Павло Лазаренко: «Гадаю, книжка, над якою я нині працюю, вийде цікавою»

Американський в’язень, екс-прем’єр Павло Лазаренко обіцяє повернутися на батьківщину й відповісти на всі запитання, які йому тут поставлять. Утім, незважаючи на оптимізм, демонстрований щодо останніх подій в Україні, він не відкликав cвоє прохання про надання політичного притулку в США. Надаємо увазі читача ту дещицю, яку зміг розповісти Павло Лазаренко, жорстко обмежений у часі й нездатний відповідати, мабуть, на найголовніші запитання як людина, котра дала «обітницю мовчання» американській Феміді.

— Павле Івановичу, яким є нині ваш правовий статус у США?

— Судову процедуру не завершено. Мої адвокати направили низку позовів, які стосуються виключно юридичних питань. Насамперед про те, що США не мають наді мною юрисдикції, що я не проживав на території США, не чинив там жодних злочинів та ін. По кожному з цих питань ми надали матеріали обсягом приблизно в 30 сторінок із посиланнями на закон, американські судові прецеденти. Таких суто юридичних аспектів — близько десятка, і розгляд питання призначено на початок січня 2005 року. Особисто я покладаю великі надії на цей суд. Я б навіть сказав, що він — найголовніший із тих, які мені довелося пережити.

Суд може направити справу на новий розгляд або задовольнити наші вимоги частково. Не виключено, що потім справа розглядатиметься в апеляційній інстанції.

Тепер безпосередньо щодо мого імміграційного статусу. Ще 19 лютого 1999 року я звернувся з проханням про надання політичного притулку, написавши заяву до відповідного департаменту США й аргументувавши його належним чином. Зокрема заявив про переслідування мене з боку пана Кучми. У квітні того ж року в Сан-Франциско відбувся суд, який визнав, що в мене є дуже вагомі підстави для одержання політичного притулку. Суд прийняв рішення про продовження процедури надання мені політичного притулку. Але в той період швейцарською стороною було порушене питання про екстрадицію. А в таких випадках, згідно з законами США, процедура розгляду справи щодо надання політичного притулку припиняється. Тож я за першої ж нагоди повернувся до питання про надання мені політичного притулку, і відповідна заява стосовно цього залишилась у тому ж вигляді, в якому була спочатку, 1999 року.

— А як же ваші заяви щодо повернення на батьківщину? Ви справді маєте намір це зробити?

— Так.

— Коли?

— Протягом останніх шести років я щодня прагну повернутися в Україну. Коли говорити про реальні строки, то все залежатиме від рішення, яке винесе суд у січні.

— Павле Івановичу, пригадується, на початку передвиборної кампанії ви підтримали кандидата В.Януковича. Як це поєднується з нинішніми заявами про іншу політичну орієнтацію?

— Я ніколи не підтримував жодного кандидата у своїх попередніх заявах. Завжди говорив про те, що я і партія «Громада» підтримуємо демократію в Україні. Про Януковича говорив винятково як про людину. Про нього як про кандидата у президенти мною не було сказано жодного слова.

Гадаю, все-таки варто відрізняти схвальні слова про людину, котра за сім років змогла стати не лише регіональним лідером, а й публічним політиком, від явної публічної підтримки кандидата в президенти. Я й нині не відмовляюся від своїх слів. Адже до певної міри відчуваю й особисту відповідальність за діяльність Віктора Януковича, оскільки його призначення на посаду глави Донецької облдержадміністрації відбувалося і за моєї особистої участі. Інше питання — чому уряд пішов на призначення губернатором найбільшого регіону країни людини, яка в молоді роки мала проблеми з законом?

У мене є два аргументи з цього приводу. По-перше, позицію очолюваного мною уряду не можна розглядати окремо від політичної й економічної ситуації, що склалася в 1996—1997 роках у Донбасі. Тоді бюджетні кошти, які виділялися на підтримку вугільної галузі, планомірно перетікали в кишені так званих «шахтарських генералів». Спитайте колишнього мера Маріуполя Михайла Поживанова, якими методами 1996 року колишній губернатор Донеччини, а нині глава Сумської облдержадміністрації В.Щербань організовував «кришування» геть усього — від бізнесу різного калібру до органів місцевого самоврядування. Нам потрібна була в регіоні міцна рука, здатна зруйнувати напівкримінальну імперію, створену Володимиром Щербанем. На жаль, Сергій Поляков, який прийшов на зміну Щербаню, не зміг знайти себе на посаді губернатора.

