Свій голос — серед чужих. Соліст Большого театру Максим Пастер: «Українці тут почуваються такими самими найманими працівниками, як і співаки з інших країн»

Большой театр Росії з часів СРСР живився талантами з «глибинки». Відбувалося це по-різному — поповнення приходило «самопливом», іноді співаків переманювали на престижних вокальних конкурсах, приймали в групу стажистів. Особливо в ціні були голоси з України — згадати хоча б Беллу Руденко чи Юрія Гуляєва. Потужною з давніх часів була група харьків’ян — чверть століття тому сюди прийшли Ірина Журіна, Людмила Сергієнко, Владислав Верестников, до яких пізніше приєдналася Олександра Дурсенєва. І от новий соліст Большого Максим Пастер, також випускник Харківського університету мистецтв.

«У Харкові я співав саме «моржів»

— Максим, чи відчуваєте ви свою причетність до української «діаспори» у Большому театрі?

— «Діаспори» давно немає. Українці почуваються такими самими найманими працівниками, як і інші співаки, чи то вони з Австралії, чи з Чехії. Час від часу виступають «наші» Олег Кулько, Тетяна Анісімова, Тарас Штонда. Співає Саша Дурсенєва. От і вся «діаспора». До речі, я був останнім, кого прийняли в штат театру в 2004 році. Далі набирали за договором, на кожний спектакль. Немає і стажистської групи. Вважають, що професіонал просто зобов’язаний пройти репетиційний цикл і проспівати прем’єру.

— А як же ви потрапили у Большой?

— Можна сказати, волею випадку. У 2002 році після конкурсу Чайковського, де я став дипломантом, представник Свиридовського фонду запропонував брати участь у концерті, що мав відбутися в Курську. Я приїхав, це майже поруч. Святкували 75-ліття знаменитого співака Ведерникова-старшого, а диригував оркестром «Русская филармония» його син, нині головний диригент Большого. Він послухав мій виступ і запросив заспівати у Великому залі Московської консерваторії. Так я вперше потрапив на цей легендарний концертний майданчик. А далі запросили на постановку «Руслана і Людмили» Глинки у Большому театрі. Є там така епічна партія Баяна — граєш на гуслях і співаєш...

— Та, здається, ви були тоді ще солістом Харківського оперного?

— Так, але мій контракт закінчувався, і співав я мало. Режисер спектаклю «Тоска» сказав, що при моїй комплекції шлях до ролі Каварадоссі лежить через його труп. А я людина не кровожерлива. Тому, коли у Большому розпочався відбір на «Мазепу», я їм запропонував свої послуги. І був призначений на роль Андрія. Нікого не збентежили мої габарити. Отже, Харків відпав сам собою...

— Ось ви говорите про якийсь відбір. А насправді хто призначає на ролі у Большому театрі?

— Вирішують в остаточному підсумку постановники — диригент і режисер. А підбирає продюсерський центр. Майже як у кіно. Це така хитра структура з безліччю співробітників — кожний відповідає за свій спектакль. Правда, і в трупі, і в хорі є штатні працівники. Хоча в деяких театрах за кордоном і в хор набирають навіть «моржів».

— Може, поясните, хто це?

— «Моржі» — це виконавці другорядних партій — гінці, слуги, повірниці головних героїнь. Я співав у Харкові саме «моржів». Ну, наприклад, біля Герцога в «Ріголетто» крутиться придворний на ім’я Борса і нацьковує його на різне паскудство. А в «Піковій дамі» Чекалинський метає карти в гральному будинку, коли Герман витягає фатальну даму пік. У принципі, слухати ходять головні партії, тому на «моржів» не звертають особливої уваги. Звучить, підігрує провідним солістам, ну й добре. Хоча й у виконанні «їсти подано» є елемент артистичного тренінгу. Це корисно, але до певного часу. Будь-який артист тягнеться до великих ролей. У Большому я співав ще Мефістофеля в «Вогненному ангелі» Прокоф’єва, велику партію в «Летючому голландці» Вагнера, Шуйського в новій та старій постановках «Бориса Годунова» Мусоргського, Макдуфа в опері Верді «Макбет», Моцарта в опері «Діти Розенталя».

«Някрошюс замкнутий у своєму світі»

— Якщо не секрет, скільки одержують за свою працю солісти Большого? Кажуть, вони ледь не в золоті купаються...

