Анатолій Гальчинський: «Кінець капіталізму можна цілком обґрунтовано трактувати як його тріумф»

Найпотужнішим лейтмотивом найбільшого з’їзду капіталістів планети - Все-світ-нього економічного форуму, який відбувся наприкінці січня у швейцарському Давосі, стала не тільки констатація факту існування надзвичайно глибокої світової економічної кризи (що, загалом, мало для кого новина), а й визнання тієї вкрай неприємної обставини, що в нинішньому її форматі капіталістична система значною мірою віджила своє. Причому не її традиційними антагоністами, а тими персонами, які зазвичай капіталістичну систему персоніфікують: представниками бізнес- і фінансової еліти, а також урядів і центробанків економічно найрозвиненіших країн.

Звичайно, чимало уваги під час дебатів приділили й одній із найгарячіших сьогодні тем - борговій кризі в зоні євро. Однак дуже швидко прийшло розуміння, що нинішні проблеми єдиної європейської валюти, як і соціальні протести та революції на Близькому Сході або громадський рух «Захопи Уолл-стріт» - це лише окремі (хоча й дедалі численніші) симптоми тяжкої хвороби, яку нині переживає капіталізм.

«Йдеться не просто про кризу в єврозоні, а про кризу, наслідки якої можуть накрити увесь світ», - змістила акценти дискусій директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду Крістін Лагард, закликавши шукати для боротьби з кризою значно рішучіші методи, ніж ті, що використовувалися до останнього часу.

Втім, уже давно стало зрозуміло, що примочками на кшталт накачування фінансової системи ліквідністю з боку центробанків або багатомільярдних програм бюджетного стимулювання з боку урядів нинішньої напасті світової економіки не вилікувати. Більш того, стало актуальним запитання, чи можуть узагалі за нинішнього стану пацієнта ще допомогти якісь радикальні хірургічні методи лікування, чи летальний результат уже неминучий?

На переконання засновника і багаторічного голови ВЕФ Клауса Шваба, капіталізм «віджив своє та абсолютно не вписується в модель сучасного світу». Екс-міністр фінансів США, а нині - професор Гарвардського університету Ларі Саммерс упевнений, що «ми стоїмо перед лицем змін в економіці, які виявляться такими ж серйозними, як була колись індустріалізація». А керуючий інвестфондом Carlyle Девід Рубінштейн узагалі пророкує, що «у західної моделі вільного ринку залишилося три-чотири роки», і якщо вона «не зміниться, то дуже скоро програє».

Якою є думка з цього приводу укра-їнських експертів? Про це наша розмова з одним з найавторитетніших вітчизняних економістів, професором Анатолієм Гальчинським.

- Анатолію Степановичу, однією з нагальних проблем, яка опинилася в центрі дискусій на Давоському форумі, була проблема майбутнього капіталізму. Головна теза цієї дискусії - капіталізм, який демонстрував свою успішність у ХХ ст., нині настільки застарів, що вже здатний зруйнувати суспільство ХХІ ст. Ви займаєтеся цією проблематикою. Невже капіталізм справді такий поганий, що настав час «замовляти похоронку»?

- Для мене символічним у давоській дискусії є те, що її ініціаторами стали не вчені і навіть не політики, а представники великого капіталу - Б.Гейтс,
Дж. Сорос, наш В.Пінчук та інші. Фактично дискусію започаткувала публікація напередодні форуму в газеті The Financial Times статті під наз-вою «Капі-талізм - скрутні ча-си». Її лейт-мотив - «Люди перестали вірити в капіталізм: сис-тема провалилася». Показові в цьому сенсі і дані опитування: 70% учасників форуму погодилися з тезою: «Система в біді».

- Серед них було й чимало учених. Виправте, якщо я помиляюся, але представники науки хоча й багато говорили про окремі виклики та загрози для капіталізму, але дуже мало - про загрози для його існування як системи взагалі, принаймні до останнього часу?

- Це не так. Проблема завершення історичної каденції капіталізму обговорюється на сторінках наукових видань уже не одне десятиліття. Серед безлічі видань особливо виділив би книжку одного з провідних економістів США Пітера Дру-кера «Посткапіталістичне суспільство», що вийшла друком ще 1993 року. У 2003-му було опубліковано працю одного з найавторитетніших соціологів світу Іммануїла Валлерстайна «Кінець знайомого світу». На запитання: «Чи вірите ви у відродження капіталізму?», поставлене знаному американському вченому під час його
перебування у червні 2005 року в Харківському університеті, Вал-лерстайн відповів: «На мою думку, капіталізм намагається нині зробити останній вдих, а не знайти нове дихання». «Зреш-тою, я вважаю, - наголосив учений, - що ми живемо в епоху переходу до якоїсь нової світової системи». Та й мені самому у вересні минулого року також довелося опублікувати на сторінках журналу «Еко-но-міка України» статтю «За межа-ми капіталізму», в якій аналізується ця ж проблема. Тож наука не мовчала. До неї просто далеко не завжди дослухалися. От і сьогодні позиція великого капіталу, як і політиків, по суті питання - це реакція не стільки на наукові трактати, а насамперед на «рух знизу», «тиск вулиці». А це вже серйозно, це ситуація, яку «замовчати» неможливо.

