Смерть і життя дерев’яної ляльки. 125 років Піноккіо не розлучається з дітьми і дорослими

Як і всі діти в колишньому СРСР, про пригоди дерев’яної ляльки я дізнався з казки Олексія Толстого. А от «Пригоди Пінок­кіо» прочитав доволі пізно — років у двадцять з гаком. І перше, що мене тоді вразило — це надзвичайна схожість деяких персонажів і ситуацій «Піноккіо» з Євангелієм... Невже це можливо? І коли так, то яким має бути наше ставлення до ігрових паралелей із сюжетом Нового Завіту? До таких міркувань я знову повернувся майже через десять років, у рік 125-річчя появи на світ цієї неоднозначної казки.

Як правильно зазначили свого часу італійські критики, «кожен образ людини і тварини, кожен предмет і ситуація в історії Піноккіо мають свою аналогію в Євангелії, і навпаки». Піноккіо — казкове відбиття євангельського образу Христа. Власник лялькового театру Манджофоко (поглинач вогню) — казкове відбиття євангельського Ірода. «Добрі друзі» Піноккіо Кіт і Аліса, які зрадили його, відповідають образу Іуди Іскаріота — зрадника Христа. Батько Піноккіо Джеппето і Дівчинка з блакитним волоссям символізують Бога-Отця й Богородицю.

Є й інші — ситуаційні — аналогії. Сцені Водохрещення Христа в Євангелії відповідає сцена, коли на голову Піноккіо виливають миску води. Вечеря в таверні може читатися як метафора Таємної Вечері. Спокуса (вдала!) головного героя сном про золоте дерево — репліка на гефсиманське боріння Христа. Сцена повішення Піноккіо на дереві відповідає євангельській сцені Розп’яття.

До слова, саме на цій сцені Коллоді спочатку оголосив кінець своїй казці, публікуючи її в «Дитячій газеті».

Тікаючи від грабіжників, Піноккіо опиняється перед будинком лісової феї і, шукаючи порятунку, стукає в двері. Ніхто не відповідає, тоді він у розпачі щосили гупає у двері головою й ногами. У вікні з’являється синьоволоса красуня-дівчинка, проте впускати бідолаху в таємничу оселю в її плани не входить. Обличчя Дівчинки жовте, наче віск, очі закриті, руки навхрест складені на грудях.

«— У цьому домі нікого немає. Всі померли.

— Тоді хоча б ти відчини мені, — благає Піноккіо.

— Я теж мертва.

— Мертва? А що ти робиш там у вікні?

— Виглядаю труну, в якій мене понесуть на той світ.

Промовивши ці слова, Дівчинка зникла, а вікно нечутно зачинилося».

Погодьтеся, зважаючи на те, що Дівчинка в семантичному просторі «Піноккіо» є відбиттям якихось вищих божественних сил, ця сцена має зовсім ніцшеан­ський вигляд. «Бог помер!» — немов намагається сказати цією сценою Карло Коллоді. «Бог — мертвий!», а отже, і сподівання на божественне милосердя марне.

Наступна сцена є паралеллю до євангельського опису розп’яття. Піноккіо потрапляє в руки розбійників, його вішають на гілляці «дерева, відомого як Великий дуб» (у церковному переказі Дерево життя, що росте в центрі раю, — прообраз Хреста). Розбійники розташовуються на траві біля дуба (варта в Євангелії), проте через три (!) години Піноккіо все ще виявляється живим, борсаючись у петлі й міцно стиснувши рота із золотою монетою... Тоді глумливо побажавши йому доброго здоров’я й хорошої смерті, розбійники ідуть, і Піноккіо залишається у владі північного вітру, який розбушувався й розгойдує дерев’яне тільце, «подібно до церковного дзвону на свято».

«В очах у дерев’яного хлопчика потемніло. Та хоча він і почував дихання смерті за спиною, він усе-таки сподівався, що ось-ось з’явиться якась милосердна душа й допоможе йому. Так і не дочекавшись рятівника, Піноккіо згадав про свого бідолаху батька й з останніх сил простогнав:

— Ох, батьку мій!.. якби ти був тут!..