— Коли чесно, запрошеному солісту в Большому вигідніше працювати, ніж штатному. Йому надають, крім окремої квартири, «постановочні» гроші, солідний гонорар. Штатний же соліст після укладання контракту змушений задовольнятися ставкою в сто доларів, решту заробляти відрядно. Враховується кількість спектаклів, рівень майстерності та складності партій (усе за п’ятибальною шкалою). У результаті, якщо одержиш еквівалент тисячі доларів, можеш вважати, тобі поталанило. Щоправда, у солістів Большого часто бувають гастролі, побічні концерти, записи. Однак до жонглювання золотими зливками їм, повірте, дуже далеко.

— Та Бог із ними, зі зливками. Розкажіть краще, чи цікаво вам працювати? Як складаються стосунки з постановниками? Чи вважаєте ви творчими перемогами останні спектаклі Большого театру?

— Ну, дивлячись які. Коли говорити про «Дітей Розенталя», то навколо цієї опери Л.Десятникова було багато галасу. Лаяли переважно лібрето В.Сорокіна. Так, він письменник скандально відомий, однак в самій опері немає ненормативної лексики, яка нині вже стала звичайною для сцени драматичної. Є сленг, який зав­сідники Большого театру можуть і не прийняти. Та і музика, і постановка дуже своєрідні. Багатьом подобається. У «Дітях Розенталя» діють клони композиторів — Моцарта, Верді, Мусоргського, Чайковського, Вагнера. Усе дуже тонко й любовно спародійовано. Ось, до речі, від Еймунтаса Някрошюса як режисера «Дітей Розенталя» і «Макбета» у мене враження неоднозначне. Може, ми через багато років і зрозуміємо його трактування, але я люблю тих постановників, які акторам чітко пояснюють прихований смисл дії. А до Някрошюса можна звернутися по роз’яснення, але нічого конкретного не почути — він замкнутий у своєму світі... От хто мені подобається, то це Петер Конвічний, який ставив «Летючого голландця». Фантазія безмежна, проте й наявна залізна логіка істинного німця. Спектакль дуже складний технічно, йде з одним антрактом. І він домагається того, що за півтори хвилини всі декорації змінюють. Глядач і ойкнути не встигає...

«Звання лауреата не рятує, а зобов’язує»

— Скажіть, Максиме, а чому всі драматичні режисери раптом кинулися ставити опери? Стуруа, Някрошюс, Черняков, Чхеїдзе, Фокін, Додін?.. Навіть кіношні постановники. До імені А.Михалкова-Кончаловського як оперного режисера ми вже звикли. Та й Сокуров туди ж, «Бориса Годунова» поставив. Нещодавно в телепередачі Ведерников, вами згаданий, визнав, що цим спектаклем незадоволений.

— І я думаю, що це неспроста. Хто нині, після Б.Покровського, у нас опери вміє ставити? Можливо, кілька людей у Москві, один у Пітері. Чи не замало? Музичний бік у Большому завжди на рівні. Однак опера не тільки музика, а й драма. У Чхеїдзе явно не вийшла постановка «Мазепи» Чайковського. Казали, тому, що не російська, мовляв, людина. Зате «Леді Макбет Мценського повіту» Шостаковича за Лєсковим грузин Чхеїдзе зрежисирував дуже добротно, весь драматичний бік дії, всі характери яскраво розкрилися.

Валерій Фокін теж досвідчений режисер, але його «Пікова дама» нікому не подобається. Схоже на театр тіней, усе в монохромному колірному рішенні. Задумано начебто оригінально, а випробування сценою постановка не витримала. Щодо постановки Дмитром Черняковим «Євгенія Онєгіна» Чайковського думки дуже різні. Деякі шановані люди пишуть листи з вимогою заборонити наругу над класикою. А хтось у цілковитому захопленні. Я — над цими суперечками, тим паче у спектаклі участі не беру. Та про себе зазначаю, вокальний рівень деяких запрошених солістів залишає бажати кращого...

— А ви самі комфортно почуваєтеся на сцені Большого театру? Немає комплексів щодо харківської вокальної школи? Немає претензій із боку концертмейстерів, диригентів?