- Чи правильно буде стверджувати, що основним проявом «кінця знайомого світу» є зростаюче протистояння між багатими та бідними, про що дуже багато говорили в Давосі?

- У моєму розумінні - це лише зовнішній бік того, що відбувається, за яким приховуються суперечності системного порядку. У них потрібно розібратися. Гейтс, як і Пінчук, можуть «відстібнути» ще якусь частину своїх доходів на благодійні цілі, про що вони заявили на форумі. Ну і що з цього?.. Якщо капіталізм закінчує свою каденцію, то «ремонтні роботи» можуть лише нашкодити. Той-таки Валлерстайн говорить, що капіталізм як світосистема через п’ятдесят років узагалі не існуватиме. Про це пише й інший знаний американський учений Елвін Тоффлер. Він говорить про процес, коли «змінюється все», змінюється вся інститу-ціональна система суспільства, не тільки його функціональні, а й світоглядні засади.

У цьому є своя логіка. Ка-піталізм адекватний індустріалізму, на фундаменті якого й сформувалося його генетичне ядро. Нині епоха індустріалізму відходить у минуле - їй на зміну приходить постіндустріалізм. Відповідні матеріальні, соціальні та духовні передумови створено капіталізмом. У цьому його історична заслуга.

Водночас, підготувавши необхідні передумови для затвердження постіндустріального сус-пільства, капіталізм почав сам себе заперечувати. У його основах почали зароджуватися та набувати дедалі більшої питомої ваги нові структури, які, зберігаючи риси капіталізму, все ж відображають специфіку «посткапіталізму». Тут може слугувати аналогією феодалізм, який свого часу сформувався на фундаменті аграрної цивілізації та зійшов з історичної арени разом із відповідним типом цивілізаційного розвитку.

Однак хочу підкреслити й інше. Йдеться не про революційне заперечення капіталізму за принципом Маркса: «експропріаторів експропріюють», а про логіку заперечення, яку свого часу обґрунтував один із найбільших учених першої половини ХХ ст. Йозеф Шумпетер. Це логіка «конструктивного заперечення», «заперечення через саморозвиток». Суспільство, писав авст-рійський учений (який, до речі, певний час викладав політекономію в Черні-вецькому університеті), «обов’яз--ково переросте капіталізм», але це відбудеться тому, що «досягнення капіталізму зроблять його зайвим». У цьому сенсі «кінець капіталізму» можна цілком обгрунтовано трактувати як його тріумф. Дуже хотілося б, аби ви й ваші читачі відчули конструктивізм того, що відбувається.

- Чи не можна більш докладно пояснити тезу, яка стосується нових структур, що по-роджені капіталізмом і водночас не вміщаються в межі капіталізму? Про які процеси йдеться?

- Це ключова проблема. Йдеться про зумовлену всім перебігом історичного розвитку зростаючу самодостатність людини. Яка вже не може оцінюватися лише як «суб’єкт виробництва», а в дедалі більшому ступені стає безпосередньою ме-тою економічного процесу. Ми говоримо й про принципово нові параметри свободи вибору людини, можливості по-глиб-лення якої в межах існуючих економічних відносин багато в чому вичерпано. Тут потрібно враховувати й домінанти пост-матеріальних потреб, пріоритетність принципу «бути», а не «мати», і низку інших чинників, можливості реалізації яких у межах капіталізму звужу--ються.

- Анатолію Степановичу, ви, як і інші вчені, кажете про високі матерії: свободу вибору, самодостатність людини тощо. Всі ці сентенції дуже далекі для мільйонів українських пенсіонерів, котрі думають, як дотягти до наступної пенсії. Та що там Україна, в якій капіталізму як слід так і не побудували, адже й західні пенсійні системи, як і держбюджети загалом, теж тріщать по швах. Так звані розвинені суспільства живуть не за своїми статками. При цьому, попри розмови про соціальну справедливість, майнове розшарування суспільства постійно зростає. І багатим зовсім не було б діла до бідних та їхньої свободи вибору і самодостатності, якби не загроза соціальних потрясінь, яка останнім часом дає знати про себе дедалі гучніше.

