Останній золотий. 20 березня виповнилося 2050 років від дня народження Публія Овідія Назона

Поділитися
«Спалити для виправлення» — так, на думку Овідія, слід чинити з рукописами, які не здаються вам вдалими...

«Спалити для виправлення» — так, на думку Овідія, слід чинити з рукописами, які не здаються вам вдалими. Легко і без жалю. Останній поет римської золотої доби міг собі це дозволити. Так само після нього робили Пушкін, Гоголь і Чайковський. Епігони. А от Булгаков надто трепетно ставився до власного архіву. Те, що «рукописи не горять», — наївне виправдання. Чи ще більш наївна надія на хоч якийсь спосіб зберегти щось важливе і достойне посеред всепоглинаючого вогню громадянської війни. Адже Овідій жив у досить мирний як для Риму час. Зоря імперії. Епоха принципату. Золота доба. Насправді тоді було нітрохи не спокійніше, ніж у Києві у 18-му році. Просто два тисячоліття — надто велика відстань, щоб роздивитися такі дрібниці.

Утім, так, у цю епоху Рим нарешті зміг дозволити собі відкласти убік і меч, і орало. І збентежитися — адже тепер він не знав, до чого взятися. Виявилося, що з вільним часом теж треба щось робити. А слухати ораторів, коли вщухли політичні баталії, зовсім нецікаво. Так настав час поезії. Вона поводилася спочатку дуже обережно, пропонуючи незвичним римлянам звичайні цивільні та утилітарно-сільськогосподарські теми. Та зрештою зануди потіснилися, і настав час чистих насолод — подалі від Вергілія, поближче до Катулла.

Саме те місце, в якому опинився Овідій, — володар умів і вчитель, той самий «больше, чем поэт». Усі, хто займається літературою і при цьому претендує на те, що чогось навчає, — більше, ніж поет, — завжди вчить жити. Письменницьке марнославство. Овідій виявився одним із небагатьох «учителів», котрий учив жити з задоволенням. Риму це було конче потрібно — він усе ще не вмів діставати задоволення. Утім, хоч би скільки намагався Овідій (та й Катулл), проте до пуття й не навчився робити це легко та без надриву.

«Любовні елегії», «Мистецтво любові» — справжній бенкет. І тіла, і слова, що злилися в екстазі. Можна діставати задоволення, лише читаючи. Витончені уроки зваблення, супроводжувані дотепними зауваженнями і тонкими психологічними спостереженнями. Набагато цікавіше читання, ніж «Гілки персика». Вся річ у тому, що це поезія — вона схиляє читача підкоритися ритму. Тобто, зрештою, тілу.

Те, що здатне насолоджуватися, здатне й страждати. І навпаки. Це чудовий урок: подивися, наскільки твій обранець хороший у задоволеннях, і ти зрозумієш, наскільки він здатний до співчуття. Страждання Овідія в засланні — друга частина його ж уроків насолоди. Суворий як для уродженця Середньої Італії клімат. Такий самий суворий життєвий уклад, виражений словом «вижити» — серед убогої природи та небезпечних сусідів. Це «залізне місто» Томи. Тепер румунська Констанца. Край світу. У сенсі, orbis terranum. У поезії той самий граничний стан — нічого, крім скарг і розпачу. «Скорботні елегії» замінюються «Листами з Понта» — свідками вмираючого таланту. Хто б міг подумати, що клімат так багато означає для літератури?

Зате в нього були «Метаморфози», написані ще в Римі, але не видані. І надії на найвище прощення. Не собі навіть — «балакучій музі». Мав же Октавіан Август повірити в те, що розбещений не сам Овідій, а його муза. Та що з того, коли поведінка музи для правителя настільки важлива? Адже саме музи правили громадською думкою Риму — спробуйте дорікнути в чомусь Августові. Крім свободи слова, розуміється. Та саме ця свобода була зовсім чужа для цезаря, який писав конспекти розмов із власною дружиною, — чи то боявся сказати зайве, чи то просто зануда був. Чи варто дивуватися, що вона воліла проводити час у товаристві Овідія. Точніше, його музи. Як і цілий Рим.

Можна припустити, що він помер від холоду. Від якого тут, на березі Чорного моря, — хто б міг подумати? — взимку «вино замерзає в посудинах». Тут він закінчив роботу над «Метаморфозами». Томи додали до розмашистої епіки та тонкої сатири дещицю гіркоти та смирення. Отака метаморфоза: перетворення з блискучого улюбленця фортуни, який закликав багатолюдну столицю світу скинути з себе все, до останнього клаптика, — на самотнього вигнанця, котрий кутається в смердючу козячу шкуру на краю світу. Дві межі буття — Рим і Томи — назавжди урівноважені овідіївськими метаморфозами. В обох сенсах. Отже, немає нічого абсурдного в тому, що пам’ятник Овідію в Констанці (колишні Томи) стоїть на площі Августа. Римська імперія зробила цьому місту дуже витончений подарунок. Набагато витонченіший, ніж Російська, — броненосець «Потьомкін».

Втім, у Ейзенштейна свої метаморфози.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі