійності судів. Це призведе до посилення залежності судів та суддів, до створення додаткових передумов для втручання в організацію діяльності судів та здійснення правосуддя.

За цим законом, голова суду чи його заступник призначаються Вищою радою юстиції за поданням члена Вищої ради юстиції. Виходить, що за поданням працівника прокуратури (генерального прокурора, його двох заступників, які є сьогодні членами Вищої ради юстиції) призначаються голова суду чи заступник голови суду. Прокурор є суб’єктом процесу — про яку незалежність суддів можна говорити? Або призначення на посаду голови суду ініціює практикуючий адвокат, який є членом Вищої ради юстиції на громадських засадах. А завтра адвокат — учасник судового процесу! Те ж саме стосується міністра юстиції, його першого заступника, народного депутата, які входять до складу ВРЮ. Це ж суцільне втручання і суцільна залежність голів судів від прокуратури, адвокатури, виконавчої та законодавчої влади.

До речі, є судові рішення, якими зупинено дію постанов Верховної Ради від 30 травня та 1 червня з цих питань, а також відповідного рішення Вищої ради юстиції щодо внесення змін до свого регламенту в частині визначення порядку призначення суддів на адмінпосади.

— Системний аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити висновок, що за згаданих обставин єдиним повноважним суб’єктом здійснення функцій призначення та звільнення суддів із адміністративних посад є Рада суддів України. Це випливає зі ст. 130 Конституції, а також низки статей закону про судоустрій, якими цей вищий орган суддівського самоврядування наділений повноваженнями вирішувати питання внутрішньої діяльності судів, до яких, за законом, належать питання призначення суддів на адмінпосади.

Завдяки принциповій позиції Ради суддів України, її голови Петра Пилипчука реакція суддівської спільноти була миттєвою. 31 травня зібралася Рада суддів і прийняла з цього приводу відповідне рішення. Воно юридично обґрунтоване. За встановленим згідно з чинним законом порядком, голова Верховного суду вносить подання стосовно кадрових призначень до Ради суддів України, яка як колективний орган приймає остаточне рішення. Кандидатури на адмінпосади обговорюються дуже ретельно. Ми зустрічаємось із кожним кандидатом, аналізуємо його роботу за останні роки. Це наша відповідальність за кадрову політику. На сьогодні Рада суддів уже здійснила близько 200 призначень суддів на адмінпосади.

— Чутки про це ходять давно, і я думаю, що вони мають під собою певне підґрунтя. Долати це неприпустиме для будь-якої сфери, а для правосуддя —особливо, явище потрібно спільними зусиллями. У цьому напрямі вже дещо зроблено, але механізм призначення судді на посаду багатоетапний, тому унеможливити зловживання непросто. Часто незрозуміло, звідки взагалі з’являється певний кандидат, за якими критеріями і хто його відбирав. З іншого боку — коли особа претендує на посаду судді, складає іспит, має репутацію фахової і порядної людини, то це ще не гарантія, що вона обійме посаду судді.

Ідеальний варіант, звісно, — реальний конкурсний відбір на посаду судді, при якому всі кандидати мали б рівні права. На жаль, цього сьогодні немає. Це слід запроваджувати негайно, потрібні й відповідні зміни до законів.

— Є два чинники, які формують негативну суспільну думку щодо суду. По-перше, це неправомірна діяльність певних суддів. Порушення суддею присяги, неналежне виконання своїх обов’язків, зловживання статусом, винесення завідомо неправосудних рішень, отримання хабарів — усе це позначається на ставленні до суду загалом.

Є судова тяганина. Зокрема через перевантаженість суддів (по 200-300 справ на суддю). Але маємо приклад, коли цивільна справа з вини конкретного судді не розглядається 10 років. Це вже тяганина іншого порядку. Суддя, який її допустив, має позбутися посади. Негатив у ставленні до суду певною мірою формується й тоді, коли одна зі сторін штучно затягує розгляд справи, використовуючи вади законодавчого регулювання судового процесу.

У кожному окремому випадку має бути оперативне, адекватне й належним чином обґрунтоване реагування на порушення суддею закону. Чинний механізм притягнення до відповідальності судді — неефективний. З одного боку, за наявності бажання суддя-порушник може досить легко уникнути відповідальності через різного роду бюрократичні хитрощі та особисті зв’язки, з іншого — об’єктом безпідставної розправи може стати суддя, який не порушував закону і присяги, а лише ухвалив невигідне для когось рішення.

По-друге, негативна репутація суддів створюється також штучно, безпідставно. Нерідко атаку на суддю починають певні політики чи інші особи ще до ухвалення судом рішення, аби вплинути на служителя Феміди, домогтися прийняття потрібного рішення. У такому разі вже має спрацьовувати механізм захисту суддів і суду, і винні у неправомірному впливі на суд чи втручанні в його діяльність повинні відповідати за законом.

І ще одне. Ставлення громадян до суду може змінити ширше висвітлення діяльності судових органів. Люди недостатньо мало знають про реальний стан справ у правосудді, діяльності конкретного суду, проблеми судів.

— Ця заява передусім свідчить про реальну загрозу правосуддю і суспільству з боку Вищої ради юстиції . До речі, це не єдина такого роду заява. Багато суддів уже прямо кажуть, що цей орган, його окремі члени чинять політичне переслідування. З органу формування професійного суддівського корпусу ВРЮ почала перетворюватися на якийсь інквізиційний орган, на засіб залякування суддів, розправи з неугодними суддями. Цю ситуацію без реагування залишати не можна, бо Вищій раді юстиції законом відведено чільне місце у формуванні суддівського корпусу, зокрема в питаннях відповідальності суддів за порушення закону і присяги.

— Верховний суд сьогодні у багатьох випадках позбавлений процесуальних засобів не лише для виправлення судових помилок, а й для забезпечення єдиної судової практики у країні. Інколи, на жаль, на очевидні помилки відреагувати належним чином не можна. І якщо не зупинимо горе-реформу, яку взялися впроваджувати люди, котрі не дуже добре розуміються на проблемах вітчизняного правосуддя, — ситуація стане ще гіршою. Бо, відповідно до цієї реформи, Верховний суд, який, за Конституцію, є найвищим судовим органом, взагалі втратить статус судового органу і перетвориться в орган методично-організаційного забезпечення.

— Якщо припиниться знищення судової влади, то суди виконають свою функцію розгляду виборчих спорів. Хоча тут є певні проблеми у зв’язку з тим, що цим великою мірою займатимуться щойно створені адміністративні суди. Але ті, хто сподівається, що суди чи окремі судді «обслуговуватимуть» якусь політичну силу, — дуже помиляються. Ми не допустимо «політизації» суддів.

І ще один важливий момент. Дехто стверджує, що долю майбутніх виборів вирішать суди... Долю виборів вирішать виборці. А суд лише в разі потреби виконає свою функцію, зокрема юридично встановить законність дій суб’єктів виборчого процесу. І не потрібно зміщувати акценти.

— Передусім на забезпеченні єдності судової системи та вдосконаленні судового процесу. Особливу увагу слід приділити кадровій проблемі. У нас є чітке бачення того, як зробити судову систему простою, зрозумілою, доступною для людей та ефективною. Але судову реформу треба здійснювати в умовах політичної стабільності, щоб уникнути додаткової політизації правосуддя і руйнування судової системи.

Тому я бачу в цьому плані два взаємопов’язані завдання: не допустити подальшого нищення судової влади шляхом впровадження непродуманих, юридично необґрунтованих, неконституційних заходів, що їх передбачають законопроекти, внесені до парламенту. Відразу після стабілізації ситуації у державі розпочати реалізацію судової реформи, концепцію якої буде вироблено спільно з представниками законодавчої та виконавчої влади.

— Якщо говорити в загальних рисах, то чим менше різних видів судів, тим краще людям, зокрема тому, що тоді буде зрозуміліше, куди звертатися по захист своїх прав. Уже сьогодні люди губляться у численних судових інстанціях, їхні справи кочують з одного виду судів в інший. Нерідко справа доходить аж до найвищої судової інстанції і там з’ясовується, що її розглядали суди не тієї юрисдикції, якої слід (скажімо, розглядали господарські суди, а мали — адміністративні, чи навпаки). Спеціалізація судів потрібна, але з тих юрисдикцій і в тій частині, які сприятимуть якіснішому правосуддю.

Головне, щоб система забезпечувала доступність, справедливість, об’єктивність судочинства і вирішення судами спорів у розумні терміни. Ось визначальні особливості європейських стандартів.

— Я не схильний до категоричності. Але те, що конституційному судочинству і правосуддю загалом заподіяно великої шкоди, що істотно підірвано авторитет суду, — це однозначно.

Що стосується причин того, що сталося з Конституційним судом. Вада у його діяльність закладена з самого початку — вона у принципах та підходах до формування цього органу. Згадайте, уже під час формування першого його складу суддів почали ділити на президентських, парламентських. А під час формування останнього складу це набуло яскраво вираженого політичного характеру. Тобто уже тоді «закладалася міна» під засади функціонування органу конституційної юрисдикції. Ця міна спрацювала, коли кожна зі сторін політичного протистояння, які брали участь у призначенні суддів Конституційного суду, настійливо забажала потрібного їй судового рішення.

У результаті винними виявилися Конституційний суд і його судді. Але основна вина за те, що сталося з цим органом, лежить на політиках, які, по-перше, не змогли розв’язати політичного конфлікту належними (політичними) засобами, по-друге, своїми діями унеможливили нормальну діяльність цього органу. Хоча це забудеться, а винними суспільство вважатиме суддів, які не змогли встояти перед тиском і втручанням.

Аналогічним чином прагнули вчинити і з судами загальної юрисдикції. Резонансні неправосудні ухвали окремих місцевих судів щодо указів Президента про дострокове припинення повноважень парламенту та щодо деяких інших рішень були обумовлені навальним політичним наступом на судову владу. За кількома винятками, неймовірними зусиллями нам вдалося вистояти і не дати розірвати судову систему.

Уявіть собі, що було б, якби ще голів загальних судів почала призначати нинішня Вища рада юстиції. Наслідки такого призначення цілком очевидні.

— Це справді питання доцільності. Варіанти можливі різні. Головне — щоб партійний вплив на формування конституційних суддів не став визначальним і не було політичного втручання у їхню діяльність. Щоб суддями Конституційного суду ставали досвідчені професіонали, які мають фундаментальну наукову базу. Бо діяльність судді Конституційного суду — це головним чином системний аналіз законодавства, вироблення науково обґрунтованої правової позиції з найскладніших правових питань. Це той мінімум, який і сьогодні ще здатний виправити ситуацію в цьому органі.

— Я взагалі оптиміст. Крім того, сьогодні справді є об’єктивні причини для оптимізму. Ми просто приречені утвердити справедливий суд. Інакше країну постійно «трястиме» політична лихоманка. Однак не можу погодитися з визначеним вами статусом судової влади. Вона не є ні першою, ні другою, ні третьою, а є владою, рівною із двома іншими — законодавчою та виконавчою. Її можна назвати вирішальною, оскільки саме суд ставить крапку у вирішенні соціальних конфліктів і в розумінні та застосуванні закону. У правовій сфері немає інстанції, вищої за суд. Аби судова влада належним чином виконувала свої правову і соціальну функції, вона має бути незалежною і діяти виключно на засадах, визначених Конституцією. Ви ж бачите, що не суди посягають на повноваження інших державних органів, а саме ті постійно хочуть зробити залежним суд.

— Позачерговий з’їзд є тим надзвичайним заходом, який обумовлюється нинішньою ситуацією. Усі названі мною проблеми та загрозливі тенденції були предметом розгляду суб’єктів суддівського самоврядування різного рівня, президії і пленуму Верховного суду. Було прийнято відповідні рішення, у тому числі звернення до глави держави, уряду, парламенту. Але адекватного реагування на них судді не дочекалися. Коли відповідні дер­жавні інституції не забезпечують передбачених Конституцією гарантій незалежності судової влади, судді самі мають захистити себе, свій статус, зрештою — суд як орган правосуддя. Це потрібно для того, аби суд міг надійно захищати права і свободи громадян. І ми це зробимо.

— Завжди дотримувався певних поглядів і, можна навіть сказати, — принципів. Я не є конфліктною людиною, завжди і у всьому прагну знайти порозуміння, здоровий компроміс. Але якщо я впевнений у своїй правоті і мене підтримують мої колеги, позицію відстоюватиму жорстко. Я йшов на найвищу посаду в судовій системі не по якісь пільги. У мене є все для нормального небідного життя. Але у кожної людини має бути справа її життя. Та велика справа, до якої підвела мене логіка життя і яку я зараз роблю зі своїми колегами, мабуть, і є справою мого життя.