- Ви праві, але лише почасти, бо йдеться про проблеми, які на порядок вищі та складніші за стосунки «багаті-бідні». Тиск на капіталізм «знизу» - це не тиск маргіналів. Марші протестів наприкінці минулого року в Нью-Йорку та інших містах США - це не марші 1930-х років на Вашингтон безробітних і голодних. На вулицю вийшов середній клас. Те саме можна сказати й про події в європейських столицях, а ця ситуація вже надто серйозна. Адже наша помаранчева революція теж була революцією середнього класу. За оцінками «Левада-Центру», серед учасників останніх масових виступів у Росії 70% - це люди з вищою освітою. Кожен четвертий або володіє власним бізнесом, або має підлеглих.

Тобто капіталізм втрачає свою соціальну основу - середній клас. Капіталізм у змозі «нагодувати» всіх, навіть якщо десь цього не відбувається. Капі-талізм довів, що він може знач-но знизити, як це має місце в Скандинавських країнах, і майнову диференціацію. Проте капіталізм не в змозі забезпечити системну переорієнтацію економіки, змінити її цільову функцію - підпорядкувати її не опосередковано, а прямо й безпосередньо інтересам самоствердження багатства і гідності людської особистості, її справж-ньої свободи. І це - його головна проблема, і замислитися необхідно передусім над цим.

- Зазвичай у таких випадках кажуть про згасання енергетики розвитку, тоді як мож-ливості капіталізму в цьому контексті вважаються безмежними. Чи це так?

- Вважаю, що це недостатньо коректна точка зору. Енер-гетичний потенціал економіки визначається енергетичними можливостями людини, механізми яких розміщаються на просторах свободи, у площині самоствердження індивідуальності. Коли ми кажемо про межі капіталізму, то маються на увазі обмеженості його енергетичного потенціалу насамперед у цьому аспекті. Свого часу вчені Римського клубу, учасником якого був і наш земляк Богдан Гаврилишин, аргументували ідею про досягнення економікою Заходу «меж зростання». Це було ще наприкінці 1970-х - на початку 1980-х років. В останні два десятиліття західна економіка зуміла подолати цю ситуацію, залишитися «на плаву» здебільшого за рахунок інтенсивного освоєння ринків постсоціалістичних країн. Нині цей резерв в основному вичерпано. Не забуваймо і про те, що левова частка нагромадженого капіталу фінансової системи обертається поза сферою реальної економіки. Цей капітал живе відокремленим життям, що, у свою чергу, свідчить про його надвиробництво, звуження можливостей продуктивного, з погляду інтересів усього співтовариства, використання.

Однак це проблема дещо іншого порядку. Становлення нових посткапіталістичних форм, що відбувається нині, здійснюється не за раніше запропонованим планом, а природним шляхом, шляхом саморозвитку. Їхня життєздатність формується у подібний спосіб. Створене штучно не може бути стійким. Це азбучна істина. До того ж ніхто не заперечує конструктивної функції ринку. Ринок і його атрибути сформувалися спонтанно задовго до появи капіталізму і переживуть (природно, в оновлених формах) капіталізм. Помиляються ті, хто пов’язує кризу 2007-2008 років із надмірністю ринку. На-справді треба говорити про надмірність державного споживання. У країнах Євросоюзу воно сягнуло в 2009 році 51,5%. Проблема в цьому. В Ірландії в 1997-2001 роках відповідний показник становив 3,9%, а в 2010-му - уже 66,8%. Це теж питання енергетики розвитку.

Нарешті, говорячи про історичність капіталізму, не можна не торкнутися ще однієї лінії розвитку. Не можна не враховувати, що капіталізм - це суто європейська матриця організації суспільства, що базується на принципах протестантської етики та далеко не завжди вписується в традиції незахідної культури. Та дуже часто імплементувалася в інших регіонах на основі одновекторної євроцентристської уніфікації, за логікою вимушеної «наздоганяючої модернізації». Коли ми говоримо про Відродження Сходу (як і про останні події в Північ-ній Африці та на Близькому Сході), то кожному зрозуміло, що проблема адекватності східних культурних і духовних цінностей нині діючим і в багатьох випадках деформованим формам капіталістичного господарювання набуває першорядного значення.

Ми не кажемо про те, що буде після капіталізму, не граємося в «ворожіння». Йдеться про домінантність логіки самодостатності окремих суб’єктів суспільного процесу, про якісно новий виток свободи та індивідуалізації, новий клас гуманізації функціональних систем розвитку, а отже, і про їх ускладнення. Природно, що капіталізм не буде в цьому пасивний. Скоріш за все, в його «засіках» зберігаються ще далеко не повною мірою реалізовані адаптивні можливості. Але ж суть усієї проблеми полягає в тому, що кожен крок нової адаптації - це одночасно й рух шляхом самозаперечення. Така логіка сучасної епохи, яку вже давно називають перехідною. Складнощі людства, виклики, з якими ми щодня стикаємося, кореняться в цьому.

