«Синдром програної війни. 12 есе про Олександра Кривенка» Замість рецензії, або Тринадцяте есе про Кривенка

Влітку 2004 вийшла друком книжка відомого журналіста Володимира Павліва «Синдром програної війни. 12 есе про Олександра Кривенка». Через десять років після того, як знакові львівські журналісти Кривенко і Павлів, «прощаючись із провінцією», вирушили підкоряти Київ, непроста історія особливого покоління, символом якого був Сашко, стала предметом широких дискусій у дедалі вужчих колах людей, що їх Володимир назвав у своїй книжці «адептами нормальності»…

Книжку Павліва читати непросто. Вона надто щира для байдужих. Вона надто інтимна і втаємничена для тих, хто не знав або мало знав Сашка, його середовище і неоднозначну долю його резонансних «проектів». Вона надто болісна й дошкульна для тих, для кого Сашко, його середовище і резонансні проекти були незабутнім життєвим досвідом, коли кожен день — як останній, а кожен рік — «за п’ять».

Але наважуся стверджувати, що кожного, хто вчитався в ці неповні сто сторінок тексту, книжка, щонайменше, спровокувала. На роздуми, на точки зору, що творять повний спектр — від безумовного прийняття до жорсткої критики її постулатів, на не менш строкаті й суперечливі емоції. Як шмат соціальної історії, цю книжку неможливо оцінювати як таку-то кількість знаків, сторінок та розділів. Як і аналізувати стиль, творчий метод та лексикон автора.

Якщо коротко — «Синдром...» із тих текстів, які змушують доформулювати несказане, відболіти недовідчуте. Для себе.

І сказати ще кілька слів про феномен генерації, яка назавжди залишиться поколінням Сашка Кривенка...

«Се остання війна…»

Присутність слова «війна» у назві книжки символічна й виправдана, більше того — необхідна. З огляду як на останні три-чотири роки життя Кривенка, так і на процес трансформації в уявленні Сашка і його оточення визначення синонімів, що мали уточнювати домінуючий принцип усього його життя — нонконформізм.

Кривенко був вишуканим і ефектним нонконформістом. Його рішення (і стиль їх прийняття) щодо початку чи припинення участі в цілій низці «проектів» викликали легкий (або не дуже) шок у друзів та недругів і міцно ввійшли у легендарний фольклор львівських та київських журналістських кіл. Кривенко ламав базові суспільно прийняті фінансові, кар’єрні і статусні стереотипи з легкістю, притаманною лише йому.

У другій половині дев’яностих Кривенко це обзивав словом, яким завжди легко розходився з «інтуристами» (міжнародними експертами), що намагались збагнути суть його чергового проекту, — «перформанс». «Перформанс!» — завзято вигукував він і на запитання друзів на кшталт: «Саша, а на фіг це тобі?».

Важко сказати напевно, коли Сашко опинився на «війні» і коли для нього символ «перформансу» спочатку зрісся, а потім був назавжди замінений терміном «війна». Бо Сашко ніколи не скидався на войовничого ультрарадикала. Добродушна всепрощенна вдача і брак «здоров’я» завжди були предметом нескінченних автожартів та кпинів. Одного разу ми з Кривенком поспішали вгору по вул. Хмельницького на річницю подій 9 березня 2001 року. Регочучи з того, що після десяти хвилин швидкої ходи ми «захекались, як пси», Кривенко урочисто оголосив — «Знаєш, Тарасіку, якщо «почнеться» — станемо ми з тобою героями революції. Не тому, що відважні, а тому, що втекти не зможемо!».

«Війна» неминуче замінила «перформанс», коли Кривенко, оголосивши її несмакові, цинізмові, дволикості та «рагулізму» в програмній «Україні маргінальній» ще в 1993 році, летячи на білому коні з шаблею на ворожі редути і проскочивши «передову», озирнувся довкола, усвідомив і побачив, що війська його далеко позаду...

Якось у Запоріжжі, під час однієї з численних регіональних медіально-громадських поїздок, на запитання типу: «Хлопці — а що ви тут робите? Навіщо це вам?» традиційно похмурий і, м’яко кажучи, небадьорий у ранковий час Кривенко відповів після паузи і без вступу, цитуючи класика — «Се остання війна, се до бою чоловіцтво зі звірством встає».

Не знаю, чи ця відповідь була занадто загадковою, чи в устах Кривенка — занадто переконливою, але більше запитань не було...

«Я не Олександр Матросов, я — Павлік Морозов»

Війна має свої правила гри і надає особливого значення протиставленню умовних термінів «свої» та «чужі». Багато з тез Павліва щодо львівського періоду існування кривенківської тусовки базуються саме на цьому чіткому розмежуванні. Чи то через непохитні принципи, чи за браком столичної фантазії «...ми розуміли, що нас «битимуть» чужі, тому серед своїх насильство вважалось недопустимим. Ми ніколи не те що не билися, але й навіть не хапалися «за барки» та не погрожували один одному. Ми знали, що в цьому середовищі нам не варто остерігатися ударів» (В.Павлів, «Синдром...»).

