Про великих без скандалу. Письменник Юрій Хорунжий: «Махнув на внутрішнього цензора — і дав собі волю!»

Потрапляючи у круговерть суєтного життя, поступово втрачаємо здатність дивуватись, шанувати талановитих людей, які залишили по собі великі справи і світлу пам’ять, цінувати їхню працю в ім’я України, а не для власного збагачення. А втративши цю здатність, потрапляємо під владу іншого культу — невігластва. Так настає сон розуму, який, як відомо, породжує чудовиськ. Один із наслідків «сну розуму» — серіал «скандалів» довкола великих постатей вітчизняної культури: а раптом хтось спокуситься на цей дешевий «ходовий» товар? Та є письменники, які звертаються до видатних особистостей не тільки з повагою і любов’ю, а й з глибокою компетентністю. Юрій Хорунжий — один із тих, хто пише книжки про великих і читати які — справжня насолода. Книжок у нього багато, але сьогодні йтиметься про ті, в яких «оживає» український театр корифеїв. Нещодавно Юрію Хорунжому виповнилось 70.

— Жанр художньо-біографічної повісті, чи портрета, в якому ви працюєте, досить непростий, адже потребує не тільки письменницької фантазії й володіння словом, а й сумлінної дослідницької праці. Чому ви обрали саме цей жанр? Які представники цього жанру — світові й українські — були для вас взірцями?

— Маєте рацію. До дослідницької праці з документами в архівах мене, напевно, привчив фах інженера, певний час я працював у науковому інституті геофізики. До біографічного жанру прийшов через історичний. Крім повістей та оповідань про геологів, молодих сучасників, я випустив книжки «Давні мелодії», «Гонитва до мосту» («Скіфи», у співавторстві), «Коли промовляють фальконети» (доба Козаччини), «Таємна грамота» (про українських народників). Багато працював з історичними першоджерелами. Власне, і наступні мої романи можна назвати історико-біографічними, бо, розповідаючи про видатну особу, намагався подати історичне тло, на якому вона діяла. Саме такими є повісті «Чуєш, брате мій» (Кирило Стеценко), «Людям мила» (Людмила Старицька-Черняхівська), романи «Борвій», «Злет і заземлення Григорія Полетики», «Любов маєш — маєш згоду» (гетьман Іван Мазепа і кошовий Запорозької Січі Кость Гордієнко), «Вірую» (Михайло Грушевський) і «Садовський садить сад — з Марією і без».

Серед робітників (від «письменницька робітня») цього жанру мені найближчі за стилем та документалізмом Андре Моруа і Стефан Цвайг.

Особисто я для кожного роману перечитую сотні документів, листів, книжок, що мають стосунок до героя та його часу. Відбираю найцікавіше, найхарактерніше, конфліктне.

Довелося бути і першовідкривачем. Скажімо, працюючи над романом «Злет і заземлення Григорія Полетики», знайшов документи про службу Полетики в Петербурзі аж у військово-морському архіві Росії — документи, що їх до мене ніхто з дослідників не бачив...

— Ваша книжка «Борвій», присвячена Михайлові Старицькому, містить чимало фактів, які за часів радянської цензури не побачили б світу — їх би назвали «антирадянськими», а автора звинуватили б у націоналізмі. Не кажу вже про вашу позицію (гадаю, що саме така позиція і визначила об’єкт дослідження). А як вдалося випустити книжку, уникнувши таких звинувачень? І як продовження цього ж запитання: чому саме Старицький, адже майже кожен із тієї Київської Громади, яка титанічними зусиллями реанімувала українську мову й культуру в умовах Російської імперії, заслуговує на аналогічну книжку?

— «Борвій» вийшов 1987 року. Справді, там багато дійових осіб — членів Київської Громади другої половини ХІХ століття: Микола Лисенко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, а ще Володимир Антонович, Павло Чубинський, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Софія й Олександр Русови, Олександр Кониський, Кость Михальчук, Тадей Рильський, на яких тоді, коли я писав (1982 — 1984), ще стояло клеймо «українських буржуазних націоналістів» або щось подібне. Але я вирішив писати і про них (пан або пропав), вивести їх із забуття... Я махнув рукою на свого внутрішнього цензора (пам’ятаєте, у Ліни Костенко: «Шукайте цензора в собі»), дав собі волю і мав від того насолоду. Доки рукопис вилежував боки у видавництві «Радянський письменник», рецензувався, настав 1986-й, «перебудова». Повіяли свіжі вітри. Тому скорочення в романі незначні. До того ж мені пощастило: редактором був Михайло Ратушний, людина освічена, свідома і досить смілива, мій однодумець.

Чому звернувся саме до Старицького? Тут кілька чинників. По-перше, мене вразила широта його натури і зацікавлень. Прозаїк, поет, драматург, директор і меценат першого українського театру професіоналів, а ще — видавець, громадський діяч, який брав участь практично в усіх громадських акціях того часу. По-друге, працюючи 1966 року в геофізичній експедиції на острові Хортиця, я прихопив із собою трилогію Старицького «Богдан Хмельницький» і був зачарований нею (пізніше дослідив, що його дочка Людмила — співавтор; вважаю, що й досі це найкращий художній твір про гетьмана). Читав романну трилогію після експедиційної роботи, в наметі, часом присвічуючи ліхтариком. Згодом прочитав і чудовий роман Старицького про Кармелюка. По-третє, ще змалку я мав пієтет до театру... Коли мого тата заарештували, мені було неповних дев’ять років. Мама, Юлія Єрофіївна, лишилася з двома дітьми на руках. Але, незважаючи на те, що тяжко працювала і жили ми впроголодь, знаходила кошти на квитки до театру й на концерти. Мама, викладачка географії і біології в київських школах, і моя старша сестра Майя були затятими театралками, вони брали мене до театру вже з десятирічного віку. І досі пам’ятаю Бучму, Ужвій, Пономаренка, Шумського, Юру — з українського театру. Лаврова, Халатова, Романова, Стрєлкову, Білоусова — з російського. Пам’ятаю приїзд до Києва піаніста Святослава Ріхтера і його дружини — Ніни Дорліак. Ріхтер виглядав тоді ще юнаком — худенький, з русявим чубчиком, акомпанував Дорліак, а між її співами грав, натхненно, вже тоді виявляючи великий талант. А ще пам’ятаю концерт Олександра Вертинського у переповненій залі (здається, оперного театру). Регулярно ходили на концерти Бориса Гмирі.

— Продовженням театрально-артистичної лінії у вашій роботі став роман «Садовський садить сад — з Марією і без», що вийшов у видавництві «Фенікс» 2005 року і приурочений до 150-річчя Миколи Садовського. Що казати, писати про таку людину — велике задоволення (впевнена в цьому, тому що роман читається з великим задоволенням). Яке бурхливе життя, починаючи від участі в російсько-турецькій війні і закінчуючи еміграцією та поверненням уже в Україну радянську. А скільки було зусиль, щоб утримати український театр, а талант, артистична натура, а особиста драма його і Марії Заньковецької... Написано це так, ніби ви були свідком цього життя: відверто, але без ухилу в «скандал», тактовно і з розумінням людської психіки та людських слабкостей. Тож як вам працювалося, і чи можете сказати, що досягли бажаного?

— Працював із захватом! Якщо на попередні романи (на збирання матеріалів) у мене йшло по два-три роки, то на «Садовського» — трохи більше року. Використав усе, що вдалося знайти, листування Садовського із Заньковецькою та іншими, його спогади, спогади сучасників, переклади Садовського українською Гоголя, свідчення про переклади Островського, Костомарова, Чехова, Ібсена, Стріндберга, чеських драматургів. Удалося розшукати небогу актриси Валентини Чаус (Гаріної), в якої останні роки мешкав Садовський (до речі, відому художницю, теж Валентину Чаус, яка розповідала мені про стосунки Садовського і її тітки). Познайомився зі спогадами діаспорних авторів і колег Садовського, приятельки Марії Заньковецької тощо. Михайлина Коцюбинська надала можливість переглянути празький архів Геник-Березовської, з якого я спробував реставрувати долі сина Садовського — Миколи Миколайовича Тобілевича і почасти його матері Євгенії Базилевської.

А про те, що мені вдалося показати складні стосунки Миколи Садовського і Марії Заньковецької, які кохали одне одного, тактовно, без «скандалу», ви відповіли у своєму запитанні… Завше пам’ятав, що і Садовський, і Заньковецька — реальні історичні особи, то я не маю права щось вигадувати про їхні стосунки, «порпатися у білизні і смакувати», тішачись власною вигадливістю, як робить це дехто із сучасних авторів. Делікатність, повага і добра пам’ять — перш за все.

— І «Борвій», і «Садовський садить сад — з Марією і без» — внесок не тільки в українську літературу та її біографічний жанр, а й в історію українського театру...

— Створюючи цей роман, я провів дослідницьку працю. Життя такої особистості часом цікавіше за будь-яке фентезі, бо житейські перипетії, конфлікти бувають такі несподівані, що жодна фантазія їх не витворить.

— Розкажіть про роботу над книжкою «Вибраного» Людмили Старицької-Черняхівської.

— Це своєрідна епопея... На початку 1980-х, коли я почав працювати над романом про Старицького, наш визначний перекладач і літературознавець Григорій Порфирович Кочур познайомив мене з Іриною Іванівною Стешенко, теж відомою перекладачкою і — головне, для мене — онукою Старицького та небогою Людмили Старицької-Черняхівської. Стешенко прийняла мене приязно, розповіла те, що пам’ятала про свого «дідуню». Дивлячись на неї, слухаючи, я уявляв, що такої ж темпераментної запальної вдачі був і її дід, тому я використав деякі риси її вдачі при зображенні Михайла Старицького. Взагалі, Ірина Іванівна була екстравагантна дама. Незважаючи на похилий вік — струнка, і без макіяжу до людей не виходила. Нічого дивного, адже свого часу була актрисою театру «Березіль»! Я до неї не приходив без квітів. Але на мої запитання про тітку Людмилу відмовчувалася, так само і на запитання про інших членів родини Старицьких, переважна більшість яких була репресована. Та й сама Ірина Іванівна зазнала утисків. Тому вона, як кажуть боксери, «не розкривалася». Знала, почім ківш лиха. Вона пішла з життя наприкінці 1987-го і ще встигла прочитати мій роман «Борвій». Як з’ясувалося, Ірина Іванівна ревно зберігала архіви всіх своїх родичів, людей творчих, зокрема й архів репресованої Людмили Старицької-Черняхівської. А ознайомитися з документами та деякими творами мені допомогли блискучий перекладач і чудова людина Євген Попович, який був членом комісії зі спадщини Стешенко, і заввідділом Михайла Старицького Музею видатних діячів української культури Віра Андріївна Козієнко.

...Отак і вдалося уявити картину життя Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської, ознайомитися з її творами. І я почав клопотатися їх виданням. Перше видання її «Вибраних творів» я підготував ще 1990 року і заходився «пробивати», спершу по київських видавництвах — безрезультатно. Згодом запропонував одному відомому харківському видавництву. Там погодилися, завели до видавничого плану, але з часом передумали, повернули мою передмову, сплативши мізерію (навіть смішно цифру називати...), а підготовлені мною тексти Людмили Михайлівни залишили собі. Мовляв, ми упоряднику заплатили за працю. Довелося починати все спочатку, знову готувати тексти і примітки до них. Нарешті за сприяння Івана Дзюби і Миколи Жулинського, 2000 року вдалося видати у «Науковій думці», в серії «Бібліотека української літератури» «Вибрані твори» Людмили Старицької-Черняхівської з моїми передмовою, коментарями та примітками. Туди увійшли драматичні твори (жанр, у якому вона найбільше зробила) — «Сапфо», «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Милость Божа», «Останній сніп», блискуче написана повість «Діамантовий перстень», оповідання, оригінальні поезії і переклади, мемуари (спогади про Миколу Лисенка, Лесю Українку, Володимира Cамійленка), а також театрознавча праця «Двадцять п’ять років українського театру».

Монолог на задану тему

— Мій тато, Хорунжий Михайло Іванович, 1923 року закінчив Херсонський педагогічний інститут з дипломом викладача української мови і літератури. Викладав там, був заступником голови окружного (обласного) Бюро українізації. За свою активність поплатився, 1929-го його притягнули до слідства у так званій справі Спілки визволення України. Півроку тримали в «допрі» (в’язниці), але за бездоказовістю звинувачень не засудили, а вислали з прикордонної Херсонщини. Відтоді почалися його і родини поневіряння у пошуках роботи. 1937-го, коли я народився, по нього приходили в Києві, щоб заарештувати, але ми тоді гостювали в Запорізькій області у мого діда по матері, чекісти не знайшли тата, а далі чи забули про нього, чи просто «гнали план», для них мала значення кількість заарештованих, а не конкретна особа. Та згадали аж 1946-го, заарештували 22 травня, саме в Шевченків день, вели слідство на Володимирській, 33, відправили до Лук’янівської в’язниці, а тоді засудили на 10 років позбавлення волі за «антирадянські і націоналістичні» настрої й запроторили на північ, до Комі, міста Інти, де він гарував на шахтах. Повернувся до Києва 1957-го. Отож частина мого дитинства і юність минали без батьківської опіки.

За цей час я скінчив сім класів 95-ї школи і Київський геологорозвідувальний технікум, устиг три роки попрацювати в експедиції на території Московського буровугільного басейну.

Що спонукало мене до письменницької праці? Ті кривди, які побачив під час роботи в експедиції, злидні, виступ Хрущова з розкриттям злочинів сталінізму, і, напевно, спрацювали татові гени... Адже він мав літературний хист, який не вдалося реалізувати через тодішні обставини...