«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (це індіанське ім’я) - довгоочікувана робота Михайла ІЛЛЄНКА, відомого режисера («Фучжоу»), кінопедагога, очільника кінофестивалю «Відкрита ніч». Над своїм фільмом Михайло Герасимович працював чотири роки. Як зізнався режисер в інтерв’ю DT.UA, уже в листопаді фільм з’явиться в тих українських кінотеатрах, які технічно здатні демонструвати картини з «Dolby» звуком.
Відразу зазначу, що на недавньому Київському кінофестивалі фільм Іллєнка отримав Гран-прі (за підсумками глядацького голосування). Сам режисер вважає, що, «обравши українську картину, наш глядач втамує і свій незмірний голод на рідне кіно, на українського героя…».
Про героя - окрема історія. Адже в основі стрічки - сюжет, написаний самим життям. Його прототип, українець Іван Даценко народився на Полтавщині 1918 року. А в 1937-му, в розпал сталінських репресій, опинився в сталінградсько-катовіцькому авіаційному полку далекої авіації. Під час Великої Вітчизняної війни Іван здійснив близько 300 бойових вильотів. Став героєм Радянського Союзу. А в 1944-му його літак був збитий. Сам Іван потрапив у полон… Згодом йому вдалося втекти, однак радянська влада «наздогнала». Призначила «зрадником». Даценко опинився в Сибіру. Потім знову втеча… А вже потім, через багато років, з’ясувалося, що доля закинула цю людину далеко-далеко, аж в індіанське плем’я, де він став вождем (на березі озера Онтаріо). Відомо, що Даценко був одружений, мав чотирьох синів… Екранне втілення такої незвичайної долі Михайло Іллєнко запропонував молодому акторові Дмитрові Лінартовичу (роль енкаведиста у фільмі зіграв один із найкращих українських акторів Віталій Лінецький). Зйомки відбувалися переважно в Україні. Хоча деякі епізоди було відзнято на кордоні Аргентини та Чилі. Саме туди Михайло Герасимович разом із командою яхти «Купава» добирався з України. А на прем’єрі фільму в Києві побували навіть родичі Івана Даценка з Полтавщини…
* * *
- Михайле Герасимовичу, яке, до речі, враження справила романтична балада (саме так ви визначили жанр стрічки) на запрошених на перший перегляд Ольгу Рубан та Григорія Титаренка - родичів Івана Даценка, чию історію життя ви втілили на екрані?
- На жаль, Ольга Василівна картини не переглянула: затримка початку показу фільму і розклад руху автобусів до Полтави не залишили їй вибору. Я попросив вибачити за негаразди, пов’язані із заминкою, і ми з нею домовилися зустрітися на прем’єрі в листопаді.
Григорій Володимирович досліджує історію родини. Минулого літа він показав мені будинок Івана Даценка (село Чернечий Яр), повідав чимало цікавого про своїх рідних, пригостив смачним полтавським медом... Як журналіст Григорій Титаренко не заперечує існування двох векторів в одному фільмі (бо усвідомлює чітку межу між вигадкою та фактом) і ділиться своїми версіями розвитку подій.
- Коли й де плануєте показувати фільм?
- У листопаді, в тих кінотеатрах, які технічно здатні показувати фільми з «Dolby» звуком. Мене непокоїть легкість, із якою деякі люди констатують: мовляв, це перший за роки незалежності український фільм, що виходить у прокат. Упродовж «новітніх часів», ніде правди діти, наше кіновиробництво розсипалося вщент. Нині його збирають докупи. Я ж маю підстави засвідчити (зрештою, це - очевидно): в Україні відновлено повний замкнений цикл кіновиробництва. Щасливий, що моя стрічка першою проходить цю стежину.
- Торік, втрапивши в чергову «паузу» (затримки фінансування, певно, - неодмінний атрибут згаданого циклу), ви пояснили, що знімаєте фільм про те, як стати… президентом.