І більше він нічого не міг сказати. Закрив очі, розтулив рота, випростав ноги й щосили застогнав, повиснувши нерухомо».

Погодьтеся, м’яко кажучи, несподіваний фінал для казки... Казкове відбиття євангельських подій закінчується тим, що голов­ний герой умирає, і його смерть стає лиховісним попередженням для кожної неслухняної дитини: плата за неслухняність — смерть. Це наче «антиєвангеліє», альтернативний новозавітному варіант «тих же ситуацій і образів», де місце Бога любові узурповане мстивим тираном і катом. Що ж хотів сказати цим Карло Коллоді, котрий оголосив у «Дитячій газеті», що виходила в Римі, кінець своєї казки після сцени повішення?

Перше, що спадає на думку, — автор написав пародію на Євангеліє: новий «Новий Завіт» для дітей, фінал якого зводиться до безглуздої смерті головного героя. З цього погляду «Піноккіо» — історія про лжемесію, і паралелі з земним життям Христа видаються тут не тільки недоречними, а й відверто блюзнірськими.

Проте я б не поспішав робити однозначні висновки. «Пригоди Піноккіо», навіть якщо книжка місцями і близька до пародії, до неї не зводяться. Прямі й приховані алюзії на Євангеліє в «Піноккіо» справді є. Та з цього не випливає, що метою автора було створити «антиєвангеліє». Швидше, він просто хотів написати популярну казку-месидж, використовуючи сюжетну парадигму Нового Завіту.

Звідки ж в автора «Піноккіо» могла з’явитися ідея написати «пародійне Євангеліє»? Біографія Коллоді дозволяє припустити, що народженню такої ідеї — ризикованої з погляду релігійної свідомості — сприяла... систематична богословська освіта, здобута автором казки в стінах католицької семінарії.

Лоренціні (справжнє прізвище автора всесвітньо відомої казки) народився в сім’ї венеціанської прислуги. Грошей на його навчання в батьків не було. Тому єдиним можливим засобом здобути освіту для Карло виявилася католицька семінарія, де він зміг навчатися завдяки протекції своєї хрещеної матері — маркізи, в домі якої працювали батьки. Відмовившись прийняти сан священика, Лоренціні обрав сповнений негод і небезпек шлях авантюриста й літератора. Він працював у книгарні, воював, був театральним цензором, видавав сатиричний часопис і, нарешті, писав... Проте, як показує аналіз «Піноккіо», семінарська ментальність так ніколи й не померла в письменникові. Глузування над сакральним, осміяння всього й усіх, жартівливі переробки священних сюжетів. Той, хто навчався в духовних школах, не з чуток знає, до яких парадоксальних «богохульств» може призвести «передозування» сакральним. Більшості ж наших читачів я б рекомендував перечитати відому книжку М.Бахтіна, присвячену Рабле. Юні теологи за всіх часів вирізнялися смішливістю й завжди обирали об’єктом своїх глузувань те, що було святим для їхніх благочестивих сучасників. «Осляча меса», «акафіст кукурудзі», пародійні житія святих — саме в такому ігровому й пародійному контексті слід сприймати «Пригоди Піноккіо». Це «сакральна пародія», і як така вона водночас містить і блюзнірське глузування, і щиру симпатію до об’єкта пародіювання.

Автор «Піноккіо» не ставив собі за мету написати щось богохульне. Швидше це спроба звільнитися від сакрального контексту, спроба використати архетипічний євангельський сюжет для власних і суто художніх цілей. «Пригоди Піноккіо» показують, якою вульгарною може виявитися будь-яка спроба зводити Євангеліє до повчального «міфу про Христа». Людина, яка звикла до витонченого переказу Олек­сія Толстого, відчуває справжній шок, коли вперше читає оригінальну версію пригод дерев’яної ляльки. «Золотий ключик» — це вишуканий текст і задум (у варіанті Толстого — казка про мистецтво, точніше про театр, ще точніше — про театр Мейєрхольда). Історія Коллоді — простіша й менш художня. Більш того, місцями моралізування автора стає таким нав’язливим, що читати книжку стає просто нудно...

