ЖИЛЬ ЛЯПУЖ: «ЯКБИ НЕ БУЛО ПОГАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ, МИ Б НЕ ЗНАЛИ, ЩО ТАКЕ ХОРОШІ КНИГИ...»

Французького письменника Жиля Ляпужа часто називають «дивовижним мандрівником», і ось він у своїх мандрах дістався й до України, щоб вручити премію імені мандрівного філософа Григорія Сковороди за найкращий переклад із французької на українську.

— Чи є важливим на сьогодні для французької літератури поняття експорту? Яким, на вашу думку, є співвідношення між літературою, яка стає відомою і перекладається в інших країнах, і такою, що залишається виключно у Франції і цікавить лише французького читача?

— Я би не говорив про таке розподілення літератури. Скоріше, в цьому питанні ключовим є поняття тривалості, часу, терміну. Існують книги, які дуже швидко здобувають величезний успіх у Франції й одразу ж перекладаються іноземними мовами. Здебільшого це доволі легкі твори. Але існує й інша категорія книг, що є більш складними, і у самій Франції, попри гарні відгуки критиків, вони не стають дуже популярними. А отже, потрібен час, щоб таку книгу зважилися перекласти в іншій країні, тому що це складно, забирає багато часу і до того ж не так вигідно, оскільки така література цікавить загалом нечисленну еліту.

Крім того, на сьогодні в цьому аспекті можна спостерігати певну деформацію, оскільки успіх книги і у Франції, і за кордоном залежить більшою мірою не від якості літературного твору, а від видавця і автора: є видавці, які вміють пропонувати свою продукцію за кордоном, продавати автора. Це в основному престижні видавництва, наприклад, «Ґалімар» легко знайде охочих перекласти книгу в інших країнах, але якщо йдеться про маловідоме у Франції видавництво, навіть якщо воно видає дуже хороші речі, його книгу не перекладатимуть. Також дещо залежить і від позиції самого автора. Гадаю, і тут, в Україні, є такі типи, які зчиняють багато галасу, створюють справжній карнавал, багато промов і тому подібне. І їх ми бачимо постійно. А є інші, що поводяться значно скромніше, проте їхні твори просто чудові. Ось серед книжок, перекладених українською за сприяння програми ім. Сковороди, присутній такий автор, як Беґбеде, який у літературі є нікчемою. Він чудово вміє робити якісну рекламу, але він створений для шоу-бізнесу, а не для красного письменства. Власне, він і був рекламником. І зараз він має великий успіх. Навколо нього утворилася невеличка група таких самих, як і він, бравих молодиків, які знаються на шоу-бізнесі і роблять приблизно те саме, що й Беґбеде, але це не має нічого спільного з літературною школою. Так, вони симпатичні, не злі, не дурні, і назагал доволі приємні, але вони мають лише одну ваду — вони не є письменниками. Втім, це шумовиння в літературі існувало завжди. Звісно, за останні років двадцять його стало більше, зокрема, завдяки розвитку ЗМІ. Але, наприклад, коли я дивлюся на книжкові полиці в домі моїх батьків — вони були з освічених буржуа, із десяти авторів, яких вони читали у 1910—1920 роках, я знаю одного, а решта чтива, яким тоді ласували, просто зникла. Через нікчемність. Певно, на Беґбеде та таких як він чекає те саме.

— А чи, на вашу думку, є у Франції книги, що не виходять у широкий світ, залишаються лише для французів, скажімо, тому, що їх важко перекласти, або тому, що можуть просто не зацікавити іноземного читача?

— Важко навести приклад. Адже таку специфічно французьку літературу авангарду — де всі прагнуть бути такими модерними і постмодерними, — надзвичайно важко перекладати іншими мовами. Це цілий пласт французької літератури, який не має, до речі, великих накладів у Франції, але має великий престиж серед критиків. Узятися за переклад такого твору можна хіба що через снобізм. І от такими авторами дуже цікавляться численні американські університети — великі і багаті заклади. Там цих авторів дуже люблять, адже це щось абсолютно відмінне від американської літератури. Вони їх часто запрошують як такі собі предмети розкоші.

