Вище за клавіші. Піаніст Юрій Кот: «У нас відсутня школа виконання сучасної музики»

«Слава Богу, я не був вундеркіндом»

— Хотілося б зазначити, що, згідно зі статистикою, більшість абітурієнтів НМАУ
ім. П.Чайковського прагне потрапити саме у ваш клас. Чим це обумовлено? Чи можна говорити про школу Кота?

— Не хотілося б говорити сьогодні про школу Кота, бо не знаю, що це таке. У мене немає суворих педагогічних принципів, я не пишу методичних праць. Мені просто цікава ця форма роботи і творчості, хоча поєднувати виконавство і викладання однаковою мірою, звісно ж, складно. Мені важко було припустити, що викладання посяде таке місце у моєму житті. Мені чужі формальні стосунки «педагог — студент», ближчий — принцип довірливої праці. Я часто нагадую студентам, що музика — це задоволення, не тільки естетична, а й фізична насолода. Оскільки ж у педагогічній праці я зацікавлений, певно, цей азарт на енергетичному рівні передається студентам. Принаймні я нічого не роблю для популяризації себе як педагога.

— Складаючи програми класу, ви орієнтуєтеся на те, щоб показати технічний рівень студента, розкрити його потенціал, чи для вас важливіша концептуальність програми?

— Зізнаюся, інколи — це випадковий набір творів, які з часом виявляються дивним чином пов’язані, можливо — на основі якихось збігів. Програма минулого концерту досить строката. Я не дотримувався ані стилістичних, ані хронологічних рамок. Намагався дати можливість підібрати твори навіть самим студентам.

— Не секрет, що репертуар піаністів найчастіше зосереджений на романтичному масиві музики. Як ви у своєму класі знаходите баланс між старовинною, класичною, романтичною і сучасною музикою?

— Найбільше у виконавській практиці потерпає сучасна музика, тим паче вітчизняна. Мабуть, це можна пояснити... Насамперед, у нас немає школи виконання сучасної музики, ми просто не знаємо, як її грати! За великим рахунком, слід створювати свої традиції гри. Але, на жаль, у репертуарній політиці студентів велику роль відіграє навчальний план. У відсотковому відношенні різні музичні стилі в програмах спочатку врівноважені. Але сучасну музику, на жаль, на вимогу грають лише на останніх курсах. Безумовно, з більш розвиненими учнями можна проходити ширшу програму. Також потрібний обмін досвідом і знаннями між спеціалістами різних виконавських напрямів. У нашій ситуації я не бачу механізмів, як це можна зробити. Адже в нас усе закривається й скорочується. По-моєму, державна політика спрямована на те, щоб перешкоджати інтелектуальному розвиткові своїх громадян.

Наприклад, кафедра старовинної музики нашої академії тихо займається своїми завданнями, але проблема в тому, що ми не працюємо у спайці. У них свої інтереси, у нас — свої. Звісно, треба шукати шляхи зближення, адже в нас різні підходи і традиції. Взаємообмін просто необхідний, ми це усвідомлюємо. Проте кожен робить свою справу автономно.

— Минулими роками ви також викладали у КССМШ ім. М.Лисенка. Маючи досвід спілкування із зовсім юним поколінням, як дивитеся на проблему вундеркіндства? Яке майбутнє зазвичай чекає на таких дітей? Чи були ви свого часу вундеркіндом?

— Слава Богу, я не був вундеркіндом. Ніколи до такої слави не прагнув. Мої батьки знали мої таланти — я складав музику, міг грати твір у будь-яких тональностях, у дзеркально перевернутому вигляді, — але ставилися до них абсолютно тверезо. Їм ніколи не спадало на думку, що їхній син — найкращий і що треба йти по чужих головах.

Вундеркіндство — це ж не тільки набір вроджених талантів, а й зусилля оточення дитини, коли її з малолітства починають підкидати вище й вище. Багато дітей до цього просто-на-просто не готові і можуть зламатися, втратити здорову самооцінку, а в результаті — й талант.

Моє ставлення до цього досить негативне, хоча інколи без такої тактики молодим людям буває важко пробиватися й робити кар’єру. У явищі вундеркіндства є не просто вада, а шкода для дитини.

«Формалізація освіти — загибель для музики»

— У музичних вузах пострадянських країн неймовірно великий відсоток піаністів. Чи не здається вам, що у виконавській сфері потрібно зменшити кількість місць,
адже майбутнє виконавців у наших країнах досить туманне?

— Згоден. Я ніколи глибоко не вникав у сучасний західний піанізм, але мені здається, що кількість музикантів у нас і так зменшується. В музичні школи сьогодні беруть усіх без відбору, незалежно від здібностей. Наша консерваторія, можна сказати, ще хоч якось концентрує справжні таланти з усієї України. Великі проблеми вже помітні в інших музичних академіях нашої країни, не кажучи про училища та школи... Гадаю, рано чи пізно це скорочення відбудеться само собою. Природний відбір призведе до скорочення вакантних місць, як у західних консерваторіях.

