Святослав ВАКАРЧУК: «Я з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Просто прийде воно нескоро»

Коли Святослав Вакарчук склав мандат народного депутата, багато людей розцінили цей крок як «здачу без бою». Однак були й інші, котрі сприйняли це як гідний вчинок людини, що розчарувалася в політиці й не захотіла займати місце в чужій для неї реальності. Сьогодні зрозуміло: Вакарчук знайшов у собі сили піти, аби спробувати побудувати власну реальність.

Так чи інакше, сам Святослав вважає, що повністю реалізовується не лише у творчій, а й у громадській діяльності — через створений ним благодійний фонд «Люди майбутнього». Саме так, на його думку, — просто роблячи свою справу і відповідаючи за неї особисто, — кожен може закласти цеглинку у фундамент майбутнього громадянського суспільства. Фонд Вакарчука не так шукає гроші, як ставить собі за мету об’єднати людей навколо соціально значущої ідеї і спонукати їх до дії.

Відкинувши напередодні Дня Незалежності песимістичні думки про те, як довго нам ще доведеться будувати нову країну, лідер «Океану Ельзи» поділився з «ДТ» своїм баченням українського суспільства і його перспектив, розповів про плани фонду «Люди майбутнього», а також про новий освітній «3D-проект».

— Святославе, ви побували в політиці. Мабуть, побачили, що більшість політичних організацій і політиків в Україні — це просто утриманці? Згодні?

— Я, швидше, сказав би, що вони живуть у паралельному світі, в іншій реальності.

— Можу припустити, що, не знайшовши достатньо «людей майбутнього» в політиці, ви вирішили створити свій фонд у справжній реальності. Розкажіть про нього, будь ласка.

— Фонд був створений доволі випадково. Впродовж тривалого часу я розробляв ті чи інші благодійні проекти, але вони були, можна сказати, хаотичними, не підпорядковувались якійсь загальній ідеї. Просто було бажання допомогти людям. Ми збирали гроші на концертах, наприклад у Харкові, для закупівлі апаратів для недоношених немовлят; інтернату в Макіївці для ВІЛ-позитивних дітей. Потім був проект «Книга творить Людину», в рамках якого ми за власні кошти влаштували інформаційну кампанію, розповідаючи людям про користь читання.

Після цього виникла ідея створити бодай формальну базу — структуру, яка б професійно й цілеспрямовано опікувалася філантропічними проектами. Для мене дуже важливо те, що маю багато однодумців. У мене була ідея. А голова правління фонду Юрій Герасименко взяв на себе відповідальність створити фонд. І дуже добре справляється зі своїми обов’язками. Сьогодні він мав би давати інтерв’ю, а не я, оскільки багато речей хлопці й дівчата роблять абсолютно самостійно, щодня працюючи над ідеями, їх поширенням і реалізацією, часто спільно з волонтерами. Я зараз, швидше, підтримую або критикую, ніж придумую — не маю часу на те, щоб самому займатися цим з ранку до вечора. Вибачте за відвертість: я повинен заробляти гроші, щоб було з чого роздавати. Але мені дуже приємно це робити, і коли в нас випадають наради або розмови, в мене завжди піднімається настрій.

Це саме те, чого я хотів. Я постійно повторюю: фонд створювався не для піару. Мені піар не потрібен. Мені не треба заробляти ім’я, як багатьом з тих, хто займається благодійністю. Просто цікаво створювати проекти, що дають результат.

З огляду на це основним принципом діяльності фонду є спільна дія. Оскільки ми не маємо невичерпних джерел фінансування, які можливі з мільярдних чи мільйонних статків, то мета фонду — максимально зацікавлювати своєю діяльністю і проектами різних людей, від багатих і успішних компаній чи бізнесменів до звичайних студентів, в яких немає своїх грошей, але є бажання допомагати іншим ставши волонтерами. Якщо кожен вкладатиме в даний проект скільки зможе, то матимемо гарний спільний результат.

За таким принципом минулого року реалізовано продовження проекту «Книга творить Людину» — «Книга творить Людину — Людина творить Країну». На зустрічах зі студентами ми зібрали понад десять тисяч книжок, більшість з яких стали в пригоді дітям у дитбудинках. Фактично не вкладаючи грошей, ми отримали конкретний фінансовий результат. Адже якби купували ці книжки новими, то витратили б 200—400 тисяч гривень. Тобто наше завдання було інформаційним і організаційним. Цей принцип для нас дуже важливий.

Другий принцип — пріоритети діяльності. Насамперед нас цікавить те, що пов’язано з освітою. Чому саме так? Будь-яка благодійна діяльність так чи інакше має три основні спрямування — здоров’я, освіта, культура. Що стосується здоров’я, то, як на мене, є багато великих потужних демократичних організацій, які працюють у цій сфері. Ми ж не є фахівцями, щоби активно цим займатися. Що ж до культури, то це поки що тяжкий і дуже складний пласт. Діяти тут треба вельми обережно, бо інколи стається так, що допомагаєш не тим, кому потрібно. Нехай мені вибачать апологети державної підтримки культури, але, гадаю, що до цього треба ставитися з певною часткою «ринковості». Я взагалі вважаю, що культуру аж так занадто вести за руку не слід. Найсильніший знайде свою дорогу. Потрібна державна підтримка однозначно нерентабельних проектів, пов’язаних, наприклад, із музеями або народною традиційною культурою.

А от що стосується освіти, то це, на мою думку, очевидні інвестиції, оскільки будь-яка людина, якій ти дав доступ до освіти, здобувши її, вийде сильнішою і багатшою: хтось на один відсоток, а хтось на дев’яносто, але це завжди безпрограшний варіант. Тому ми так чи інакше беремо участь у різних освітніх проектах.

— Ну і, крім того, вам це, мабуть, ближче...

— Не тому, що ближче. Просто не вбачаю ефекту, наприклад, у тому, щоби давати гроші на черговий фестиваль. Знаю, як це відбувається і не дуже розумію, що далі із цим робити. Можливо, є сенс давати стипендії обдарованим музикантам тощо. Але наразі великих коштів на це немає, ми намагаємося працювати там, де можемо об’єднатися навколо ідеї. Я дуже добре розумію, що означає дати дитячим будинкам і школам-інтернатам достатню кількість якісних, придатних для роботи ноутбуків чи забезпечити дітей літературою. Або — створити майстер-клас для студентів, які мають бажання в майбутньому займатися волонтерською діяльністю. Тобто ми намагаємося робити те, що дає ефект уже сьогодні. Наприклад, останній проект «Освіта країною» — спрямований на розробку механізму та впровадження традиції академічної мобільності студентів. Тридцятка найкращих студентів, які виграли конкурс, два місяці стажувалися в університеті іншого міста. Я дуже задоволений цим проектом, оскільки побачив — ті зерна, які ми посіяли, починають давати свої плоди. Проект матиме продовження. Все залежатиме від того, чи зможемо знайти для цього фінансування. Маємо багато планів на майбутнє.

— Як з’явився «3D-проект: Dумай! Dій! Dопомагай!», чого ви від нього очікуєте?

— Нині комп’ютер та Інтернет — звична річ для більшості з нас, але є діти, які не мають уявлення, як із цим працювати, адже в багатьох дитбудинках техніка просто відсутня. Тому одним із завдань проекту є забезпечення таких будинків комп’ютерами. Проект щойно розпочався, і на даному етапі важко сказати, який буде результат. Але ми віримо, що знайдеться велика кількість людей, котрі долучаться до проекту і знайдуть свій вимір допомоги. Способи долучитися — різні: можна стати волонтером, а згодом тьютором для дітей у дитбудинку, можна надіслати кошти для закупівлі комп’ютерів або подарувати свою техніку, якою вже не користуєшся. До нас уже зголошуються йти працювати волонтери — процес пішов…

— Ви критикували цей проект?

— Ні. До речі, мені дуже подобається, що його назвали так по-молодіжному, сучасно. Це одразу привертає увагу неподібністю до того, що роблять інші фонди, які ставляться до цього формальніше. До речі, ще один принцип нашої роботи: ми все робимо так, щоб діставати від своєї діяльності задоволення, — легко, розкуто. Навіть у таких серйозних речах, як допомога тим, хто її потребує, має бути певний fun. Робити це зі сльозами на очах і співчуттям на обличчі, мабуть, звичніше, але мені здається, що трохи гумору і усмішка тут не завадять.

Нашим партнерам (насамперед інформаційним, технічним, організаційним), які долучилися до «3D-проекту», це цікаво. Маємо вже й чималу інтернет-підтримку. Зараз працюємо над тим, щоб мати повноцінну банківську, яка б дала змогу прозоро отримувати перекази. Хочемо створити програму, яка в реальному часі у нас на сайті відображатиме, хто скільки грошей перерахував і на що їх використано. У світі це вже давно нормальна практика, яка до нас тільки почала доходити.

Взагалі діяльність фонду і власне фінансова донорська допомога — найбільша проблема. Я до цього ставлюся по-філософськи. Люди неохоче віддають гроші. Але, вважаю, це не надто велика трагедія. Бо нас цікавлять не гроші як такі, а те, що за них можна зробити. Якщо замість грошей нам можуть надати вживані, але в доброму стані ноутбуки, інформаційну чи технічну підтримку, то нам узагалі гроші не потрібні. Наше завдання — бути оператором, а не банком. Тому, гадаю, все буде добре, і проект буде дуже якісним — ми зберемо значно більше комп’ютерів, ніж сподіваємося, і віддамо їх у дитбудинки. Все публічно й офіційно передамо на баланс закладів. Ми відслідковуватимемо не тільки офіційну передачу, а й те, що відбуватиметься далі, як це допоможе дітям.

— Значною мірою ваш «3D-проект» має освітній характер — це навчання дітей волонтерами основ роботи з ПК, використання ресурсів Інтернету, допомога у вивченні загальноосвітніх дисциплін і підготовка до ЗНО та вступу до вишів. Тобто проект більше стосується дітей старшого віку. А тим часом багато батьків-вихователів ДБСТ (популярна нині в Україні форма сімейного виховання дітей-сиріт) скаржаться, що діти з інтернатів не мають звички до навчання. У них зовсім інші інтереси в житті, і переламати це вкрай складно. Можливо, варто починати вашу програму з дітей молодшого віку?

— Я з вами абсолютно згоден. Але не говоритимем про всіх. Мабуть, ви праві щодо 90 відсотків дітей. Зрозуміло, їх виховує переважно вулиця, і з дитинства вони перебувають у середовищі, де культивуються інші цінності. Але є 10—20 відсотків дітей, які не бачили нічого іншого. Я певен, що серед них є майбутні генії, яким просто треба допомогти. Адже комп’ютер означає й Інтернет, а сьогодні нас цікавить саме це, бо далі йдуть бібліотеки, книжки тощо. Якщо надати цим дітям доступ до інформації, до чогось цікавого, вони самі розквітнуть.

Нещодавно ми були в дитячому будинку під Києвом. Там я спілкувався з учнями молодших класів. Більшість із них, окрім того, що грає в комп’ютерні ігри і скачує музику, не байдужа до цікавих фактів. Хлопчик семи-восьми років цікавиться біологією. Він знає сьогодні про це значно більше, ніж міг би прочитати в одній-двох куплених батьками книжках, якби жив у сім’ї. В Інтернеті він може знайти все, що захоче. Так, там є багато негативу. Але це інша історія. Доступ до інформації, який дає Інтернет, — феноменальний.

В Індії, приміром, з приходом Інтернету нечувано зросла загальна грамотність, освітній рівень школярів, і за два-три роки значно збільшився конкурс в індійських вишах.

Ще один приклад я почув
у Давосі. В Еквадорі і Перу діти, отримавши комп’ютери і доступ до Інтернету, швидко навчаються читати й писати, а потім учать своїх батьків. Це надзвичайно цікаво. Якщо ви користуєтесь Інтернетом, то маєте безмежні можливості доступу до інформації.

— З іншого боку, це призводить до поверховості, бо інформацію хапають наче мимохідь.

— Але ж ніхто не скасовує школи і загальної середньої освіти! Ви праві з точки зору поверховості, але коли маєш безмежний доступ до всього спектру знань, починаєш інтуїтивно відбирати те, що тебе цікавить насправді, що закладене в тобі характером і генетикою. Поверхово переглядаєш все, але щось — значно глибше. 50 відсотків дітей цікавитимуться іграми, музикою чи фільмами. Але інші 50, можливо, знайдуть себе.

— Ваші ініціативи дуже гарні й корисні для суспільства. Але як ви плануєте піднімати людей на спільні дії, до того ж абсолютно безоплатні, в атмосфері недовіри до діяльності будь-яких благодійних фондів (особливо після всенародного збирання грошей на «Дитячу лікарню майбутнього»)?

— Ми не плануємо, а робимо це щодня. Один багатий чоловік нещодавно мені сказав, що в нього попросили допомоги для якогось університету. Він відповів: якщо кожен студент цього університету або хоча б більша частина пожертвують по десять гривень, то й він дасть стільки, скільки дадуть усі разом. Думаю, він правий. Якщо суспільство не бажає віддати п’ять, десять, 100 гривень — хто скільки може — на важливу справу, в яку ви вірите, то чому ви думаєте, що під палицею або під загрозою адмінресурсу бізнесмени даватимуть мільйони? Можна скільки завгодно збирати на пам’ятники, лікарні тощо. Але проекти, створені під тиском, без щирого бажання, приречені на провал, вони не мають майбутнього.

