ЩОБ СЛОВО ПЛАМЕНЕМ ВЗЯЛОСЬ ФУНДАМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ З ІСТОРІЇ ВСЕСВІТНЬОЇ ПСИХОЛОГІЇ ВІД СТАРОДАВНІХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ

Потроху, поволеньки-помаленьку ми таки починаємо збирати каміння, яке розкидали протягом кількох століть. Але, повертаючи те чи те ім’я в Україну, не добачаємо того прикрого факту, що й сьогодні, як і сто, і двісті років тому, продовжуємо розкидати каміння.

Нещодавно до моїх рук потрапила «Психологія творчості» В.Роменця. Чесно кажучи, ім’я автора мені ні про що не говорило, моя цікавість була виключно тематичною. Та коли простудіював «Психологію творчості», взявся й за інші праці В.Роменця, зокрема й за «Історію психології XX століття», видану цим же видавництвом «Либідь» кількома роками раніше. І здивуванню не було меж. Я познайомився з людиною, яка вибудувала свою монументальну історію науки про людське буття і свій унікальний всесвіт у ньому.

Уже сам цей том на тисячу сторінок тягне на фундаментальність. Та виявляється, що він — сьомий, завершальний том «Історії світової психології». Він відкривається скорботним поклоном її авторові — Володимиру Андрійовичу Роменцю, який помер 1998 р., так і не потримавши в руках вінець своєї праці, якій присвятив усе життя. Талановита учениця й послідовниця В.Роменця Ірина Маноха довершила роботу вчителя, поклавши останні штрихи на завершальній стадії, а два представники його наукової школи — Тетяна Титаренко та Віталій Татенко виступають у цій книзі з нарисом про життя і творчість свого учителя.

Ну, хай я, пересічний читач, думалося мені, чомусь досі не знав такого цілісного явища в психологічній науці, як «школа В.Роменця». Але ж спеціалісти — філософи, психологи, соціологи та й, врешті-решт, ті ж історики, культурологи — що, не бачили, не знали, не читали? Починаючи з 1965 р., праці В.Роменця виходили одна за одною: «Фантазія, пізнання, творчість», «Психологія творчості», «Історія психології», «Історія психології стародавнього світу і середніх віків», «Історія психології епохи Відродження», «Історія психології ХIХ — початку XX ст.». У голові не вкладається, як могла одна людина з усім цим упоратися, осягнути все своїм зором, осмислити все і дати йому лад. Цілі інститути не спромоглися досі на створення бодай короткої історії психології, а тут одна-однісінька людина… Та про неї, про її науковий подвиг треба б на весь світ гукати, звіщаючи Сорбонну і Кембридж, Гарвард і Франкфурт, що ми маємо! Але де говорити про світову презентацію цього монументального проекту, коли він і вдома майже непомітний. Тільки одиниці посвячених знають, що В.Роменець міг би осягати посаду гессенського Магістра Гри в бісер.

Він підпорядкував увесь свій внутрішній і зовнішній світ, сконденсував і зібрав свій час, щоб встигнути зробити цей Великий Вчинок — написати повну історію всесвітньої психології. І, може, від власного вчинку відштовхуючись, блискуче розробив у ній Велику Логіку Вчинку. Розгорнуте визначення психологічної сутності вчинку у його поєднанні з етичною оцінкою становить суттєвий внесок В.Роменця в теорію і методологію психологічної науки про людину взагалі.

Досліджуючи історію становлення психологічних знань, констатують друзі В.Роменця, він вивчав міфологію та релігії, художні передбачення наукових відкриттів. І не просто вивчав. Платон і Гегель, Демокрит і Аристотель, Кант і Бердяєв та ще сотні відомих осіб — від Д.Багалія й О.Шпенглера до Й.Гейзінги і модного сьогодні Ж.Даріди — ставали в час роботи його друзями-співрозмовниками. Він запросто спілкується з ними, як із живими. В коло його співрозмовників охоче входять Блез Паскаль і Касіян Сакович, Джордж Байрон і Григорій Сковорода, Вільгельм Вундт і Зігмунд Фройд, Жан Піаже і Джон Фрезер. В.Роменець вільно переходив від епохи античної до Відродження, від бароко до Просвітництва. В його творчій лабораторії вільно почувалися і німці, і французи, і англійці. Він з ними говорив «на рівних», а слухачам і читачам вільно перекладав рідною мовою. Рідну ж знав настільки досконало, що міг писати не лише наукові трактати, а й художні твори. В додатках до «Психології творчості» подано кілька художніх замальовок на філософську тему. Деякі з них, як от «Краплинка і промінь», «Велика таємниця», «Боязкий Василько» і «Надійка», могли б скласти окрему книжечку для дітей — такі вони сонячно-фантазійні, такі мудрі, з таким окреслено дитячим наївним світом і з таким простим (але не спрощеним) розкриттям і пізнанням дитиною драматичного процесу пізнання, такі індивідуальні й буттєві, що просто диво. Якби ж то знайшовся на них видавець, та гарний художник, а читач, упевнений, буде читати, особливо маленький, спраглий до сильних реакцій та неочікуваних подій буття і небуття, які сприймаються в ігровому дійстві. Своїми оповіданнями В.Роменець готує дітей до вчинку.

Вчинкова парадигма В.Роменця може істотно допомогти нам сьогодні в розв’язанні багатьох складних життєво-суспільних питань, надто у пошуках відповідей на запитання: хто — «Я», і як моє «Я» зіставляється з вашим «не Я». І тут теж у В.Роменця ціла система доказів та порівнянь. Встановлення відношень між «Я» (внутрішній світ) і «не Я» (навколишній світ) є для художника потребою зрозуміти перш за все реальні вчинки та дії. Опановуючи загальне, ми ніби простягаємо нитки єдності між об’єктивним світом і своїми бажаннями. Шукаючи цю єдність, ми широко і в різноманітних напрямах комбінуємо різні образи. Внутрішній світ тісно переплітається із зовнішнім, спонукаючи нас до розвитку уяви.

Палке бажання знайти своє «Я» може набрати специфічних форм, застерігає В.Роменець. Відображення дійсності — «не Я» — може втілюватись у викривлених образах, пов’язаних із мрією утвердитися в творчому (чи життєвому) процесі будь-що і будь-якою ціною. Поступово виростає на березі житейського моря такий собі Колос, викарбуваний ніби й зі скелі, але люди його чомусь не помічають. Бо ж насправді він — глиняний, без власної чуттєвої конкретизації, зліплений наспіх із непевних, не визначених до кінця прагнень.

Невідповідність між задумом та його втіленням часто веде до трагічних наслідків. Творчість є перехід ідей в іншу плоть (формула втілення), і ця плоть втілюється в якомусь цілком іншому продукті (художньому творі) і стає відтак предметом, доступним для інших людей. Отже твір, що був об’єктом для творця, стає таким самим об’єктом, тільки сприйняття, для іншої людини, для читача. У кожному творі, переконує нас автор, хоче того творець чи не хоче, є об’єктивний зміст, яким він прагне обмінятися з іншою людиною. Бо інакше — для чого б він писав?

З’ясуванню провідних понять психології творчості, психоаналізу саме й присвячена робота В.Роменця. Ставлю її в ряд із семитомною «Історією психології» і пробую розгадати загадку: як він устиг стільки зробити? Можливо, розгадка криється за тими словами, які іноді косо кидали йому вслід заздрісники: не зумів… не встиг… не став, як усі… «Володимир Андрійович, — свідчить один з його друзів, — не міг дозволити собі витрачати час і сили на те, щоб подобатись усім». То за яким же принципом жив? Виявляється, за елементарно простим, в центрі якого частка «НЕ»: не лаятись, не скаржитись, не пліткувати, не прагнути чинів, не прогинатися перед сильним світу цього. Це не тільки вивільняло час для творчості, а й дало ту свободу дії та вчинку, до якої ми всі прагнемо, та не всі її спроможні досягти. Він зумів. І це — його головний вчинок, що втілився в сім томів «Історії психології» і том «Психології творчості».

Зіставляючи світ соціального з його фальшивим і штучним буттям зі справжнім мистецтвом, яке зберігає внутрішню цілісність, істинність та гармонійність, В.Роменець виходить на глибоке тлумачення проблем психології творчості, залучаючи в коло тлумачень великі прозаїчні і поетичні твори, шедеври образотворчого мистецтва, архітектури. Вся історія світової культури стає йому дослідницьким полігоном. З цього полігону він починає свої фундаментальні дослідження, що ввійшли до золотого фонду української психології, — «Фантазія, пізнання, творчість», на цьому ж полігоні й продовжував глибинні розкопки, видавши в 1971р. «Психологію творчості», яка так і лишилася мовчки стояти на книжкових полицях «до запитання».

Про які загальнопсихологічні основи творчості може йти мова? Жартуєте? Актуальні проблеми творчості — це класовий підхід, це суспільний обов’язок, це соцреалізм як естетична система, а не «якесь там герметичне замкнуте дослідження внутрішніх структур, взятих в ізоляції від суспільної діяльності». Отак-от: соціальним відчуттям переймайся, а не якимсь там підсвідомим... Не з Фройдом чи Франком треба було радитись В.Роменцю, а «з Леніним, ленінським шляхом», як називалася «творча» конференція письменників і критиків, що пройшла того ж року у Шушенському. А що робить В.Роменець? У час тотальної вульгарної соціологізації він зорієнтовує читача на культурологічний підхід до психології людини.

Зрозуміло, чому 71-го року книжку «Психологія творчості» не помітили — чи вдали, що не помітили, — ні офіційна критика, ні прихильна до автора. Одні — щоб не привертати уваги митців до «сумнівних» умовиводів про творчість не як служіння партії і народу, а перш за все — як душевне прояснення і очищення, як гра уяви і підсвідомих умислів; інші — щоб не навернути на слід ідеологічних держиморд, які, окрім свого соцреалізму, нічого більше не бачать, не знають і чути не хочуть. Отож, повторюю, мені зрозуміла та давня причина мовчання. Але ж ось «Психологія творчості» В.Роменця перевидана у «Либіді» 2001 р. — і така ж сама мертва тиша, як і тридцять років тому.

В.Роменець уміло й тактовно вводить нас в історико-психологічний контекст творчості. Він стає для нас справжнім медіумом між доробком, уже напрацьованим людством, і тим, що твориться з нашою участю. Роменець уперше в Україні широко й глибоко аналізує видану 1965 року в Лондоні книгу А.Кестлера «Творчий акт», теоретично опрацьовуючи при цьому низку таких важливих для осягнення творчого процесу понять, як фантазія, уява, оригінальні образи, гра, інтерес тощо.

З’ясування провідних понять психології творчості, психоаналізу саме й дає можливість В.Роменцю розкрити особливості творчої діяльності письменників.

Перевидання книги В.Роменця «Психологія творчості» мало на меті стати не просто презентацією значного здобутку відомого українського психолога, а й свідченням вірності сучасних психологів українській школі психологічної теорії творчості, в підмурівку якої праці О.Потебні, Д.Овсянино-Куликовського, О.Бодянського, Д.Багалія, І.Франка.

Якщо сім капітальних досліджень з історії всесвітньої психології — праця доконана, вивершена, то науковий доробок В.Роменця у галузі психології творчості — це відкритий проект, це запрошення учням до продовження вивчення «природи, котра творить». Адже саме українські психологи кінця ХІХ — початку XX ст. заклали свого часу в Харкові школу психології творчості, яка глибиною своїх культурно-гуманістичних розвідок виявила специфічні закономірності психології творчості, та накреслили головні компоненти подальшого розвитку творчого процесу.

В.Роменцю ніхто не підказував, ніхто не диктував. Його капітальні праці — це самопізнання, це самотворення, це Великий Вчинок Великої Людини. Автор лишив нам свої праці як згусток пізнавальної енергії. Від того, як глибоко ми зрозуміємо його ідеї, залежатиме, чи В.Роменець і далі існуватиме, житиме в шкаралупі власного «Я», чи стане й нашим переживанням. Автор закликає нас жити за законами істини, добра і любові до людей. Прислухаймося до нього.