Але, на мою думку, Захід усе ж таки поки що не здатний конкурувати з нами, якщо говорити про культ духовних цінностей у музиці. І спроби адаптувати нашу систему музичної освіти до європейської моделі можуть обернутися гірким результатом. Для нас це всього лише відверта формалізація навчального процесу, без творчого начала. Для музики в цілому і виконавства зокрема — це погибель. У такому разі нам загрожує самознищення...

— Чи вважаєте ви, що сьогодні наша виконавська школа відповідає колишньому високому рівню?

— Насамперед змінився піанізм. З’явилися інші критерії: тепер перевага віддається чистому техніцизму, зовнішній досконалості, бездоганності, а духовний аспект у виконавській творчості відступає на другий план. Раніше, як правило, заплющували очі на технічні огріхи, якщо музичний талант виконавця був масштабний. Сьогодні змінився не тільки стиль, а й призначення піанізму. Адже раніше не було такої величезної кількості конкурсів. Сьогодні це — свого роду агрегат, який штампує однакових лауреатів, що, як правило, довго не тримаються на музичному олімпі. Не забуваймо й про проблему корупції на конкурсах, без якої тепер просто неможливо. Але є, безумовно, одиниці, яким не потрібні конкурси.

Криза чи розквіт не обов’язково мають бути пов’язані з перемогами на конкурсах. Адже підспудно йде якась робота, яка, можливо, з роками дасть результат. Сьогодні ми продовжуємо лінію радянської школи, але вже на нових засадах.

— До питання відпливу студентів із нашої країни. Як ви вважаєте, ця проблема має більше політичний чи фаховий відтінок?

— Я не розглядаю це як проблему, адже музикант споконвіку був мандрівником і блукачем, завжди шукав найкращі умови для самореалізації. Це нормальне явище, і геополітика з політикою цьому заважати не повинні. Раніше ми страждали, оскільки практично було неможливо поїхати на солідний конкурс через всесоюзні відбори, в яких першість здобували вихованці виключно московської школи. Москва була млином, що молотив зерно високого ґатунку.

Хоча, слід визнати, відплив кадрів у нашій країні — державна проблема, і аж ніяк не проблема дітей. Було б добре, якби наша держава забезпечувала їм приїзд сюди. Адже, ввібравши спочатку наші традиції й отримавши європейський гарт, ці хлопці й дівчата мали б стати блискучими педагогами, які збагатили б нашу культуру. Я категорично проти того, щоб сидіти в консервній бляшанці й задовольнятися своїм провінційним гонором.

— У Європі (а віднедавна — і в Україні) функціонує дуже цікава організація «Жінки в музиці». Оскільки у вашому класі домінує жіноча половина, як дивитеся на перспективи жінок у виконав-
стві? Адже великих піаністок можна перелічити на пальцях.

— На жаль, жінкам у мистецтві таки доводиться поступатися позиціями протилежній статі у сенсі великих досягнень. Я аж ніяк не вважаю, що музика — суто чоловіче заняття, але жінка, скажімо, беручи шлюб, найчастіше ставить жирну крапку на своєму подальшому творчому розвитку. Хоча, зізнаюся, мені з дівчатами набагато легше працювати, оскільки вони емоційніші і сприйнятливіші. Втім, слід визнати: хлопці з часом розкриваються набагато сильніше, значиміше й цікавіше.

«Спорт» у музиці, на жаль, продовжується»

— Неодноразово вас називали ледь не єдиним граючим педагогом. Чи, на вашу думку, зобов’язаний педагог відповідати певному виконавському рівню, чи йому достатньо бути просто освіченою людиною?

— Серед обов’язкових вимог до хорошого педагога немає вимоги концертувати і бути блискучим виконавцем. Слід зазначити, що не кожен виконавець може навчити. Педагог повинен уміти грамотно грати — звісно ж, ця умова очевидна. Адже навчання відбувається через показ. Бувало чимало випадків, коли легендарні педагоги демонстрували чудове виконання тільки в класі, будучи, у буквальному сенсі, «класними виконавцями». Так, вони з низки причин або втрачали все на сцені, або не виходили на неї взагалі. Але я впевнений, що такий педагог більш незамінний для студента, ніж музикант, котрого студенти практично не бачать у себе в класі: він, наїжджаючи з гастролей, дає їм завдання між іншим і їде на чергові гастролі.

— Досить помітною формою вашої виконавської діяльності є ваш фортепіанний дует із дружиною, піаністкою і композитором Іриною Алексійчук...

— Дуетне виконавство досить багате, воно корениться у традиціях домашнього музикування, на жаль, нами давно втрачених. Питання професійного дуету втрачає свою принаду, оскільки забута атмосфера вільного, неконцертного музикування.