По-друге, ми не могли не брати до уваги волю регіональної бізнес-еліти, котра побажала бачити в кріслі губернатора саме Віктора Януковича. Ми усвідомлювали, що ігнорування позиції донецького бізнесу може призвести до цілком непередбачуваних наслідків, порівняно з якими теперішні ігри в південно-східну автономію здалися б дрібними пустощами купки сепаратистів, які не бажають ділитися владою і впливом.

Можливо, сьогодні, коли Янукович сам перетворився на інструмент реалізації невситимого апетиту до влади Леоніда Кучми, я вчинив би по-іншому. Але тоді, 1997 року, призначивши Януковича на посаду губернатора Донецької області, ми діяли у повній відповідності із сформованою ситуацією. А головне — на тривалий час зняли політичну напругу в регіоні.

Мені щиро шкода цієї людини, котра так і не змогла зрозуміти, що вона насправді є інструментом великої гри Леоніда Кучми. Я і нині дотримуюся думки, що діючий президент ніколи серйозно не розглядав кандидатуру В.Януковича як потенційного наступника.

Участь Януковича в повторному голосуванні — це вже його особиста справа. В Україні перемогла демократія і народ обрав нового президента — Віктора Ющенка.

— Які у вас підстави розраховувати, що, повернувшись в Україну, ви не опинитеся за гратами? Чому ви вважаєте, що Ющенко все спише — зокрема багатотомну кримінальну справу?

— Майбутнє своєї кримінальної справи в Україні я не пов’язую з якимось конкретним претендентом на президентську посаду. Неважливо, хто це буде. Хоча я розумію: найближчим часом президентом України буде Віктор Ющенко. Та не в цьому суть питання. Найголовніше, що в Україні працюватимуть закони, а не вказівки Кучми. Тільки-но в Україні почне діяти Конституція і закони, мені нема чого боятися. Я не коїв ніякого злочину ні в Україні, ні в США і цілком чітко усвідомлюю те, що кажу. Все те, що є нині, сфабриковане.

Я абсолютно відкритий і доступний. По прибутті в Україну відповім на всі запитання, які виникнуть до мене. Але я також поставлю дуже багато запитань. І пану Потебеньку, і пану Обиходу — про всю фабрикацію справ, яку вчинили щодо мене.

Знаєте, в Україні про це ніде не говорилося. Але в мене є надзвичайно цікавий запис майора Мельниченка, автентичність якого підтверджено. У квітні 2000 року відбулася розмова Кучми з Потебеньком. Потебенько каже: необхідно негайно вжити заходів для повернення Лазаренка зі США. І пропонує повісити на мене вбивство, зазначаючи, що в США дуже не люблять такі провинності, і це дасть можливість негайно екстрадувати Лазаренка в Україну. На що Л.Кучма відповідає: «Так, момент підхожий. Саме ми це питання поставимо Клінтону».

— А де ви взяли цю плівку?

— Мені передав її Микола Мельниченко.

— Як ви підтверджуєте її автентичність? Це ті експертизи, про які всі ми знаємо?

— Підтвердженням автентичності цієї плівки займалися мої адвокати. Це робилося цілком окремо від експертиз інших касет. Ця касета абсолютно ніде, крім мого суду, не фігурувала.

— Хто конкретно виконував цю експертизу?

— Зараз у мене немає при собі запису, але я зможу все це надати. Отож, стверджуючи, що всі справи проти мене сфабриковано, я наведу лише один приклад. Прокуратура США, М.Потебенько і М.Обиход направили до суду 144 тисячі сторінок доказів моєї вини. Суддя розглянув ці питання і 75 відсотків із них визнав такими, що не можуть бути підставою для визнання моєї вини. Інакше кажучи, вони сфабриковані. Це стосується всіх обвинувачень по ЄЕСУ, епізодів, пов’язаних із Тимошенко. Рішення, винесене судом 7 травня 2004 року, дає мені підстави стверджувати, що вся справа Лазаренка в Україні є сфабрикованою. Це стосується і звинувачення мене в організації замовлених убивств.

— Але ж є ще 25 відсотків наданих матеріалів.