Реалії початку нового століття Кривенка трохи спантеличили. «Свої» ставали «чужими», система цінностей, що просто не обговорювалася ще сім-вісім років тому, раптом стала для м’якого Кривенка приводом для роздумів, часто спрямовано-виправдувальних: «Знаєш, система тисне, людям доводиться коритись....» Павлів згадує у своїй книжці епізод з «раннього» Кривенка. «Пригадую, як він збуджено розповідав мені про історію «зламання» нашого великого поета Павла Тичини. «Ти уявляєш, — казав мені Кривенко, — більшовики його не тортурували, вони його, естета, просто закрили на ніч у темній, смердючій камері зі щурами. І на ранок він здався».

Далі аргументів почало бракувати. «Старий, я цього не розумію!!!» — підпираючи підборіддя і викочуючи очі, казав він одного разу. «Пацан сам учора приходить на радіо (Громадське Радіо), п’ємо чарку, спілкуємось, а сьогодні він таке пише про мене...».

Конформізм інших — ніби «своїх» — Кривенко виправдовував для себе з дедалі більшим поствиправдальним синдромом. Не будучи надто вимогливим до інших, Кривенко закривав проблему «в середині» і впадав у депресії.

Перлом тих часів була промовиста декларація одного зі «своїх» — «Саша, я — не Олександр Матросов, я — Павлік Морозов»....

«Сама-сама-сама, бєгом-бєгом-бєгом...»

У країні ставало дедалі «веселіше», а відповідей на ключові запитання у Кривенка — щодо себе, щодо «справи», щодо середовища — ставало дедалі менше.

Нову епоху в оцінці краху покоління відкрила низка банальних зрад, які просто «виживанням» чи результатом тиску системи аргументувати було все важче і важче. Суспільне поле довкола Кривенка дедалі більше рясніло «тілами» тих, хто у залежності, у зраді принципів, просто «несвободі» знаходив особливе, мазохістське задоволення. «Слово» не означало більше нічого, честь, гідність і благородство стали приводом для відвертого сміху, власна тверда позиція, залежно від кон’юнктурного моменту, могла розгнівити навіть «друзів», що, зрештою, аргументувалось інтересами нації. Кривенко закочував очі і дедалі більше мовчав. Усепрощення змінилось на ступор перед обличчям системної кризи банальних базових людських цінностей, що, здавалось, не мала вже нічого спільного з кар’єрою, «баблом», добробутом сім’ї.

Оптимістичний спалах 2001-го змінився на чорну безвихідь
2003-го. Наївні cуб’єктивні помилки, що не втримали на плаву «перформанси», 1993-го перетворились на об’єктивний жорсткий спротив ззовні будь-яким спробам реалізації «війни» 2003-го. Дедалі рідші спалахи кволої енергії розбивались об міцний мур системи, гідно підтримуваної тепер уже численними когортами адептів.

У ті часи за чаркою Кривенко часто повертається до питання про «українську націю» у свому стилі. В колах друзів легендарною стає його промова про те, що йому, мабуть, брешуть, і українці, яких він знає, не могли прийняти низки таких доленосних рішень для своєї держави.

Теза про Тичину і камеру зі щурами в ролі виправдання дій оточення потроху витісняється гірко-саркастичним коментарем на зразок легендарного міхалковського «сама-сама-сама, бєгом-бєгом-бєгом».

Важко втриматись від блюзнірської тези: може, і добре, що Кривенко не бачив феєрверку суспільно-політичних кульбітів ряду персоналій впродовж останнього року...

«Із лабіринту виходу нема…»

Найбільше дискусій стосовно книжки Павліва викликала низка тез, які в цілому зводяться до такої: «... щодо Кривенка, то я не маю сумніву — розчарування в високих ідеалах української державності і цивілізованого суспільства, криза найближчого середовища, поразка у приватному житті... Коли всі ці фактори зійшлися в одній точці, Сашкові нічого не залишалося, як закрити для себе цей найбільш невдалий проект під назвою «(У)країна мрій»».

Немає й не буде кінця дискусіям, наскільки Павлів «згущує фарби» і чи є в нього право фактично підозрювати Сашка у свого роду самогубстві. Хтось сперечатиметься з незаперечним для мене твердженням, що Кривенко мав страшний і невдячний дар — тонше й гостріше, ніж ми, передчувати і переживати системні кризи на нашому шляху.

Незаперечним є інше. Перефразовуючи «Україну маргінальну» Кривенка — він не любив сьогоднішньої України. Він любив іншу...

Кривенко був вірним свому стилю у своїй зневірі. Улюблені Кривенкові рядки з Римарука, які незмінно горланились ним у стані надмірного збудження останніми роками:

Із лабіринту виходу немає.

Поезія — Медея,
що вбиває Дітей своїх.

Їм любо це. Не треба їх жаліти....

* * *

Книжку Павліва читати непросто. Бо книжка Павліва — це не просто розповідь про дивакуватого екстравагантного улюбленця широких українських кіл журналістів, митців, науковців, політиків і звичайних українців.

Книжка Павліва — це вирок. Вирок поколінню...