Коли я познайомився з майбутньою дружиною, ми саме пізнавали одне одного більше через музикування. Гадаю, величезне досягнення нашої академії в тому, що вже кілька років тут є предмет «фортепіанний дует». До цієї справи залучені молоді педагоги, які організовують не тільки концерти, а й конкурси.

Що стосується нашого з Іриною дуету, то, на жаль, грати доводиться дедалі менше. На жаль, і попит на дуети незрівнянно менший, ніж на гру з оркестром і, тим більше, сольне виконання. Цей жанр перебуває в тіні, та й репертуар складається в основному з перекладень. А спеціальної літератури досить мало.

— За визначенням деяких критиків, настало століття «класичного шоу-бізнесу». Виконання класики стало не чим іншим як різновидом спорту. Які ваші прогнози розвитку академічної музики?

— Кожна концертна програма повинна мати не тільки своє народження, а й досить тривале життя. Не думаю, що заради спортивного інтересу треба жертвувати якістю і глибоким проникненням у програму. Вважаю, що «спорт» у музиці триватиме довго, він не припиниться, доки існують конкурси, доки погляд професіонала, який входить у концертний зал, буде косим. На жаль, серед слухачів сьогодні мало щирих любителів музики — їх дедалі більше долає снобізм і несправжній, псевдопрофесійний погляд.

Професіоналізм не повинен заглушувати головного — відчуття музики й отримання задоволення. Задоволення, зазначимо, не від конкретних пасажів, а від явища музики як дива! Адже майстерність виконання — це неймовірно цікавий процес, пов’язаний із різним інтерпретування музики.

Мені дуже імпонує старше покоління київської публіки. Ми любовно називаємо їх «бабусями». Цей пласт публіки, який ще зберігся, ходить на концерти з внутрішньої потреби знову й знову закохуватися у твори, слухані неодноразово. Якщо ми цього остаточно не втратимо, тоді вже точно виживемо.

З досьє

ЮРІЙ КОТ у 1991 р. закінчив Київську національну академію ім. П. І. Чайковського, а в 1993 — асистентуру-стажування на кафедрі фортепіано. Лауреат Національного конкурсу піаністів ім. М.Лисенка (Київ, 1988); дипломант Всесоюзного конкурсу піаністів ім. С.Рахманінова (Москва, 1990); лауреат Першого Міжнародного конкурсу піаністів ім. С. С.Прокоф’єва (Санкт-Петербург, 1992).

У фортепіанному дуеті з Іриною Алексійчук: лауреат Першого Міжнародного конкурсу виконавців камерної музики «Золота осінь» (Хмельницький, 1993); переможець 45-го Міжнародного конкурсу фортепіанних дуетів ARD (Мюнхен, 1996), лауреат Шостого Міжнародного конкурсу фортепіанних дуетів Murray Dranoff (Маяамі, 1997).

Гастролює як соліст, а також у складі фортепіанного дуету з лауреатом міжнародних конкурсів Іриною Алексійчук в Україні, Росії, Казахстані, Югославії, Польщі, Словаччині, Німеччині і США з концертними програмами, до яких входять твори різних епох і музичних напрямів.

Виступав із багатьма симфонічними оркестрами України, Росії, Німеччини і США. Серед них Академічний симфонічний оркестр Санкт-Петербурзької філармонії, Національний симфонічний оркестр України, Державні симфонічні оркестри Дніпропетровської, Луганської, Запорізької і Донецької філармоній, оркестр Баварського радіо (м. Мюнхен, Німеччина), Камерний оркестр MERCK (м. Дармштадт, Німеччина), симфонічний оркестр New World Symphony (м. Маямі), симфонічний оркестр New City Orchestra (Токіо) та ін.

Брав участь у міжнародних музичних фестивалях: «Київ Music Fest», «Музичні прем’єри сезону», «Regina and Vladimir Horowits — in memoriam» (м. Київ), «Контрасти» (м. Львів), «Musiksommer — 97» (Дрезден), «Two Pianos Plus» (м. Маямі), Міжнародний фестиваль фортепіанної музики в Каррарі (Італія), Фестиваль музики С.С. Прокоф’єва (м. Санкт-Петербург, Росія).

З 1994 р. викладає на кафедрі спеціального фортепіано Київської національної музичної академії ім. П. І. Чайковського. З 2002 р. — доцент кафедри фортепіано.

З 1995 р. двічі на рік проводить майстер-класи у Сербії (Югославія), а в жовтні і грудні 2000 р. проводив їх у Японії (Токіо, Кіото, Мацуяма, Ямагучі, Хіросіма).

1995 року отримав звання заслуженого артиста України. У лютому 2000 р. за концертну діяльність і виконання сучасної музики нагороджений премією імені Л.М.Ревуцького.