— Думаю, якби вони були, я навряд чи втримався б на нинішніх позиціях. Адже звання лауреата конкурсу Чайковського не рятує, а зобов’язує. Насправді з учителями в Харкові мені поталанило. І Лідія Георгіївна Цуркан, мій професор, і педагог камерного співу Діана Аркадіївна Гендельман у комплексі дали мені відчуття вокальної свободи. Я, може, видаю страшну таємницю, але навчали мене індивідуально, не у строгій відповідності з навчальним планом. Адже вокалісти-першокурс­ники підготовлені по-різному. Одні, як я, здобули музичну освіту. Інші приходять із самодіяльності. Та й голосовий апарат не буває стандартним. Отже, якщо тупо дотримуватися ортодоксальної методики, можна виконати план навчання, але при цьому зірвати студенту голос або штучно повести його в інший діапазон. Хіба мало таких прикладів?

Відучилася людина п’ять років (консерваторія не в’язниця — випустять), а його не беруть ні до театру, ні до філармонії. Тоді він йде в аспірантуру, звідки прямий шлях у педагоги. Та наступне покоління співаків через це погано навчене, деградує. Перспектива для нашого вокального мистецтва не дуже радісна. З цим щось треба робити. Інакше дорогі віддавна українські голоси перестануть бути в ціні. І у відреставрованому Большому театрі їх уже не почуєш.

З досьє «ДТ»

Максим Пастер народився в Харкові в сім’ї музикантів. У 1994 р. закінчив відділення хорового диригування Харківського музичного училища (клас А.Кошмана й А.Линькова), у 2003 р. — вокальний факультет Харківського державного інституту мистецтв (клас професора Л.Цуркан; клас камерного співу Д.Гендельман).

У 2002—2003 рр. — соліст Харківського державного театру опери та балету. У 2003 р. дебютував у Національній опері України імені Т.Шевченка в «Реквіємі» Дж.Верді. Того самого року дебютував у Большому театрі в партії Баяна на прем’єрі опери «Руслан і Людмила» М.Глинки в грунтованому на принципах автентичного виконавства музично-сценічному проекті Большого театру, для якого спеціально був відновлений оригінальний авторський текст. На російській прем’єрі першої редакції «Летючого голландця» Р.Вагнера, який відбувся в червні 2004 р. у Большому театрі, виконав партію Стернового.
До його репертуару в Большому театрі ввійшли також такі партії: Макдуф («Макбет» Дж.Верді), Андрій («Мазепа» П.Чайковського), Мефістофель («Вогненний ангел» С.Прокоф’єва), Шуйський («Борис Годунов» М.Мусоргського), Зіновій Борисович («Леді Макбет Мценського повіту» Д.Шостаковича), Пінкертон («Мадам Баттерфляй»).

У 2005 р. брав участь у світовій прем’єрі опери «Діти Розенталя», написаній на замовлення Большого театру петербурзьким композитором Леонідом Десятниковим, виконавши партію Чайковського. Співробітничав із усесвітньо відомими режисерами Робертом Уїлсоном, Еймунтасом Некрошюсом, Робертом Стуруа, Франческою Замбелло, Темуром Чхеїдзе. Також у репертуарі Паоліно («Таємний шлюб» Д.Чімарози), Люченціо («Приборкання непокірної» В.Шебаліна), Неморіно («Любовний напій» Г.Доніцетті), Рудольф («Богема» Дж.Пуччіні), Альфред («Травіата» Дж.Верді), Герцог Мантуанський («Ріголетто» Дж.Верді), Ликов («Царева наречена» М.Римського-Корсакова).

У 2000 р. здобув дві II премії (в оперному і камерному розділах) Міжнародного конкурсу імені Антоніна Дворжака (Карлови Вари).

У 2002 р. завоював I премію і спеціальний приз Спілки композиторів РФ Міжнародного конкурсу камерного співу «Бурштиновий соловей» (Калінінград) і Гран-прі Міжнародного конкурсу молодих виконавців імені Анатолія Солов’яненка «Солов’їний ярмарок» (Донецьк).

У тому самому році став дипломантом Міжнародного конкурсу імені М.Лисенка в Києві, володарем спеціального призу (за найкраще виконання народної пісні) Міжнародного конкурсу імені П.Чайковського в Москві, диплома «Молода людина року» в галузі культури і мистецтва і стипендію премії імені М.Манойла (Харків).

У 2004 р. здобув Гран-прі I Міжнародного конкурсу вокалістів імені Бориса Гмирі (Київ).

У 2005 р. був нагороджений премією Фонду Ірини Архипової.

У 2007 р. — III премія Міжнародного конкурсу імені П.Чайковського.