- Певною мірою таку ситуацію в картині ми й змоделювали; головний герой, ставши вождем, - умовно став президентом…
- Які враження подарувала вам кругосвітня подорож на яхті «Купава», і чи наклала вона відбиток на завершальні кінороботи?
- По-перше, я не «підписувався» на навколосвітню подорож: друзів, які запросили до команди «Купави», попередив: «У травні хай там що маю повернутися в Україну, оскільки зобов’язаний дозняти епізоди, розраховані на літню натуру». Так і вийшло: моя подорож, котра розпочалася у грудні 2009-го, завершилася в травні 2010 року; повернувшись на українські терени, я зняв заплановане. Хлопці ж завершують «коло», нині вони - в Червоному морі; місця, які вивільнилися навесні (моє й товариша), зайняли інші охочі до мандрів.
Перебуваючи в океані, людина контактує з надзвичайно незбагненною силою. Океан - найбільший храм, у якому я досі побував.
- Яку молитву в його «стінах» читали найчастіше?
- Ви сміятиметеся: в подорож я прихопив колекцію фестивальних фільмів «Відкритої ночі» (загалом - близько 70 стрічок).
Упродовж довгих місяців команда залюбки переглядала їх (коли Батьківщина залишилася далеко позаду, вони ще й неабияк підтримували нас), і, зрештою, «заснувала» факультатив «Способи знищення національного кіно України».
Пригадую, як під час дискусій (інколи - гарячих) друзі не могли збагнути, чому, маючи такий потенціал, українське кіно наразі перебуває в такому жалюгідному становищі. «Молитва» виявилася впливовою: самого в Аргентину вони мене не відпустили. Правда, там вдалося зняти не епізод, а один-єдиний кадр, проте надзвичайно цінний і важливий: він - на початку фільму. Я свідомий того, що самотужки не втілив би в життя свого задуму: радію, що цей кадр картини зняла фактично команда «Купави».
- Запланували - в Алясці, а зняли - в Аргентині?
- Так, пейзаж, який я запланував для цього епізоду, в Україні годі й шукати: пустеля з майже крижаним повітрям... Ідеальною локацією я вважав Аляску.
Втім, перемовини з канадськими колегами щодо зйомок в Алясці успіхом не увінчалися. Спільне виробництво зазвичай базується на однакових внесках партнерів; ми ж зі своїми коштами змушені були заощаджувати на всьому й вигадувати речі, «дешевші» від запланованих. Так довелося вдовольнитися Аргентиною та її Кордильєрами.
- Скільки державних і приватних коштів витратили?
- Вклалися у 16 мільйонів гривень (із них близько половини - державні; частково держава таки фінансує виробництво фільмів). Гадаю, на Заході таких стрічок ніхто не знімає.
- Як гадаєте, чи потрібен світові український блокбастер?
- На мій погляд, у низці українських фільмів сьогодні повинен бути бодай один фільм такого штибу, тоді як більшість «спектра» мають становити недорогі стрічки. Якби мене запитали, що нам потрібно нині, відповів би - якомога більше «запусків»; тоді саме життя підкаже, з яких режисерів, сценаристів слід формувати, так би мовити, бойову групу. Ми повинні наростити «конвеєр» (у найкращому сенсі цього слова): наразі його взагалі не маємо. І на його тлі запускати по одному-два «складних» фільми на рік. На жаль, нині бракує й законів, які б підштовхнули телеканали до показу короткометражних фільмів (скажімо, робіт учасників «Відкритої ночі»).
- Український оскарівський комітет розглядав фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»?