Ми відрізняємося від таких адмінпроектів, бо не є структурою, яка може когось до чогось примусити... Чого хтось нам має допомагати без щирої зацікавленості? Немає трагедії в тому, якщо нам хтось відмовить. Ми нікому не дорікатимемо. Крім того, розуміючи проблему тотальної недовіри, ми створюємо прозорий механізм надання й використання коштів. Необхідно конкретними справами культивувати культуру благодійності. Недовіра зникатиме, щойно люди побачать механізм чесної допомоги. І це теж одне із завдань нашого «3D-проекту».

— Ваша відмінність у тому, що ви не звертаєтеся до олігархів?

— Усі вони мають свої фонди і вкладають в них гроші. До речі, в мене немає негативу до фондів багатих бізнесменів. Більшість із них роблять добру справу. Вони мають велике фінансування, великі проекти, які так чи інакше реалізують. Багато хто має хороший менеджмент і робить чимало корисного, наприклад фонд Мелінди і Білла Гейтсів, який витрачає гроші насамперед на медицину та освіту. Людина, яка заробляє, вміє ефективно витрачати або передавати гроші.

Просто наша мета полягає в іншому. Я ніколи не претендував на те, щоб зібрати на рахунках фонду мільйони і потім гадати, куди їх віддати. Ми хочемо бути, швидше, натхненниками, ніж фінансовими донорами. Якщо хтось сам після нашої ініціативи зробить якусь добру справу, ми вважатимемо це позитивним ефектом. Для діяльності фонду багато не треба. Наші запити скромні. А себе ми прогодуємо.

— При цьому ви робите ставку на свою популярність?

— Сьогодні вже не роблю. Можливо, рік-два ще важливо, щоб ім’я працювало на знання. Але в ідеалі фонд «Люди майбутнього» має стати самостійним брендом, без уточнення, що це Фонд Святослава Вакарчука, оскільки, ще раз повторюю, мені не потрібен піар власного імені. Навпаки. Навіщо розпорошуватися, якщо мене знають як людину мистецтва? Навіщо забивати людям голову тим, що я займаюся благодійністю? Мене цікавить, щоб фонд працював як структура. Щоб люди знали: «Люди майбутнього» — це бренд, дієвий та інноваційний. Щоб це були нові технології, принципи, підходи. Щоб це було прозоро, чесно і завжди ефективно для тих, кому допомагають. Рано чи пізно від мене у фонду має залишитися лише те, що я є його засновником.

— Ідея, яку ви вкладаєте у фонд, є частиною громадянського суспільства, про яке в Україні багато говорять, але розвиток якого іде дуже тяжко й повільно. Як ви можете це пояснити?

— Розмова виходить далеко за межі нашого інтерв’ю. Не думаю, що можу про це сказати одним реченням. Але... Ми як народ, як суспільство історично не звикли брати на себе індивідуальну відповідальність. По-перше, на території України дуже довго було кріпосне право, що в переважної частини населення фактично вбило бажання робити щось для себе. А раз мені не треба думати про результат своєї праці, значить, не потрібно й створювати навколо себе певний простір. По-друге, починаючи з XVIII століття так чи інакше відбувалося послідовне винищення сильної і прогресивної інтелігенції. Лідери виродилися. Після революції 1917-го філософія кріпосного права опанувала майже всіх. За 70 років люди розучилися працювати і особисто відповідати за результати своєї праці. Якщо надто довго жити в такому середовищі, то поняття громадянського суспільства атрофується. Адже що таке громадянське суспільство? Це сукупність багатьох відповідальних людей. Мільйонів людей, кожен з яких знає, для чого він живе на цьому світі. А якщо людина не має принципів, вона живе хаотично. Чому, наприклад, на Заході чисто на вулицях? Не тому, що тамтешні люди більше бояться бруду, ніж ми. А тому, що за багато років там склався суспільний договір. У цьому слід вирости, виховатися — з дитячого майданчика, на якому граєшся, і до університету. Тоді й далі так житимеш. Цього неможливо досягти за рік чи два, просто читаючи книжки. Тому діти, виховані на таких принципах, сьогодні більш-менш пристосовані до громадянського суспільства. І я думаю, що воно розвиватиметься. Оскільки вільний ринок, який ми намагаємося будувати, і навіть політична анархія, яка в нас панує, хоч як дивно, працюють на це. Адже люди, котрі не вміють плавати, опиняючись у воді, починають борсатися і рано чи пізно випливуть, принаймні більшість. Тому я з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Просто вважаю, що прийде воно не скоро.

