Теорема Грінуея. Новий український кінофорум: «докази» від Ступки та його головного гостя

Підбито підсумки Першого київського міжнародного кінофестивалю, обличчям і брендом якого став Богдан Ступка. Уже самого його імені достатньо, аби викликати інтерес до заходу. І, між іншим, інтерес був. Як із боку зарубіжних кінематографістів (Грінуей, Зануссі, Прошкін), так і з боку легіону вітчизняних ЗМІ. За давньою традицією, фінали фестивалів заведено супроводжувати знаком оклику або трьома крапками… Цей фест залишив більше знаків запитання.

Чи варто так гучно заявляти про «міжнародний» статус кінофестивалю, якщо підготовка до нього тривала всього кілька місяців (на відміну від інших міжнародних, робота над якими не припиняється цілорічно)?

Чи може фестиваль вважатися престижним, якщо в його програмі не задекларовані фільми-події, на які заздалегідь полюють усі відбірники?

У чому полягає робота організаторів, якщо всі київські щоденні газети відверто критикують пародійну червону доріжку, невдалу церемонію відкриття і «субтитровий» провал на фільмі Грінуея?

У чому прикол фестивалю, якщо журі оцінює конкурсні фільми прямо в готелі? Невже так краще розкриваються творчі обрії режисерів?

Як надалі планує позиціювати себе цей фестиваль — як тусовочний чи як творчий (для останнього необхідний серйозний ресурс коштів, зусиль, держпідтримки)?

…Над цими та іншими запитаннями насамперед належить подумати Богдану Ступці. Він — обличчя фестивалю. І до нього вимоги суворіші, ніж до продюсерів.

Втім, Перший київський уже ввійшов у нашу кіноісторію. Хоча б тим фактом, що вперше в Україну приїхав видатний майстер світового кіно Пітер Грінуей. Навіть «Молодість» не завжди може похвалитися гостями такого класу. Як відомо, відкрив фестиваль документально-ігровий фільм Грінуея «Рембрандт: я обвинувачую!» — це суб’єктивний погляд режисера на художника Рембрандта і його шедевр «Нічна варта». Картина сповнена таємниць. Досі ніхто не зміг пояснити багатьох її мотивів.

Був би якісний технічний підхід, демонстрація цієї стрічки могла б стати справжньою подією. Але зал Театру імені Івана Франка — непридатне місце для таких переглядів. Про це з очевидним жалем говорили глядачі. Тож Грінуей і Рембрандт зберегли багато своїх таємниць до кращих часів...

Слід нагадати, що британський режисер свого часу розколов спільноту кінокритиків, а глядачів одночасно збентежив і захопив. Багато хто пам’ятає, яке обурення викликав він деякими відвертими картинами. Британець починав творити у 70-х. Майже десять років знімав експериментальні короткометражки. Але вже перші його повнометражні стрічки «Падіння» (1980) і «Контракт рисувальника» (1982) принесли режисерові визнання кіногурманів.

Пік його слави — кінець 80-х, коли вийшли скандальні картини «Відлік потопельників» (1988) та «Кухар, злодій, його дружина і її коханець» (1989).

Грінуей неодноразово казав, що охочіше знімає про «смерть і секс», де людині важко зберегти самоконтроль. Уже тоді Грінуей став активно пропагувати ідею, що «кіно як жанр померло!». Це був епатаж? Чи його помилка?

Вже в нас — у Києві — він виступив із лекцією під промовистою назвою «Нові можливості». Отже, у кіно все-таки є можливості?

Грінуею ніколи не даси його 67 років, він вирізняється гарною поставою, шляхетними манерами денді. Київські кінофани, які потрапили на зустріч із ним і знають англійську, насолоджувалися його чудовим British English без жодних «накладних» американізмів.

Режисер розпочав лекцію, як виявилося, своїм звичним: «Ось вам моя перша провокація — кіно померло! Оскільки ж я дуже впливовий західноєвропейський режисер, то можу сказати, що кіно померло і в Україні!».

І далі за його текстом: «Кіно таким, яким воно має бути, створив Ейзенштейн, Фелліні його розвинув, а вбив Жан-Люк Годар»...

За Грінуеєм, точна дата смерті кінематографа — 31 вересня 1983-го. Це день винаходу телевізійного пульта, який нібито подарував глядачам можливість вибору.

Свою теорію режисер терпляче пояснює тим, що існують «чотири тирани» кіно: текст, із якого починається будь-який фільм, потім екран, що обмежує режисерський погляд, а ще — актор. А кіно не для того створене, щоб там красувалася Шарон Стоун. Найкращий актор сьогодні (за Грінуеєм) — непрофесіонал. Небезпечний «тиран» кіно — і камера, яка лише фіксує, але не думає.

Своїм «віджейством» режисер повертається до справжніх витоків кіномистецтва. Бо він дуже цінує отриману в юності освіту художника.