- Хотілося б торкнутися ще однієї проблеми, яка перебувала в центрі уваги Да-вось-кого форуму. Це проблема євро і ЄС. «Упаде євро, впаде й Євросоюз», «нинішня ситуація в країнах єврозони найскладніша з часів Другої світової війни», - це слова канцлера Німеч-чини. Багато аналітиків пов’язують проблему майбутнього капіталізму саме з цією ситуацією. Що ви можете сказати з цього приводу?

- Формально тут, звичайно, є зв’язок. Але я, відверто кажучи, не зовсім добре розумію Меркель і Саркозі, які «гучніше за всіх горланів» кричать про те, що «наше майбутнє висить на волоску». Швидше за все, це фрагменти передвиборних технологій.

Спочатку про євро. Як фахівець у сфері грошових відносин, можу з усією переконаністю сказати, що євро - багато в чому штучна валюта, «валюта-сирота», як її тепер називають, «валюта, розрахована лише на хорошу погоду». Грошова одиниця - невіддільний атрибут національної економіки. Це її основа. У євро такої основи немає. Євро - це здебільшого політичний проект, реалізація якого здійснювалася в контексті створення противаги гегемонізму США. У моєму уявленні, межею грошової інтеграції є валютний союз, за якого зберігаються національні грошові одиниці. Для Франції та Німеччини цього виявилося недостатньо. Поза сумнівом, ці країни зуміють захистити свій витвір. Еконо-міч-ний потенціал дає змогу їм це зробити. Але суть проблеми залишиться: євро і в майбутньому залишатиметься найслабкішою ланкою економіки Євросоюзу, «валютою-сиротою».

Тепер про проблеми самого Євросоюзу. Чому в останні десятиліття тут найнижчі темпи зростання, чому провалилася «Ліса-бонська стратегія» (2001 р.), метою якої було зробити економіку співтовариства найконкурентнішою у світі? Тут теж захопилися, переступивши межі можливого, - почали демонтувати устої національної державності країн - членів ЄС, формувати якусь «колективну ідентичність». Як писав недавно відомий німецький учений У.Бек, «ми, європейці, поводимося так, начебто й нині існують Ні-меч-чина, Франція, Італія, Нідер-ланди та інші. Однак насправді в тому вигляді, в якому ці краї-ни існують у головах людей, їх уже давно немає…»

Останніми роками багато го-вориться про зростаючу функцію соціального капіталу, який формується на основі довіри. Для постіндустріальної економіки - це один із ключових чинників. Однак у ЄС - це одна з найуразливіших позицій. Як писала нещодавно одна із західних газет, у ЄС відсутнє почуття ідентичності, немає спільної історичної пам’яті, зберігається недовіра однієї країни до іншої, північні європейці не розуміють, як жителі півдня змогли стати такими марнотратними. Тож не будемо закривати очі й на ці реалії. Проблеми єесівської економіки розпочинаються, на моє глибоке переконання, з цього.

- Який вихід?

- Пошлюся в цьому на авторитетну позицію колишнього міністра фінансів Німеччини
Т.Вайгеля, який в інтерв’ю газеті Die Welt (27 грудня 2011 року) представив майбутнє ЄС у вигляді «концентричних кіл». Їх центром є країни зони євро, далі - країни - просто члени ЄС, кожна з яких у будь-який момент може вступити до валютного союзу, потім - країни - кандидати на вступ до ЄС і, нарешті, асоційовані з ЄС країни. Мені видається реалістичною така панорама. Досягши певної, швидше за все, граничної межі централізації, країни ЄС поступово почнуть рухатися в напрямку розумної децентралізації багатоукладної, різнорівневої системи, яка функціонує на основі переважно горизонтальних зв’язків.

Цей процес уже розпочався. Йдеться про реалізацію в перспективі принципово нової інтеграційної моделі, в якій кожна країна, що бере участь у цьому процесі, зберігатиме суверенне право залишатися сама собою. Переконаний, що це шлях не ослаблення ЄС, а навпаки, істотної мультиплікації його креативного потенціалу. Осмислюючи це, слід враховувати, що час домінанти «великомасштабного» відходить у минуле. Тепер бути меншим і більш рухливим - набагато краще. Ознакою прогресивності є саме ці якості. На подібних принципах перебудовуються сьогодні великі транснаціональні корпорації. Такою вбачається й перспектива відносно ЄС. Не сумніваюся, що така модель інтеграції особливо приваблива й для нашої країни.