Во ім’я отця і сина. Про Фауста, Мефістофеля, Ступок— і проблему напівфабрикатів

У Національному театрі імені Івана Франка вийшов дивний спектакль «Легенда про Фауста» (за мотивами давнього твору Крістофера Марло). Режисер — Андрій Приходько. У ролях Фауста-Мефістофеля (єдиного у двох особах) — Богдан і Остап Ступки. В унісон двогодинному сценічному гуркоту — з громами-блискавками, з клубами диму (з футбольними командами ангелів і демонів) — чомусь хотілося демонстративно промовчати… Але знову якийсь Мефістофель тягне за язик. Тому й поговоримо не так про спектакль, як «навколо» нього.

У міфу очі великі. Зазирай у них скільки завгодно, і якщо є «вагон» режисерської фантазії, то неодмінно прибудеш на потрібну станцію. І трактуєш вибраний міф — як бачиться тобі самому...

…Режисер Приходько, чоловік середніх літ, зовні схожий на актора Джеймса Кавіезела з фільму «Страсті Христові», людина, як мені здається, творчо в’їдлива і літературно прискіплива. Чимось схожа на «чорнокнижника» — по-перше, своїм похмурим виглядом, по-друге, одержимим бісиком в очах (ніби сам не знає, чого шукає).

Ніколи цей скромний режисер не вирізнявся кон’юнктурними походеньками. Ніколи він не приголомшував проявами сценічної непристойності. Певно, «магічне коло» навколо цього «бурсака» окреслила вже сама вчительська рука його майстра — видатного режисера Петра Фоменка. У нього Приходько колись і навчався на курсі. І це «коло» поки начебто оберігає учня від потворної кон’юнктуризації, властивої нашим продажним мефістофельським часам... Часам — Молоха.

І, схоже, знайшов «як...» Про що розтрубив задовго до прем’єри — у газетах і на конференціях.

Ось так і заклеїв би їм усім після цього роти лейкопластиром! Громадяни, коли мовчати навчитеся? Коли театральну «таємницю» сподобитеся берегти до прем’єри? Гармата ще не стрельнула, а вже «збитих льотчиків» рахуєте. Вони й самі впадуть — без парашутів.

Тільки дійсно, задум його і справді приємний. Фауст і Мефістофель — не два різних світи, а філософське єдине, буттєва цільність. Прошита до того ж родинними узами (Мефістофель — Ступка-старший, ближче до фіналу перетворюється на Фауста, якого спочатку грав Ступка-молодший). Як не розкуштуєш Добра без Зла, так і Зло без Добра має невигідний вигляд. А вже кращих кандидатур для цих Фауста-Мефістофеля, ніж представники вінценосної Сім’ї, в українському мистецтві сьогодні й не знайти. Тому що в першому — висока людська мудрість і філософське лукавство. В другому — ще не зжите до сорока світле юнацьке баламутство і імпульсивне бажання обняти своїм багатопрофільним талантом поки не всі охоплені простори медіа чи сусідніх сцен («Московіада» в Молодому), ніби «продаючи душу...» — цьому часові (не назовсім, лише авансом).

…У ідеалі — як мені бачиться — завершений спектакль і мав би переплавити два різних світи в один. Технічно це складно. Ще складніше — енергетично. Оскільки перший світ (міф) — суто філософська притча про пізнання (у зв’язку з Фаустом), яке, на жаль, ні до чого доброго не приводить, бо «знання побільшують скорботу», і ще невідомо, у що викрутиться твій пошук. А другий світ (міф) — стихія карнавалу. Естетика містерії. Вотчина фарсів. Коли «змішалися і люди, і коні». Справжні коні теж на сцені. І декого вони все-таки переграють.

Завдання це для режисера навіть із зіркою в лобі — надскладне. Тут не завжди сам Някрьошюс розбереться... Завдання, розраховане до того ж на спеціальний (вибуховий) фінальний «дивертисмент» — якесь «камео», коли видатний артист відсотків на 80 виходить із образу Фауста, залишившись тет-а-тет із глядачем, «наодинці з усіма». І таке сальто-мортале (в ідеалі) вже зовсім перетрушує старовинні смисли міфу про Фауста, виставляючи і давніх героїв, і нас, нинішніх, персонажами одного — вселенського — скорботного «балагану»... Із заздалегідь розписаними ролями: тільки автор тут і не Марло, і вже точно не таємний радник Гете, а Самі Знаєте Хто...

Тому я знову про скорботу.

Для того, щоб знищити в сучасному українському театрі будь-який більш-менш цікавий філософський задум, потрібно не так і багато...

Потрібно, щоб «медійні» артисти ввірвалися на кілька репетицій надзвичайно складного матеріалу — після гарячкових зйомок у нескінченних мефістофельських «телешоу».