— Інтелектуали багато розмірковують про те, як можна було б виростити в Україні гідну еліту, що для цього потрібно, і куди взагалі йти. Але еліта — продукт суспільства. Навіть посилаючи молодь навчатися за кордон з надією, що разом зі знаннями вона привезе додому звичку жити в демократичному суспільстві, не вдається досягти результату. По-перше, молоді люди далеко не завжди повертаються. По-друге, повернувшись, дуже швидко звикають жити за правилами цього суспільства, привчаються брати хабарі й розробляти схеми відкотів. Отже — замкнуте коло. Де, на вашу думку, вихід?

— Це правда. Просто я намагаюся не думати в категоріях замкнутого кола. Вважаю, що поступово, еволюційно, день за днем 5—20 відсотків людей ставатимуть справжніми громадянами. Я це бачив на прикладі тих, хто живе поруч. Але це дуже тривалий процес. І я не вірю, що в такій країні, як наша, його можна було пройти за 5—10 років. Дехто вважає, що на початку 90-х ми втратили свій шанс, а могли б стати, як Польща і країни Центральної Європи. Я би так не сказав. Думаю, там був зовсім інший рівень громадянського суспільства, тому їм і вистачило 10—15 років. Рівень розвитку громадянського суспільства в Україні — початковий, а тому — набагато нижчий. І ми ще непогано йдемо. Замкнутого кола, гадаю, не буде. Хоча це тема іншої розмови.

Треба відкинути песимістичні думки про те, чи буде колись краще, і просто робити свою справу. Нехай навіть вона здається вам утопічною. Знаєте, як створювалася Голландія? Як формувалася ментальність її народу, його славнозвісна працездатність, охайність? Цій країні, на відміну від України і багатьох інших, дісталася територія нижча за рівень моря, яку двічі на рік заливало солоною водою, тому рости там нічого не могло. Що вони робили? Щороку будували земляні дамби й засівали поле. Дамби проривало, і наступного року вони починали все спочатку. Так тривало не одну сотню років, доки вони не отримали результат. Отже, поки ми не навчимося будувати свої дамби, нічого не вийде.

Понад десять років ми говоримо про велику енергозалежність України. Скільки урядів і політиків піднялося на цьому і пішло. Це величезна розмінна карта. Всі це розуміють, але ніхто палець об палець не вдарив, щоб почати кардинально змінювати всю нашу індустрію в напрямку альтернативних джерел або енергозберігаючих технологій. Чому? Я не знаю. Державним менеджерам, очевидно, байдуже, що відбуватиметься в країні через 20—30 років. Але чому цього не роблять приватні власники, мені незрозуміло. Мабуть, тому, що сьогодні, якщо вони почнуть щось робити, завтра в них це заберуть.

— Більшість програм, націлених на розвиток громадянського суспільства в Україні, фінансуються з-за кордону. Чому, на вашу думку, так відбувається, і чи реально в такій ситуації збудувати громадянське суспільство в Україні?

— Це абсолютно нормальне явище. Просто ті країни раніше прийшли до такого розуміння. Ви знаєте, в Америці студенти стоять у чергах до різних благодійних організацій, щоб мати можливість попрацювати волонтерами. Для них це важливо. Вони знають, що вміння допомагати іншим людям знадобиться їм у житті, оскільки громадянське суспільство не сприймає самозациклених людей. У нас же такого немає.

А західні структури — різні. Деякі під виглядом благодійної діяльності займаються нечистими справами. Мабуть, такі є скрізь. Але багатьом відомим фондам чи програмам вигідно допомагати створенню громадянських суспільств у країнах, подібних до України, бо так буде краще і їм самим. Безумовно, вони переслідують власні стратегічні інтереси. Зрозуміло, що їм краще мати поруч країну освічену, без безробітних і зі справедливими судами тощо (якщо говоримо про Європу), ніж непередбачувану країну із 46-мільйонним населенням. От вони тут щось і роблять.

— Але вони потроху втрачають інтерес. Спонсорських грошей меншає, а в нас мало що змінюється...