Із другого боку, існує певний тип літератури, що називається «місцевою», де часто йдеться про невеличке селище у горах або на березі моря (Франція взагалі є глибоко сільською країною, навіть нині). Втім, хоча й видається, що ці книги не завжди можуть зацікавити іноземного читача, така література доволі часто перекладається і видається в інших країнах.

— Ви згадали авангардистську літературу, але епоха «нового роману» у Франції вже добігла кінця…

— О, так. Я би сказав, що нині французька література віднаходить свою ідентичність у традиції, у великій традиції ХІХ століття. Сьогодні практично минула епоха лабораторії «нового роману», і знову повертається роман — історичний, пригодницький, сентиментальний, великі сімейні саги, роман виховання почуттів, дидактичний. Звісно, серед них трапляються абсолютно безпорадні тексти, і це природно, адже якби не було поганої літератури, ми б не знали, що таке хороші книги.

— Один доволі відомий французький журналіст та критик Крістоф Барб’є сказав: «Французької літератури більше не існує, тепер є лише література французькою мовою».

— Так, і ця література дуже добре сприймається у самій Франції, вона є просто блискучою, і дуже часто найкращі представники сучасної літератури французькою мовою є франкофонами — тобто письменниками, що пишуть французькою мовою, але не французами за походженням. Відтак, є бельгійці, швейцарці, є література Квебеку, а також особливе місце посідають араби, африканці. Я би сказав, що одним із найвидатніших французьких письменників ХХ століття є Катеб Ясін. Це дуже відомий поет. Я знав його особисто, коли багато років жив в Алжирі. Коли ми познайомилися, він був дуже молодий і щойно повернувся з Мекки. Якось я з ним курив гашиш — вперше і востаннє в моєму житті — мене знудило… Це була дивовижно красива людина, надзвичайна особистість і насправді великий письменник. Він одразу здобув визнання у Франції і став прикладом для багатьох письменників країн Маґрибу. Він писав також театральні п’єси. Звісно, він боровся за незалежність Алжиру, але згодом відсторонився від цього руху, бо не сприймав того, що відбувалося в країні після здобуття незалежності. Він створив свою театральну трупу і мандрував разом із нею країною, що була зруйнована війною, виступав у маленьких алжирських селищах. А Седар Сенґор, який був президентом Сенегалу — просто чудовий письменник, що розробив поняття «nеgritude» (негритянство) — своєрідну форму африканського націоналізму. Він був одночасно дуже «французьким» і при тому закликав африканців пишатися своїм походженням…

— Тож французька мова стала точкою перетину для багатьох культур?

— Так. І французька література з того дуже збагачується. Важливими є традиції бельгійців, швейцарців, квебекців. Щоправда, розрізнити тексти француза і бельгійця вряди-годи непросто. От Анрі Мішо, вважається великим французьким письменником, хоча він був бельгійцем. Звісно, якщо говорити про мову та теми, що розробляються у канадських чи маґрибінських письменників, то відмінності тут більш очевидні, і це захоплює.

Письменник і журналіст Жиль Ляпуж є автором численних оповідань про мандри. У його розумінні мандри не є лише «географічним» поняттям. Це спосіб спостереження за тим, що відбувається довкола. «Дивовижними є всі країни, і край світу — поруч із нами».

Його романи переносять нас до Бразилії XVIII століття («Подорож до кордону», 2002), до Ісландії з її сагами («Пожежа в Копенгагені», 1995), в епоху Тридцятирічної війни («Божевільні витівки Кеніґсмарка», 1989). Він є також автором декількох хронік і есеїв («У дивовижній країні», 2003; «У пошуках міражів», 1999, «Утопія і цивілізації», 1991).

Як журналіст Жиль Ляпуж є постійним кореспондентом у Європі однієї з центральних бразильських газет «О Естадо до Сао Пауло».

Жиль Ляпуж був разом із Бернаром Піво одним із засновників телевізійної програми «Апострофи». З 1999 року він є продюсером програми про письменників-мандрівників, яка виходить на радіоканалі «Франс-Кюльтюр» під назвою «У дивовижній країні».