Потрібно, щоб режисер тими ж всепрощаючими очима Кавіезела-Христа дивився на таке неподобство — й погоджувався (!) на прем’єрні терміни, незважаючи на те, що це й не спектакль зовсім (як заведено визначати готовність сценічного твору), а лише напівфабрикат, якийсь капусник «за мотивами».

Потрібно, щоб активна масовка — яку вчи не вчи, а однак «двійки» — затоптала підошвами й перекричала енергійними голосами щойно означені смисли в непростому сюжеті.

Потрібно, щоб ближче до фіналу ти з гумором визначив для себе можливий «жанр» видовища — як «фотошпалери», тому що інколи гарно, а інколи — марно.

Потрібно, щоб очевидна відсутність режисерської волі дала можливість їм усім «грати як хотіти», а не «як треба» — для філософського задуму.

Потрібно, щоб фінальний імпровізований монолог Фауста-Ступки взагалі загнав тебе в емоційний шок і виникло екстрене людське бажання зателефонувати дружині великого артиста: «Ларисо Семенівно, робіть що хочете, але трагічні тиради про смерть, про відхід — треба забороняти! В театрі з такими речами (поруч із Мефістофелем особливо) — не жартують... Ви мене розумієте?..»

І, нарешті, потрібно, щоб «усі» зробили вигляд, буцімто «все» — добре, навіть чудово.

Цікавості ради впірнув у вир Інтернету: дай, думаю, поцікавлюся, як улюблені колеги відгукуються про цей філософський екзерсис. І відразу ж потрапив під душ тотального єлею… Солодкого мармеладу. Враження, ніби ми — сучасники Вісконті, Бергмана, Стреллера. І на крилах Мельпомени «летимо від перемоги до перемоги»... Тотальний піар колись таки знищить мистецтво у нашій країні.

Хронічна нездатність доводити сценічний твір до потрібної художньої кондиції — ось вона, одна з сумних тенденцій, яка супроводжує не тільки цю конкретну прем’єру цього театру, а й багато інших у різних колективах. Куди спішимо? Кого наздоганяємо? Чому наскоком?

Це ж як хліб, вийнятий із печі завчасно. «Тісто гливке!» — сказала б колись із цього приводу моя тітка. Лев Додін, наприклад, п’ять років репетирує «Життя і долю» — і міг би довше, тому що інколи сам матеріал диктує необхідність терміну роботи. «Фауст» — також не анекдот, тут не можна з розгону. До того ж за державні кошти у національному театрі працюєте — і поспішати нікуди.

Цей спектакль гарний — але розхристаний. Усе краще, що в ньому є — а хороше там є (кілька видатних мізансцен і окремі епізоди Ступки-старшого), — і те розмите-розмазане хаотичним рухом режисерського й акторського свавілля.

Бажаєте цей твір на престижних фестивалях презентувати — як пошук, як експеримент, як філософське одкровення? Правильно хочете, туди й дорога. Тільки усвідомте: якісний проект (спектакль) — це чіткий годинниковий механізм. Це партитура, прорахована до секунди. До міліметра сценічної площі. Хіба це новина для когось? Мені, наприклад, було б незручно рекомендувати такий спектакль комусь у Москві, скажімо, Роману Должанському (продюсеру й критику), оскільки запитає про час дії... А в нас видовище може тривати скільки завгодно — і як кому заманеться.

Але для цього й існує режисерська «лінійка» — вираховувати, вимірювати. Викинути наносне, непотрібне. І вичленити головне — власне, філософський остов історії. Заради цього всі «фаусти» й народжуються. Не заради ж кордебалету — з акторкою Ненужною на ходулях в ролі метелика...

Є сценічні закони, театральна симетрія. Є принципи хронометражу, темпоритму.

Є те, чого в нас немає — на жаль.

Існують, нарешті, і загальноприйняті канони театральної дисципліни. Коли спільна відповідальність служить на кінцевий — не виключено, що й видатний — результат.

Можливо, вже знову настав час повертати худради, щоб колективний розум відокремлював у прем’єрах сенс від нісенітниці?

І все-таки — парадокс: цей сумбурний театр — живий... І дуже жвавий, гомінкий і магнетичний. За що і Ступку-батька, і Ступку-сина — люблю, ціную... Але не вибачаю.

Бо Театру — у тому «форматі», до якого причетні і Ступка-отець, і Фауст, і Гете, і сам Марло — саме такому театру й чужа метушня... Цьому театру потрібні інші «жертвопринесення» — аскеза, час, думка, душа, оголений нерв.

Ось тільки Молох нашого мефістофельського хронотопу повсюди з’їдає і сили, і сенси… І саме він — частина тієї сили, що вічно хоче зла… і вічно скоює дурниці.

А В ЦЕЙ ЖЕ ЧАС... На ІІІ Міжнародному кінофестивалі в Римі робота Богдана Ступки у фільмі Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні» визнана однією з найяскравіших художніх подій цього форуму... З чим і вітаємо щиро.