Сезон прем’єра

Уже півроку в балеті нашого головного музичного театру командує парадом людина талановита, яскрава і в усьому світі відома - танцівник Денис Матвієнко. Прем’єр Маріїнки, Михайлівського. Цей уродженець Дніпропетровська (і, до речі, київський вихованець), володар престижних балетних нагород, - справжня світова зірка. Його недавнє рішення очолити в Києві балетну трупу найбільшого театру виявилося несподіваним. Адже Денис, так би мовити, нарозхват. Він, як і раніше, танцює в Маріїнському. В нього міжнародні гастролі в рамках проекту «Королі танцю» (уже в найближчих планах - Москва, Пітер, Буенос-Айрес). І тут…

Як це «тут» позначиться на його теперішній діяльності балетного адміністратора? Чому в Національній опері «здохли» ромашки в балеті «Жізель»? Які професійні проблеми підмивають зсередини наш театр? Чому велика балерина XX століття Наталя Макарова погодилася приїхати до Києва? Чому балет має коштувати дорожче за шоу-біз?

На ці та інші запитання в ексклюзивному (і доволі емоційному) інтерв’ю DT.UA відповідав художній керівник балетної трупи Нацопери.

- Коли торік у листопаді ви погодилися стати керівником балетного «цеху» Національної опери, відчували опір колективу? Адже там звикли жити й працювати за вже усталеними законами?

- Звичайно, відчував. Не можу стверджувати, але мені здається, що це була більшість. Нікому не хочеться жити в період змін…

Усі знали, що з моїм приходом будуть кардинальні зміни. Хоч я б їх не назвав кардинальними.

Я не задоволений тим, що все тут робиться повільно. Хотілося б швидше. Припустімо, в усіх театрах є запасний склад артистів (виписаний поряд із основним). А тут цього ніколи не було. Чому? Не знаю! І як може бути інакше? Ми ж звичайні люди з дуже травмонебезпечною роботою. Травми стаються доволі регулярно, і від цього нікуди не подітися…

- Чи з багатьма (з тих, хто вас не влаштовував) довелося розлучитися? Чи вдалося провести «клас» на профпридатність, який ви «анонсували» минулої осені?

- Клас на профпридатність провів у лютому. Звільняти когось у середині року без згоди самого артиста або педагога я не можу. Наприкінці сезону відбувається атестація. Хтось вийде на пенсію. У когось підвищиться або знизиться категорія. Хтось звільниться - і таке буде.

- Новий керівник зазвичай приводить нову команду: творчу, адміністративну. Ви когось привели?

- Нікого. З тієї ж самої причини - середина року. Зазвичай в усьому світі зміна керівництва відбувається на початку сезону. Я прийшов у листопаді. Природно, довелося всі ці місяці тішитися тим, що є. Багато чого просто неможливо було змінити.

Та й де взяти «свою команду»? Це важко...

- Ну, можливо, ви придивляєтеся до молодих українських танцівників, які тільки-но набирають оборотів?

- Звісно. Коли почав працювати, зіштовхнувся з тим, що немає складів. Є партії, які танцює тільки одна людина.

Вважаю, що це недбалість. Керівник балету насамперед має бути далекоглядним. Він зобов’язаний передбачити, що коли щомісяця йде «Лебедине озеро», то на весь театр не може бути один «лебідь»! Раптом із людиною щось станеться, де шукати заміну?

Мені й довелося у стислі терміни створювати нові склади. «Придивлятися» можна місяць-два, а часу немає. Доводиться буквально «влізати» в людину, щоб зрозуміти, чи зможе вона вивчити певну партію. Вона ж не тільки зовнішністю має підходити, а й «міркувати» головою, зсередини усвідомлювати те, що робить.

- Чи може сьогодні Національна опера України, скажімо, за прикладом Большого, дозволити собі запрошувати великих зірок на солістів - як, наприклад, із Америки в Росію запросили знаменитого Девіда Холберга?

- Все можливо, іноземці в нас працюють.

- Ідеться про суперзірок…

- Ви говорите про такі речі... Большой відлетів від нас, напевно, років на десять уперед. Нинішня ситуація в Національній опері схожа на 2000-2001 роки в Большому. Грошей немає, деякі артисти розбігаються. А Большой же - це СРСР, Росія. Це балет, який попереду планети всієї.

...Кожен тверезомислячий політик розуміє, що таке мистецтво. Мистецтвом можна керувати. З його допомогою можна визначати якісь політичні кроки. Наприклад, на прохання Володимира Путіна було створено опікунську раду Большого. До неї ввійшли найбільші енергетичні компанії: «Газпром» і так далі. Для них це не гроші. А для театру - величезні гроші.

У нас нічого схожого немає. Саме опікунська рада й вирішує: запрошувати Девіда Холберга чи ні. А якщо запрошувати, то за це потрібно платити.

У балеті, як і в спорті, існують трансфер, гонорари, контракти. На Девіда у Большому працює рекламний відділ (у якому близько тридцяти осіб). У нас, у Національній опері, навіть такого відділу немає. А в Большому - тридцять осіб, які перед прем’єрою організовують інтерв’ю з артистами, залучають ЗМІ. Ви ж кажете - Холберг… Теоретично все можливо. А хто платитиме?

- Проте, ще стаючи на посаду, ви казали, що гроші в нашому театрі є…

- Гроші є. Але про які суми ми говоримо? Не можна ж порівнювати наш бюджет і бюджет Большого! Зайдіть на сайт Большого й подивіться на кількість партнерів. І хто ці партнери.

Тому вони й можуть собі дозволити купувати таких артистів, як Холберг. І можуть дозволити утримувати величезний штат, який працює на одну людину. У нас наразі становище інакше. Але не все безнадійно.

- У такому разі, як нині складаються ваші робочі стосунки з керівництвом театру та українським політикумом?

- А навіщо мені мати стосунки з українськими політиками? У мене є безпосередній начальник - генеральний директор театру Петро Чуприна. І, природно, міністр культури. Ось і все.

- Михайло Кулиняк зараховує ваше запрошення в Київ до своїх адміністративних досягнень. Яка його безпосередня роль у цьому питанні?

- Безпосередня. Це була його пропозиція. Я вів перемовини прямо з ним. Природно, не знаю всіх нюансів. Однак, ставши художнім керівником балету, зрозумів, яка це відповідальність.

- Ваші колеги - Іван Васильєв із дружиною Наталею Осиповою - недавно гучно пішли з Большого в Михайлівський театр. Буцім по творчу свободу. Ви ж теж молодий і енергійний, а вирішили взяти на себе адміністративний тягар. Навіщо?

- Ви мій паспорт бачили?! Іван Васильєв рівно на десять років молодший за мене. Я відповів на ваше запитання?

У проекті «Королі танцю» я, до речі, був найстаршим. Доти всі 15 років перебував у вільному польоті. Це важко, але правильно. Правильно, бо ти незалежний (не беручи до уваги якихось «залежностей», які є завжди) і сам робиш свою кар’єру. Хочеш - танцюєш, хочеш - не танцюєш.

Іван і Наталя за кілька років роботи у Большому зробили все можливе. Вони взяли максимум із цього театру - і репертуар, і знання педагогів. Театр їм дав славу й глядача, а вони дали театру якість. Усі отримали свою вигоду, всім добре.

І вони правильно зробили, що пішли… Їхнє життя перетворилося б на будень. А тепер вони вільні. Ніхто їм не указ. Готують надзвичайно цікаві прем’єри. Працюють із Начо Дуато. Їздять по всьому світу. Заробляють гроші.

Це не Большой, де сьогодні відпускають, а завтра не відпускають. У певний момент це набридає, й треба йти далі.

...Як артист, я сам уже давно все сказав. І я ж це чудово розумію. Тепер дотанцьовую те, що набрав за минулі роки. Природно, мені потрібно було йти далі. Саме тому мене й зацікавила пропозиція Михайла Кулиняка. Хоч і важко, звісно, бо продовжую танцювати…

- Не боїтеся, що в певний момент просто втомитеся від спроб щось змінити в нашій опері й почнете плисти за течією, «асимілюючись» із загальним тлом?

- Немає нічого поганого в тих людях, які роками тут працюють. Просто ніхто їм ніколи не казав, як правильно.

Наразі їм нелегко. Чималого треба навчитися. Не всі, але багато хто цього щиро хоче, і я це бачу. Чим молодший артист, тим він швидше схоплює й робить те, що я прошу.

Важче з педагогами похилого віку...

І, зрештою, чому я мушу боятися? Частиною «їх» ніколи не був і не стану. А кожен різновид мистецтва повинен розвиватися. Постійно! Балет не має меж. Навіть спорт має межі - вище за Бубку ніхто не стрибнув. А в балеті - неоране поле. Я з тих людей, котрим потрібно постійно орати… Коля Ціскарідзе одного разу сказав про мене: «Ти - ремісник!»

- Не образилися? Адже є ремісник, а є творець.

- Що ж тут образливого? Я не ставлю балети, не пишу музику…

- У майбутніх балетних постановках Нацопери кого б хотіли бачити? З ким є реальні домовленості?

- Почнемо з елементарного. Що повинен мати навіть звичайний театр, а не те що перший театр країни? Мають бути «Російські сезони», Фокін - це перше, що асоціюється з російським, радянським балетом. У нас є тільки «Шехеразада». Слава Богу, Віктор Яременко колись зробив. Баланчин є тепер у будь-якому театрі. Я вже не кажу про Форсайта, Роббінса.

У мене безліч ідей, але є побоювання, що трупа лусне по швах...

- Робити три прем’єри на рік для вас реально?

- Для мене все реально. Можу робити постановки і навіть знаходити гроші.

Наприкінці сезону мали оновити «Жізель», але не встигли: цехи не впоралися. У серпні вийдуть на роботу й почнуть робити «Жізель», яку випустимо у перших числах жовтня. А ще «Баядерка» - прем’єра в редакції Наталі Макарової і з декораціями В’ячеслава Окунєва, сподіваюся, відбудеться на початку грудня.

У нинішньому вигляді «Жізель» у Києві неможливо дивитися! Багато хто з імпресаріо хочуть цю «Жізель», але просять оновити декорації та костюми. Там же «будиночок» ось-ось розвалиться, а «ромашки» давно здохли, зів’яли...

...Скажу пафосно: готовий до останнього подиху битися, знаючи, що буде результат. Але коли марна праця, то що ж… Я - раціональна людина, аби просто довбати головою стіну...

- Привізний варіант Radio & Juliet і нинішній прем’єрний («стаціонарний») - це два різні спектаклі?

- Абсолютно однакові. Якщо ви звернули увагу, квитки на ці прем’єрні спектаклі трохи дорожчі. Але я вважаю, що тисяча гривень за найдорожчий квиток - це недорого. Навіть московські драматичні театри продають квитки по три тисячі гривень, і люди ходять. На жаль, усі звикли, що балет - це дешево. І в оперних солістів гонорари вдвічі вищі, ніж у балетних. Не кажучи вже про шоу-бізнес. Хочете заплатити двісті гривень і подивитися «Лебедине»? Не потрібно нас так дешево продавати! Тоді йдіть у кінотеатр і купуйте попкорн.

На постановку Radio & Juliet витрачено величезні гроші. За кожен показ треба платити роялті Radioheard. Якщо квитки коштуватимуть сто гривень, як це окупити? Адже права на постановку видано тільки на рік.

- Тобто Radio & Juliet знімете з репертуару рівно через рік?

- Можна продовжити, без проблем. Для цього приїжджає хореограф, репетирує заново, ми йому платимо певну суму. А як інакше?

- Може, у нас звикли так, щоб безплатно, на халяву?

- Так. Ось у нас є такий шикарний балет - «Володар Борисфену». Ось це - безплатно. Хоча грошей в нього вгатили море: на костюми, на декорації. І 31 відсоток відвідуваності! У січні куплено 407 квитків із 1200.

«Каприси», прем’єрний спектакль, - 35 відсотків!

Тоді як «Ромео і Джульєтта» й «Лебедине» - 90%. Бо всі знають Шекспіра, всі знають Чайковського «Лебедине». «Жізель» (із «ромашками») - 51 відсоток. «Жізель»!

Додати нормальних «ромашок», костюми, зробити пристойну афішу, а не те, що тепер висить, - і не треба нікого запрошувати! Та в нас у театрі шикарні артисти, просто ніхто їх не знає!

- Тоді назвіть імена тих, у кому відчуваєте потенціал зірки, яка могла б сяяти де завгодно - і в Михайлівському, і в Маріїнському.

- На даний момент це Наталка Мацак, прекрасна балерина. Важко сказати, чи могла б вона бути зіркою. Але її знають. Наразі прийшли молоді: Катя Чебикіна, Настя Шевченко, Юля Москаленко. Їм по 18 років, танцюють перший рік. Геніальні дівчата! Дайте два роки, щоб правильно побудувати їхню кар’єру, попрацювати з ними, - і вони стануть провідними солістками.

- Що конкретно для цього потрібно?

- З ними треба працювати. Із кожним спортсменом працюють! Талановитому спортсменові потрібно дати хорошого тренера й хороші умови. Його потрібно правильно засвітити, спрямувати, щоб він грав у правильному клубі, і так далі. Те ж саме в балеті. Невже це важко?

Я вже не кажу про те, що це нормальний маркетинговий хід: ти вкладаєш в артиста, працюєш із ним, підписуєш контракт і маєш свої відсотки. Тим часом на мене працюють агенти. Людина забезпечує мені контракти, організовує проїзд, візи, готелі, я танцюю спектаклі й віддаю їй частину гонорару. Всі так працюють. А в нас цього немає.

Крім усього іншого, це ж приємно - дати людині путівку в життя, зіграти в її долі певну роль.

Так уже сталося, що наш театр ніколи не прагнув комусь допомагати. Візьміть Сарафанова, Путрова, Сергія Полуніна… Всі виїхали - і «там» зробили собі імена.

- Особисто з вами театр на скільки років підписав контракт?

- На п’ять років.

- Щиро кажете?

- Щирість і чесність - прерогатива вільних і сильних. Візьміть Миколу Ціскарідзе. Так, він інколи привселюдно говорить гидоту… Але каже абсолютну правду.

А щоб говорити правду, потрібно бути сміливим. Я йому одного разу зізнався: «Колю, мені не завжди вистачило б сміливості сказати в ефірі те, що кажеш ти…» А він може спокійно, даруйте, наплювати на все, розвернутися й поїхати засмагати на яхті до друзів у Монте-Карло. Він самодостатній і дуже розумний. Його будь-який телеканал покличе, заплативши гонорар… Я не Ціскарідзе. Однак теж можу дозволити собі, хоч і не завжди, говорити правду.

- Ви відчуваєте, як хтось у нас на цю правду вже шкіриться?

- Шкіритися - теж мистецтво. Усі ми шкіримося.

- Наскільки вам комфортно працюється з новим художнім керівником театру?

- Притираємося один до одного, не ворогуємо. Скорик - художній керівник театру й людина музики. Йому ближча опера.

- А як же «Каприси» на музику Паганіні в оркестровці Скорика? Чи прем’єра «Перехресть» на музику його трьох скрипкових концертів? Це ж балети, тобто ваша територія?

- Я жодним чином не пов’язаний із цими прем’єрами. В «Перехрестях» немає жодного мого танцівника. Там працюватимуть артисти Раду Поклітару.

На прем’єру «Каприсів» я прийшов, заплющив очі - і слухав музику. Мені сподобалося.

- Тоді, даруйте, чим же вони кращі за «Борисфена», партитуру якого теж зроблено майстерно?

- Нічим. Я скажу таку річ: у жовтні, коли ми приїхали з «Королями танцю», прем’єра «Каприсів» уже стояла в планах на кінець грудня. Залишалося два місяці, а ще не було відомо, хто це ставитиме. Це нормально?

- «Каприси» ставили ледь чи не за місяць.

- Поставити можна й за два дні, якщо хореограф до цього рік готується. Я з Наталею Макаровою про «Баядерку», придуманою нею багато років тому і поставленою мільйон разів у найкращих театрах світу, вже рік веду перемовини! Бо це - Макарова, а не якийсь «цвях». Це людина-космос!

Із ким тільки вона за своє життя не спілкувалася! Хто тільки їй у ніжки не кланявся! У свій 71 рік вона дуже зайнята людина. Вихопити її в Київ - багато чого варте.

Не хочу хвалитися, але зізнаюся: вона приїде сюди ставити «Баядерку» не тому, що їй дуже хочеться… У Києві, до речі, вона ніколи не була. Вона їде сюди тому, що вона мій друг. І вірить мені на слово. Ось і все. Макарова не знає, що таке Національна опера України. Вона знає, хто такий Матвієнко. Але, мені здається, небагато хто в театрі це розуміє...

- Керівництво Маріїнки вас умовляє повернутися назад і більше там танцювати?

- Маріїнський нікого не вмовляє. Це такий геніальний театр... 9 травня у мене з Настею був спектакль «В Ночі» Джеремі Роббінса, 12 травня - «Лебедине», теж із Настею.

Насправді в Маріїнському дивна ситуація. За останні два роки звідти пішов Сарафанов. Я залишився як запрошений соліст. Адріан Фадєєв став директором театру Якобсона - і теж пішов, взагалі не танцює. Все так легко... Танцює дедалі менше людей. Нікому танцювати.

- А в чому річ? Може, це підступи Володимира Кехмана - з конкуруючої фірми, з Михайлівського театру?

- А Кехман тут до чого?! Він-то за чотири роки зробив у Михайлівському театрі неможливе.

Кехман - «банановий король», а Гергієв - геній, бог, святая святих усієї Русі.

Кехман у стислі терміни відреставрував у Санкт-Петербурзі театр. Природно, не за державні гроші. Вгатив десятки мільйонів доларів. Цей театр у самому центрі міста (на
860 місць) був у дуже поганому стані. За чотири місяці зробили фасад. Люди працювали цілодобово. Фасад, сцена, світло - все зроблено. Саме тоді я там танцював і все бачив на власні очі. Колись це був імператорський театр, таким він став і тепер.

Квиток на звичайний спектакль у Михайлівському - двісті доларів. Те, що є в Михайлівському (тепер), Маріїнці й не снилося.

Але парадокс у тому, що Михайлівський ніколи в житті не стане Маріїнським. Бо Маріїнський - бренд.

У Володимира Кехмана немає такого бюджету, як у Маріїнському, де байдуже, скільки «вкрадуть» - 20 чи 30 мільйонів. А потім ще дадуть… А в нього свої гроші. І є опікунська рада, перед якою потрібно звітувати. Тому «красти» в себе він не може.

- Денисе, якою мірою особисто ви як танцюрист і вже як адміністратор людина настрою?

- Кожен із нас - людина настрою. А коли ні, то це означає, що людина не живе.