— Я став режисером випадково, адже навчався на художника, — розповідає Пітер Грінуей. — Зараз живу в Голландії, в Амстердамі. Не втомлюватиму вас причинами, чому саме там живу, але скажу одне: Голландія завжди славилася своїми великими художниками. Ось 2006-го широко відзначали 400-річчя від дня народження Рембрандта. Адже кожен, майже нічого не знаючи про Голландію, завжди згадає Рембрандта або Ван Гога. По всій Голландії експонувалися виставки, присвячені самому Рембрандтові, його матері й навіть собаці Рембрандта. Не сумніваюся, що могла б бути виставка, присвячена... і блохам собаки Рембрандта! Я ж до його ювілею зробив фільм про його шедевр «Нічна варта», який і побачили під час відкриття гості та учасники київського фестивалю. Найбільше мене приваблюють маніпуляції зі світлом. Адже весь кінематограф побудований на цьому — на маніпулюванні штучним світлом. Тому я й вирішив, що можу встановити діалог із Рембрандтом, який свого часу був ще тим знавцем штучного світла. Ми спробували з допомогою світла трохи змінити персонажів його шедевра, а також атмосферу та інші нюанси «Нічної варти». Незважаючи на критику, мій проект зацікавив дуже багатьох...

У «віджеїнгу», виявляється, і полягає порятунок мистецтва кіно (за Грінуеєм) від... самого ж кіно.

Віджей — «різновид» діджея, який замість музики працює з відео. Тому твори Грінуея дедалі більше скидаються на мультимедійні композиції, що об’єднують музичні фрагменти, живопис, літературу, телебачення. А головне — створені за іншими законами, ніж кіно.

Прийоми дійства такі: екран в екрані. Далі — художній образ там, де спочатку він навіть не передбачається. Ще — умовність сюжету, що скидається, швидше, на калейдо­скоп міні-історій.

Як це виглядає в «наших» умовах? Природно, тут не обійшлося без прикрих технічних помилок... Правда, зрештою, все ж таки вдалося продемонструвати повноцінний сеанс віджеїнгу.

Перед режисером — великий сенсорний пульт, на якому можна вибрати той або інший фрагмент із фільму. А перед глядачами на велетенському екрані з’являються кадри-образи. Смисл — спонтанність. Твір мистецтва щоразу подається по-новому, незвично, нестандартно.

Запорука цього — воля випадку і сваволя виконавця.

Таким чином, новаторство Грінуея в тому, що ці технології більше характерні для музики, проте британський метр упевнено переніс їх на технологічний грунт кінематографа. І, як багато хто міг переконалися, не прорахувався.

Режисер вбачає у своєму новаторстві діалог між вісьмомастами роками історії живопису і ста сорока роками історії кіно. Причому сам і заперечує усталене твердження, нібито «кіно придумане братами Люм’єр у Парижі». На його думку, винайшли «сінематограф» ще у XVII столітті Караваджо, Рубенс, Рембрандт...

Режисер схиляє голову перед живописом. І вважає: коли настане кінець нинішньої цивілізації, то останніми слідами людства на цій землі залишиться живопис.

До речі, Грінуей дуже поважає Дарвіна. Кінометра вражає теорія еволюції. Під час київської зустрічі режисер навіть нагадав, що саме нинішнього року — ювілей Чарльза Дарвіна (1809—1882). Шанований британець відверто заявляє, що... у Бога не вірить. Мовляв, усі релігії вигадані людьми для маніпулювання такими ж самими людьми.

Студія Пітера Грінуея сьогодні розміщена в Роттердамі. У його штаті — п’ять осіб, із якими він постійно працює. Свій художній «проект», свою арт-теорему він замкнув у дев’ять творів мистецтва. Серед них — «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі. Загалом, геній світового кіно, як і раніше, поглинений новаторською системою.

А в Києві він згадав ще й скандальний «Код да Вінчі» Дена Брауна. Зазначивши, що ця популярна книжка є «маніпулятором заданих картинних образів». До речі, групі Грінуея вдалося зробити навіть «акуратну копію» шедевра да Вінчі, тому що з оригіналом проводити маніпуляції ніхто б не дозволив.

Попри організаційні прорахунки, пов’язані з відкриттям фестивалю, знайомство українців із Грінуеєм усе-таки відбулося. І це головний «доказ» важливості такого фестивалю. Хоча той-таки Грінуей про фестивалі (як такі) частенько відгукується саркастично:

— Це марна трата часу! Фестивалі — це бізнес, але в них мало спільного зі справжнім кінематографом.

Хочеться вірити, що це сказано все-таки не про наш кінозахід.

Підбито підсумки

Міжнародне журі Київського фестивалю визначило фаворитів цього першого «кінозабігу». (Як відомо, у конкурсній програмі було представлено 14 картин із 10 країн.)

У номінації «Найкращий художній фільм» перемогла стрічка «Турне» (режисер Горан Маркович, Сербія). Цей самий фільм удостоєний нагороди за найкращий сценарій.

Найкращою режисерською роботою визнано аргентинську картину «Злива» (Паула Хернандес).

Нагороду за найкращу операторську роботу отримав фільм «Найкращі речі» (Лол Кролі, Великобританія).

У номінації «Найкраща чоловіча роль» перемога дісталася Антоніо Бірабенту («Три бажання», Аргентина). За найкращу жіночу роль відзначено Світлану Крючкову і Світлану Свірко («Місяць у зеніті», Росія).

Гідно оцінено гру Любомираса Лаусіавічуса («Вогельфрай», Латвія) і Данути Стенки («Ще раз», Польща) — номінація «Найкраща роль другого плану» (жіноча й чоловіча).

«Найкращою музикою до фільму» стало музичне оформлення картини «Фінське танго» (Німеччина), композитори Крістоф Блейзер і Штефен Калес.

До того ж дипломами кінофестивалю «За найкращий акторський ансамбль» нагороджено фільми «Контракт» (Україна), «Фінське танго» (Німеччина), «Кадет» (Білорусь).