«СЛАВА УКРАЇНІ? НЕМА БАЗАРУ!» У День Незалежності відбувся допрем’єрний показ фільму Олеся Янчука «Залізна сотня»

Поділитися
«Залізна сотня» розпочинається кадром із «Нескореного», попереднього фільму Янчука: воїни УПА, що крокують мальовничими карпатськими просторами під романтичну закадрову музику Володимира Гронського...

«Залізна сотня» розпочинається кадром із «Нескореного», попереднього фільму Янчука: воїни УПА, що крокують мальовничими карпатськими просторами під романтичну закадрову музику Володимира Гронського. Безумовно, це інші воїни і веде їх у бій не генерал Чупринка, а сотенний Громенко, і завдання у них різні, і взагалі, Роман Шухевич та Михайло Дуда, хоча служили одній Ідеї, характери мали різні, як і личить особистостям неординарним. Але про все це відразу здогадатися неможливо, бо перший кадр «Залізної сотні» — звісно ж, не уривок із «Нескореного», а звичайнісінький режисерський штамп. Один із тих, котрими режисер Янчук, який малює на афішах своє ім’я літерами трішки меншими, ніж назва картини, ці картини і штампує, даруйте тавтологію. І якщо у двох його попередніх творах, присвячених героїчним сторінкам ОУН-УПА — «Аттентат. Осіннє убивство в Мюнхені» та «Нескорений», — кінематографічні повтори трапляються часто, то «Залізна сотня» схожа на канцелярську довідку, яка пройшла неймовірну кількість інстанцій, через що посиніла від такої самої кількості штампів і штемпелів.

В «Аттентаті», знятому 1995-го, малохудожність картини можна було ще вибачити її авторові бодай тому, що це була одна з перших ластівок незалежного українського кіно, яке заходилося реабілітувати героїв своєї країни. Прикро, звісно, що особистість Степана Бандери й увесь контекст його діяльності зображено виключно тими засобами, якими в недавньому минулому зображали тих, проти кого сам Бандера і боровся. Але дідько з ними, із засобами, думалося тоді, — головне, що Степан Андрійович нарешті постав на екрані не в образі відщепенця-горлоріза, яким лякали кілька поколінь радянських піонерів та їхніх батьків. Дивно, звісно, що особистість глави бюро Проводу ОУН вималювано в один колір — ідеально-непорочний. Та й якою, власне, особистістю був Бандера, ми тоді так і не зрозуміли, бо, за версією Янчука, все людське йому виявилося чужим. Нам показали лише пласку картонну фігурку з важким державним поглядом, яка періодично вивергає засадничі гасла «партії». І лише одного разу перетворився Бандера з «пароплава» на «людину», коли в день своєї загибелі усміхнувся за столом членам родини. Мабуть, режисер отямився і зметикував — не плакатиме глядач над трупом картонної фігурки, і треба бодай перед її вбивством показати, що вміла вона всміхатися і любити рідних.

Ну гаразд, вирішили ми тоді, держава в нас юна, творити своїх героїв лише вчиться, а не помиляється, як відомо, лише той, хто взагалі нічого не робить. Але вслід за картонним Бандерою з’явився трафаретний Шухевич («Нескорений», 2000 р.). Через дев’ять років після проголошення незалежності з радянською ідеологією, незграбно зафарбованою в синьо-жовтий колір, миритися вже не хотілося. На «Нескореного» обрушилася критика, суть якої зводилася до такого: «Якщо фільм Янчука чимось і відрізняється від радянського пропагандистського кіно, від усієї цієї бравурної ленініани, то лише тим, що «Нескорений» набагато гірший. Радянський режисер хоч і побоювався партії, але все-таки не хотів вичавлювати з себе інтелігента, а тому, навіть знімаючи пропагандистське й демагогічне кіно, завжди подавав художні докази. Янчук у таких жалюгідних хитрощах не має потреби».

Після «Залізної сотні» стало остаточно зрозуміло — зовсім не має потреби. Боюся, не в останню чергу тому, що «художні докази» Олесю Янчуку як режисерові художнього кіно просто непідвладні. Головний герой його нового фільму — Михайло Дуда (сотенний Громенко). Його бійці, у складі інших підрозділів УПА, захищали українське населення Закерзоння від польсько-радянського терору, а 1947-го сотня отримала наказ Головної Команди УПА пробиватися на Захід, «до вільного світу і роз’яснювати про боротьбу УПА та злочини комуни». Миколі Боклану, який грає Громенка, пощастило трохи більше, ніж Георгію Гладію, виконавцеві ролі Шухевича. А заодно підфартило й рядовим упістам «Сотні». Мабуть, критики «Нескореного», затаврувавши ганьбою «бідність людського пейзажу» в «Нескореному», зробили свою шляхетну справу, і режисер почав сумлінно підбирати фарби для зазначеного пейзажу. Найефективнішою, ясна річ, видалася фарба любовно-еротична. І, на відміну від позбавлених статевих ознак персонажів «Нескореного», персонажі «Сотні», за наказом режисера, почали закохуватися і навіть займатися сексом. Саме за наказом — бо таку кондово-сиропну любов і такий механічний секс можна зобразити лише з-під палиці. Любовні сцени відгонять навіть не вторинністю, а якоюсь замшілою хрестоматійністю світового кінематографу: Громенко та його кохана п’ють чай, вона передає йому кухоль, їхні руки — великим планом! — зустрічаються на кухлі, після чого сотенний мовить: «Я так давно тебе чекав»; рядовий упіст Мишко старанно вовтузиться на своїй молодій дружині в першу шлюбну ніч, лірична музика за кадром, перебивка — букет квітів на вікні. Взагалі, убогість сценарного тексту примушує думати, що їх автори — не досвідчені дорослі, а шестикласники, які послали твори на районну олімпіаду з літератури. Майбутня пасія Громенка, згвалтована польськими бандитами, цікавиться у лікаря-упіста: «Як жити далі?.. Знаєте, є такі іграшки — заводні? Так ось, я зараз — як оця іграшка, в якої скінчився завод». Після чого лікар видає їй заспокійливу сентенцію у дусі дешевих жіночих журналів: «Ви молода і вродлива, у вас ще все життя попереду».

Актори, підібрані, як завжди, дуже вдало (один із небагатьох моментів, у яких Янчук справді майстер), щосили намагалися зробити «людський пейзаж» щирим, але його штемпельна заданість не дозволяла їм довести цю щирість до досконалості. Ну який молодий актор (а в «Сотні» таких більшість) може щиро зіграти, скажімо, у святковій сцені Великодня, яка своєю солодкавою лубочністю скидається на життєствердні кадри-обманки «Кубанських козаків», «Свинарки й пастуха»? А хіба не лубок — примушувати застреленого під час трапези польського головоріза падати мордою у салат? Тобто собаці — собача смерть, прямо як на антифашистських карикатурах. (Характерно, що незадовго до смерті «собака» згвалтував українську дівчину в декорації замку Вишневецького з не менш «художнього» фільму Миколи Мащенка «Богдан-Зиновій Хмельницький». Наступність кінопоколінь, так би мовити.)

Як в «Аттентаті» й «Нескореному», ворогів у «Сотні» можна впізнати відразу — за їхніми мерзенними ворожими фізіономіями. За фізіономіями-масками, схожими на ті, що роздавав своїм казковим персонажам Олександр Ромм. Янчук позбавив свого глядача виснажливої інтелектуальної праці — вловлювати психологічне підгрунтя суперечливих політичних характерів, позначивши відразу: це — Соловій-Розбійник із Армії Крайової, а це — Ілля Муромець із УПА. І коли на екрані з’являється, припустімо, Олег Драч, коню стає зрозуміло, що він — бандит: надто вже погляд у нього бандитський і розмовляє він так, як хороша людина розмовляти не може.

І романтичні акценти Янчук розставляв апробованими у своїх попередніх (у десятках попередніх) фільмах засобами: рапідними зйомками сцен-спогадів, стоп-кадрами, що фіксують обличчя «своїх» героїв, пафосно-ліричною музикою, яка чомусь нагадує композиції Марраконе. Плюс хрестоматійні декоративні образи вітчизняного кіно (монументальний хрест, яблуки. Спасибі, хоч жоден кущ калини не промайнув).

І Громенко в результаті вийшов таким само картонним, як Шухевич і Бандера, попри свою закоханість. А був же Михайло Дуда людиною освіченою, розумним стратегом і, судячи з залишених мемуарів, чудовим стилістом, що передбачає наявність інтелекту. Одне слово, людиною непересічною, якої вкотре, завдяки портретистові Янчуку, побачити нам не вдалося. І тому виконані ним портрети примушують замислитися: а навіщо режисерові взагалі потрібні саме ці, складні, багатогранні, унікальні особистості як натурщики? Чи не для того, аби, позбавивши їх усіх граней, крім однієї — полум’яне служіння Ідеї, — постати головним іконописцем нової України, розжовуючи їй, недбайливій, якими мають бути її герої? Але де повага до цих героїв — щира повага художника, що прагне подати їх повнокровними, живими людьми, яким хочеться співпереживати, яким хочеться вірити? Ті, хто знає історію ОУН-УПА, кому вона справді глибоко дорога, будуть вдячні цим фільмам бодай за цікавість до цієї історії. А ті, хто не знає? Чи багато патріотичних почуттів викликають у них ці розмовляючі трафарети? Про який патріотизм узагалі можна говорити, якщо художники вбирають нову історію у форми радянського ідеологічного пафосу...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі