ПРОЕКТ НЕЗАТРЕБУВАНИЙ, АЛЕ... РОБОТА, ПРО ЯКУ ТАК І НЕ ДІЗНАЛАСЯ ГРОМАДСЬКІСТЬ УКРАЇНИ

Центральний майдан Києва перетворився на величезний будівельний майданчик. У гігантському котловані робота йде вдень і вночі. Кожна операція розписана ледь не по годинах і навіть хвилинах. До закінчення будівництва залишилося усього нічого — близько чотирьох місяців. Однак кияни не сумніваються, що все буде завершено точно в строк — до 10-річчя незалежності України. Яким стане змінений майдан, як виглядатиме монумент, зведений тут, у центрі столиці, відомо з численних повідомлень у засобах масової інформації. Але, окрім проекту споруди, котру ми повинні побачити в День незалежності, існують й інші цікаві, оригінальні задуми. Про один із них кореспонденту «ДТ» розповів народний архітектор України, лауреат Державної премії Микола ЖАРИКОВ.

— Робота кипить не лише на майдані Незалежності, а й з іншого боку Хрещатика — біля Бессарабського ринку. Знову будуємо до дати? Стара радянська традиція воістину незнищенна. Хіба не можна подібні речі робити без поспіху і метушні, поступово і планомірно?

— На жаль, усе повторюється. Тільки в гіршому варіанті. За радянських часів над проектом працювали завчасно. Потім його обговорювали і затверджували. Капіталовкладення виділялися Радою міністрів лише після ретельної перевірки, проведеної Держпланом. Зараз обходяться без такої процедури. Ну навіщо перевіряти, коли можна все робити експромтом, не знаючи до пуття, де і що будуватимуть? Прикладів тому, на жаль, безліч. Автори проекту, прийнятого «до виконання», обіцяли зберегти на головному майдані столиці фонтан, але потім несподівано передумали. Потім вони вирішили відтворити так звані Лядські ворота. Над цим місцем робиться скляний ковпак, хоча від даної пам’ятки архітектури практично нічого не залишилося. Свого часу мені довелося брати участь у її порятунку. Будівництво в цьому місці призупинили, але вдалося відстояти лише невеликий фрагмент стародавніх воріт. Водночас під майданом у зоні поштамту знаходилися дуже цікаві підвали міської думи, що могли б органічно вписатися в підземний інтер’єр. Де вони? І де Товариство охорони пам’ятників історії та культури?

— Відповідаючи на перше запитання, ви вжили слово «експромт». Чи не означає це, що і ваша ідея монумента виникла несподівано?

— Я віддав роботі, про яку ми говоримо, цілих шість років. Перший конкурс було оголошено міською держадміністрацією на монумент Відродження. Природно, одразу виникло запитання: відродження чого? Ми по праву пишаємося своєю древньою історією. Що тут відроджувати? Треба просто згадувати і яскраво, талановито, образно розповідати про це. Потім Президент видав розпорядження про будівництво монумента Незалежності. І тут вже все стало ясно. Було проведено конкурс, що складався з багатьох турів. У ході творчого змагання відбиралися п’ять чи десять кращих проектів, але перше місце не присуджувалося. Вважали, що гідної роботи немає.

Я незмінно потрапляв у число лідерів — входив у п’ятірку, сімку чи десятку. І тільки під час останнього туру два мої проекти виявилися відтиснутими на четверте і п’яте місця. Втім, і цього разу говорити про абсолютного переможця, за великим рахунком, не доводилося. Успіх авторів трьох відібраних робіт, яким присудили заохочувальні премії, був лише відносним. Зараз можна сміливо сказати, що і мій особистий проект, і робота, у якій я брав участь разом з архітектором Ярославом Кравчуком, перебували, якщо можна так висловитися, на правильному шляху. Та хай там як, ми зробили свій внесок навіть в останній проект монумента, на якому зараз зупинилися остаточно.

— А хто його автори?

— Поставте легше запитання. На спільному засіданні Держбуду, Міністерства культури та Київської держадміністрації цим цікавилася і відомий архітектор Лариса Скорик. Ті, до кого вона звернулася, імен авторів затвердженого проекту так і не назвали.

— Виходить, йдеться про «зело великі таємниці»?

— Виходить так. На фотографіях макета цього монумента, опублікованих у газетах, ми виявили кілька основних рішень, подібних до наших, — круглу площу, колону з постаттю жінки вгорі, місток, перекинутий через проїзну частину Інститутської вулиці, арку в стилі українського бароко...

— Позичено, так би мовити, в борг?

— Крий Боже. Тут і мови не може бути про плагіат. Подібні речі виходять мимоволі, у процесі творчості. Виникають якісь асоціації, пам’ять синтезує побачене раніше. Коли рік тому закінчувався останній тур, стало ясно, що проекту, який підходив би в усіх відношеннях, просто не існує. Біля моєї роботи теж не стояв натовп. Я зрозумів: щось не дотягнув. На цьому етапі мій задум, на жаль, не відповідав великій події, котру збиралися увічнити. І я продовжував шукати. А вірніше, відкинув усе й узявся за новий проект.

— Що ж він собою представляє?

— Монумент має тричастинне членування — три сполучені між собою пілони, що, подібно стеблу, зменшуючись догори, виражають ідею росту, руху і закінчуються бутоном, схожим на тризубець. Крім того, пілон певною мірою символізує колос. І, нарешті, це дуже схоже на тополю — символ абсолютно наш, український.

Тричастинне ділення дає можливість розмістити скульптурні групи, котрі символізують цілі періоди нашої історії, — староруських воїнів, козацтво і народ сьогоднішньої України. А Вітчизна-мати вгорі несе в собі риси Марії Оранти, мозаїчне зображення якої можна побачити в Софійському соборі. Для створення всіх цих постатей я розраховував запросити відомих у нашій країні скульпторів. Що ж стосується самого пілона, то спочатку хотілося обличкувати його білим мармуром. Але потім мене стала приваблювати ідея кераміки в середній частині. Цей матеріал характерний для України. Подібного монумента ніде у світі немає. Його автора ніхто не зможе обвинуватити в епігонстві.

— Яку оцінку отримав ваш проект?

— Поки (а точніше сказати, досі) ніякої. Я написав лист у Київську держадміністрацію і Міністерство культури. Прохання було одне: дозвольте виставити мою роботу альтернативно. Звертався до мера столиці, навіть до Президента. Але, певне, те, що потрапляє в чиновницький вир, рідко випливає назовні. Як усякий вир, він в остаточному підсумку засмоктує на дно. Виходить, тут, у Києві, моя робота непотрібна. Але якщо так, вона може бути використана в будь-якому великому місті України. Та от лихо, достукатися до високих осіб — завдання для простого смертного сьогодні майже нездійсненне. Я ніколи раніше не користувався подібним методом, однак тут, додзвонившись до приймальні ще однієї керівної особи, назвав своє звання: «З вами говорить народний архітектор України Жариков. Прошу лише на хвилину з’єднати мене з Н...». І що ви думаєте, з’єднали? Якби ж то! Починалося нудотне і принизливе з’ясовування: а навіщо, з якого питання? У результаті мені жодного разу не вдалося поговорити навіть із помічником командної персони.

— Невже настільки цікава робота так і не буде затребувана?

— Вас це дивує? А мене вже ні. Однак надію остаточно не втрачаю. До речі, київський мер Олександр Омельченко, відкриваючи останню виставку проектів монумента Незалежності, зазначив, що чимало з представлених робіт можуть бути використані в будь-якій з областей країни. Природно, моя теж. Переконаний, рано чи пізно монумент, задуманий мною, з’явиться на центральному майдані одного з наших міст. А в тому випадку, якщо цього все ж не відбудеться, віддам проект учасникам української антарктичної експедиції. Нехай установлять монумент поруч із полярною станцією. Зробити його можна з льоду...

— Миколо Леонідовичу, хочу поставити вам запитання із «запасника» — так, знаєте, про всяк випадок. З огляду на все, що вже зроблено на майдані Незалежності, могли б тут сьогодні використати ваш проект?

— Елементарно. У мене та ж планувальна схема: кругла площа, у центрі якої знаходиться монумент, під нею такий же зал національного культурного центру. Я тільки не розміщав би тут Музей державності (це треба ж придумати таку назву — зазвичай у музеях зберігаються свідчення того, чого вже немає) і, природно, крижану ковзанку. Це, по-моєму, уже перебір.

— Де зараз знаходиться макет вашого монумента?

— У мене вдома. Внучка Катруся розставила на ньому іграшкових робітників у касках — персонажів зі своєї колекції кіндер-сюрпризів. Днями, звісно ж, зовсім не бажаючи мене скривдити, вона сказала: «Дідусю, дивися, твій монумент уже почали будувати...»