У початковому варіанті «мораль цієї казки» була найпростішою: неслухняних дітей чекає доля Піноккіо, який теліпається на дереві. Проте дітям казка не припала до душі, й драматургічному задуму Коллоді судилося полетіти в кошик. Дізнавшись, що казка закінчується смертю героя, який їм полюбився, діти завалили редакцію «Дитячої газети» сотнями листів, і Коллоді був змушений «воскресити» Піноккіо (чи несподіваний «кінець» був тільки вдалим PR-ходом автора?).

Піноккіо, переживши безліч пригод, зрештою став справжнім хлопчиком... І казка вийшла про те, як — у результаті хорошої поведінки і творчих авантюр — дитина може стати «справжньою людиною». «Авантюри» дерев’яної ляльки в цьому новому контексті читаються як творчі звершення в долі й мистецтві. І Олексій Толстой недарма зробив із «Піноккіо» витончену казку-притчу про долю мистецтва. Таке посилання об’єктивно міститься в другій, переробленій разом із дітьми, версії «Піноккіо». Воскресивши дерев’яного чоловічка й зробивши його людиною наприкінці книжки, Коллоді використав євангельську сюжетну парадигму для утвердження нового міфу — про силу мистецтва, яке обожествляє. Адже стати людиною для маріонетки — те ж саме, що стати богом для людини...

Лоренціні, котрий свого часу відмовився прийняти сан священика, створив символ власної віри — віри в силу мистецтва, яка перетворює життя. І хоча цей новий «символ віри» є спірним для релігійної свідомості, варто визнати, що Коллоді виявився геніальним казкарем. Місцями невигадлива, перевантажена пафосом і моралізуванням казка стала не тільки улюбленою книжкою мільйонів дітлахів у всьому світі, а й культурним символом епохи, для якої мистецтво замінило релігію.

Діти не схильні шукати прихованого змісту в улюблених казках. Вони полюбили Піноккіо, полюбили щиро, і це свідчить про те, що все значиме в цьому світі «випадкове», підпорядковується не авторові та його ідеологічним настановам, а чомусь вищому. Суть не в тому, як ми назвемо цю силу — «Божий талант», «любов читачів» чи «чарівна сила мистецтва». Головне, що вона існує й робить наші книжки й життя кращими.

Про те, що дерев’яний чоловічок, створений нереалізованим священнослужителем, відомим нам як Карло Коллоді, не такий простий, свідчить ще один факт: за екранізацію нового мультика за цією книжкою береться Гільєрмо дель Торо. Тим, хто бачив «Лабіринт фавна», має стати не по собі. Ті, хто тільки чекає виходу на екрани «Хоббіта», мають встигнути згоріти від цікавості. Втім, у «Піноккіо» дель Торо готується виступити в ролі не режисера, а тільки співавтора сценарію та продюсера. Зате відомо, що художником стане Гріс Грімлі — ілюстратор одного з останніх видань «Піноккіо».

Автори майбутньої картини обіцяють, що нічого спільного з Діснеєм не буде. Гадаю, що нічого спільного з радянськими «Пригодами Буратіно» — і поготів. Жодних мюзиклів і дурнуватого діснеївського ентузіазму. Авторам хочеться зберегти похмурий настрій оригінальної історії. А що стосується художнього втілення, побудованого на напрацюваннях Гріса Грімлі, сам дель Торо зізнається: вони «збочені і лякають, інколи навіть із елементами напівнекрофілії». До речі про некрофілію: під час зйомок готуються використати технологію stop-motion, відпрацьовану на «Трупі нареченої» Тіма Бертона.

Ось такі казочки...