— Вони пов’язані з радгоспом «Науковий». Генпрокуратура відмовилася надавати нам матеріали з цього приводу. Ми звернемося до Генпрокуратури, склад якої буде сформовано найближчим часом, і попросимо надати ці матеріали до американського суду, щоб було закрито питання, які залишилися.

— Свого часу ви заявляли про те, що Президент України Л.Кучма винний вам досить велику суму грошей. За що? І чи є у вас надія одержати ці гроші назад?

— Протягом усього цього часу я не робив жодних заяв про свої стосунки з президентом Кучмою. Було багато спекуляцій з приводу того, чому я мовчу. Від самого початку мого перебування в США я на багато запитань не можу відповідати до завершення судової процедури.

Я мовчу не тому, що не хочу говорити про це або мені нічого сказати. Можу розповісти не менше, ніж Олександр Волков. Адже я два роки був у дуже близьких стосунках із Леонідом Кучмою. Я знаю його зсередини, знаю, який він є. У нас із ним були і фінансові, й інші питання.

До речі, нині я працюю над книгою, де будуть відповіді на всі запитання, що цікавлять вас сьогодні. Вона охоплює період 1995—1997 років. Гадаю, вийде цікавою. У мене є унікальні матеріали, яких не має більше ніхто.

— Кажуть, свого часу у приватній розмові ви зазначали, ніби дали вказівку дослідити діяльність керівництва Національного банку України — В.Гетьмана та В.Ющенка. Які дані про розміщення золотовалютного резерву за кордоном стали відомі вам у результаті?

— Ніяких досліджень такого роду я не проводив, мені нічого про це невідомо. Все це не більш ніж балачки.

— Ви стверджували, що під час перебування в США на вас постійно чинився тиск, «а 1999 року в камеру навіть приходили українці». Хто це був?

— Це були представник СБУ, котрий приїхав із Києва, та представник консульства. Я знаю їхні прізвища, але назвати їх зможу після завершення судового процесу. То була розмова з прямими, конкретними погрозами. Йшлося про те, що коли я заговорю перед виборами президента Кучми 1999 року, то матиму всі підстави боятися за долю дітей. Це було сказано не натяками, а абсолютно чітко, прямо.

— Ваша головна помилка, внаслідок якої ви опинилися в нинішній ситуації? Про що, зроблене чи незроблене вами в житті, ви сьогодні шкодуєте найбільше?

— У жовтні 1997 року ми, «громадівці», прийняли рішення йти в жорстку опозицію до Кучми. Тоді були комуністи, соціалісти, але ми були першими, хто пішов у відкриту опозицію до Кучми. Ми публікували інформацію про всі його порушення. І коли мені є про що шкодувати, то лише про те, що потрібно було збирати більше людей, іти на союз з іншими і вирішувати все це 1999 року. Єдине, про що я можу шкодувати, — потрібно було виявляти більше наполегливості, категоричності. В цьому моя головна помилка. Переслідування Лазаренка було зумовлене виключно побоюванням, що Кучмі завадять переобратися на другий президентський строк.

Навіть сьогодні в мене виникають думки: «А як би ти вчинив, Павле, коли б повернувся в 1997 рік?». Адже були пропозиції після прем’єрства. Наприклад, стати дніпропетровським губернатором. Я зустрічався з Леонідом Кучмою 12 серпня на його дачі в Криму. Ми розмовляли годин, напевно, сім-вісім. Просиділи до ранку, випили пляшок п’ять-шість гарного вина. Після цього я поїхав, узявши тиждень для прийняття остаточного рішення. Я його прийняв однозначно, усвідомлено — йти в опозицію. І сьогодні вважаю, що воно було правильним.

— Якою є доля вашої власності в Україні?

— Ви знаєте, за минулі роки пан Кучма й інші добродії, включаючи Віктора Пінчука, занадто багато чого перебрали, забрали, тому говорити сьогодні про якусь власність не просто важко, а й абсолютно недоречно.

— На чию підтримку в Україні ви розраховуєте сьогодні?

— Я розраховую лише на дію Конституції і Закону. Для мене цього буде абсолютно досить.

— Яким ви бачите своє майбутнє після повернення в Україну? Ви займетеся політичною кар’єрою, боротиметеся за депутатський мандат?

— Політика сьогодні не для мене. Я хочу нормально, по-людськи пожити, як тисячі інших людей, відпочити від усього. Сьогодні ніякої іншої мети я перед собою не ставлю. А далі вже видно буде.