— Для песимізму є багато причин. Проте я вже наводив приклад із дамбами в Голландії. Одного разу вони навчилися і збудували кам’яні, які виявилися міцними. Гадаю, що і в нас буде так само. Навіть уся ця політична епопея, яка триває в нас уже котрий рік, маю надію, закінчиться і з’явиться нарешті вакцина проти безвідповідальності людей. Безумовно, багато хто, можливо навіть більшість, опускає руки. Але інші дуже уважно й упевнено прийматимуть рішення. Аби країна рухалася вперед, не потрібно, щоб 51 відсоток населення був на іншому рівні. Досить 10—20 відсотків тих, хто думає інакше, щоб це змінило всю країну. Не треба вважати: поки кожен мешканець кожного маленького містечка України не стане європейцем, ми не станемо Європою. Нехай хоча б певна частина. Проблема в тому, що за бажанням стати європейцями ми втратили розуміння того, що це таке. Але ж, крім прапора із зірочками, євровалюти і машин, які ми намагаємося купувати на зароблені «чорним» способом гроші, є дуже багато чого іншого. Найголовніше — навчитися домовлятися одне з одним, за якими правилами жити.

— Якою, на ваш погляд, має бути міра відповідальності влади, суспільства?..

— Я вже про це казав. Хоча відомо, що риба гниє з голови, вважаю, що все починається з фундаменту. Доки ми не будемо відповідальні на своєму особистому рівні, доти серйозно займатися аналізом, якими повинні бути політики, — демагогія чистої води. Ми знаємо, якими вони повинні бути. Ми знаємо, що вони не такі. Про те, якою має бути відповідальність і будь-яка людина, не тільки політик, написано в книжках — у Біблії, Корані та інших... Просто останній має бути жертовнішим.

Зміна ментальності суспільства не відбувається одномоментно. Це неможливо. Люди перестануть брати хабарі після того, як їх перестануть давати. Не порушуватимуть правил тоді, коли побачать, що їх не порушує ніхто, зокрема й високі чиновники. Не кидатимуть сміття, коли й інші люди не кидатимуть. Все починається з нас. Я не думаю, що зараз ми можемо десь узяти гарних політиків — таких як вожді Атлантиди чи варяги... Зрештою, одного разу вже запрошували, вдруге маємо впоратися самі.

— Ви були одним з нових облич у політиці. Не будемо зараз говорити про причини, чому ви пішли...

— Вони очевидні.

— Які ви бачите перспективи цього суспільства при нинішній владі, чию політику багато хто сприймає як відхід від демократії? Чи плануєте повернутися в політику, і що могло б вас до цього підштовхнути?

— На сьогодні я повністю реалізовуюсь у своїй діяльності — як творчій, так і суспільній через фонд «Люди майбутнього». Ці інструменти мені здаються достатніми. Що буде завтра — не хочу загадувати. Завжди може виникнути така ситуація, коли твоя свідомість, твоя совість каже тобі: треба — і все. Але мій досвід у політиці був непростим. Я хотів на власні очі побачити, як усе виглядає не тільки з боку суспільства, а й істеблішменту. Тепер маю повноцінну картину. Так от, я думаю, що сьогодні такі люди, як я, точно потрібні не в політиці, передусім — щоб зберегти себе. Бо кожен рік перебування там забирає 5—10 років твого морального стану і принципів у майбутньому. Мабуть, є багато подібних до мене, хто думає, що наш час іще не настав.

— Святославе, наше інтерв’ю вийде напередодні Дня Незалежності. Що для вас означає поняття незалежності?

— Вiдповiсти на це питання непросто. Незалежність, за Арістотелем, належить, радше, до універсалій, які описувати значно складніше, ніж певні конкретні речі. Як на мене, незалежна людина — це людина, якій ніщо й ніхто не заважає реалізовувати власну концепцію щастя. Це, безперечно, не означає, що в такої людини немає труднощів і проблем. Це означає, що її «генеральна лінія» не змінюється попри всі труднощі і проблеми. Хтось може сказати, що це ідеальна модель, але однією з можливостей незалежності, власне, і є прагнення до ідеалу нездійсненного. Повертаючись на землю, скажу так — для мене незалежність є однією з фундаментальних цінностей, яку я не готовий проміняти ні за що і ні за яких обставин. Моя незалежність — це моя сім’я і друзі, це творчість, і, безумовно, моя Країна. Я не чекаю, що наша країна принесе нам незалежність. Виглядає так, що, швидше, станеться навпаки... Тому, бажаю всім нам терпіння, здоров’я, мудрості і сили. З Днем Незалежності!