- Ні. Про «похід» стрічки за «Оскаром» почали говорити після показу на Київському кінофестивалі. Шлях до «Оскара» започатковує глядач. Адже Оскарівський комітет розглядає тільки ті картини, які побували в прокаті. Розглядати нашу стрічку в цьому ракурсі передчасно: спершу слід здобути визнання українського глядача, а потому - розмірковувати про «похід». Балачки про «Оскар» затінили головне - з самого початку, з першого дня роботи група докладала й докладає всіх зусиль, щоби знайти вікно до нашого, українського, глядача…
Вимог американських академіків до фільмів-претендентів я не вивчав. Передусім мрію, щоб картина мала прокат в українських кінотеатрах і була визнана в Україні.
- Попри те, чи довіряєте смаку американських кіноакадеміків?
- Так. Вони висувають цікаві критерії щодо оцінки фільмів. Зрештою, їхні мірила мені зрозумілі. Якщо одні фестивалі «спеціалізуються» на арт-хаусному кіно, інші - на інших відтінках кінематографа, то Оскарівський комітет розглядає картини, котрі вже здобули підтримку глядача. А це дорого коштує.
У побутовому спілкуванні інколи чуєш про той чи інший фільм: «Не сподобався. Поганий». Є якась велика правда в глядацькій любові... Ось існує вона (любов), і годі! До речі, ця пані підтримує кінематограф і фінансово, а не тільки морально! Без глядацької любові неможливо уявити повернення грошей, витрачених на створення фільмів, і відтворення кінематографа (в тому числі - зйомки складних арт-хаусних стрічок, які частенько потребують великих фінансових вкладень). «Оскар» же, нікуди подітися, залишається неабияким мотивом для світового кінематографа.
- В одному з недавніх інтерв’ю голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач, відповідаючи на запитання, кого з українських митців він «призначив би» режисером, а кого - взяв би у «копродюсери», коли б раптом якийсь продюсер (аби прославити Україну в світі) надав йому серйозні кошти, - сказав: «Боюся, що нікого. Режисера почав би шукати за кордоном… Це не означає, що я погано ставлюся до наших режисерів. До деяких - із неабиякою повагою, ціную їхню творчість, проте розумію, що вони не зроблять фільм, який окупить себе»…
- Абсолютно не згоден із таким підходом: зазначена стартова позиція унеможливлює рух уперед. Упродовж 15 років, збираючи колекцію фестивалю «Відкрита ніч», небезпідставно заявляю: режисерський потенціал в Україні - невичерпний. Інша річ, що його носії не мають можливості реалізовувати себе в роботі, здобувати досвід. А як за таких обставин світ побачить український блокбастер?
- Ваш брат Юрій Іллєнко одного разу зауважив, що український інформаційний простір - окупований іноземним продуктом…
- Абсолютна правда. Не беруся прогнозувати, як розвиватимуться події під час цієї окупації, оскільки кіно - велика несподіванка (один дешевий фільм у змозі перевернути ієрархію глядацьких уподобань догори дриґом). Ті, хто з допомогою іноземних імен закріпив свої позиції на українському ринку, побоюються впускати на нього «наших». Побачивши якусь дебютну (копійчану, проте цікаву) стрічку, глядач може обуритися: «Стоп! Чому мене годують тільки іноземними харчами?» Коли з’являться черги на український фільм, ринок муситиме реагувати на цей, перший, неспокійний для нього сигнал.
- …побоюючись збитків?
- Перебудова може бути і прибутковою.
- Національний кіновиробник усунувся від спроб зайняти свою нішу?
- Поки що я не помічаю його активності. Посилання чиновників на закони, які насправді не працюють, - це тільки декларації. Реалії ж - на афішах кінотеатрів і в програмах телебачення.
- Марина Врода радилася з вами, лаштуючись везти свою короткометражку в Канни?
- Марина закінчила вуз кілька років тому; ми підтримуємо добрі стосунки. І ситуація, коли самодостатня особистість просить «благословення» у викладача, -мабуть, мала б картинний вигляд. Я привітав Марину по її приїзді з Канн. Якщо щось із моїх «лекцій» осіло в Марининому світогляді, радий, бо й сам дечого навчився у своїх студентів.