Неймовірна пригода італійця в Україні. Режисер Італо Нунціата: «У любовного напою найчастіше гіркий смак»

Поділитися
Через тиждень у Національній опері — прем’єра. Довгоочікувана нова постановка на зло кризовим симптомам, які сковують можливості театру створювати дорогі повноцінні спектаклі...

Через тиждень у Національній опері — прем’єра. Довгоочікувана нова постановка на зло кризовим симптомам, які сковують можливості театру створювати дорогі повноцінні спектаклі. І все ж таки для «Любовного напою» Доніцетті змогли напружитися. Навіть кинули найкращі сили на цей проект. У програмці значаться імена талановитих виконавців — Ольги Нагорної, Лілії Гревцової, Дмитра Попова, Дмитра Кузьміна, Петра Примака, Геннадія Ващенка, деяких інших. Художник спектаклю — Марія Левітська, диригент — Володимир Кожухар. А здійснює постановку Італо Нунціата. Режисер, для якого ця прем’єра — не єдина «пригода» на сцені української опери. Перед цим уже було кілька робіт. Оскільки ж хороша режисура на національних сценах надовго не затримується, то випадок із синьйором Нунціатою справді можна назвати «неймовірним».

— Які мотиви, крім фінансових, примушують вас рік у рік приїжджати до Києва й працювати з українською оперною трупою?

— Проект моєї співпраці з Національною оперою із самого початку передбачав не одну постановку, а тривалий контакт, який може змінюватися й трансформуватися.

Після чотирьох років співпраці я прив’язався до цього театру. У процесі планування постановок мені доводилося навідуватися в Київ по два-чотири рази на рік. Усього перебував тут два з половиною місяця. У зв’язку з цим мені хотілося б висловити свої теплі почуття до театру загалом і до окремих виконавців зокрема. Щодня ми проводили разом від шести до дев’яти годин. Між нами встигли зав’язатися теплі стосунки. Це не тільки сприяло творчому вдосконаленню, а й збагачувало по-людськи.

— Минулими роками і ви, і ваш попередник Маріо Корраді ставили виключно «серйозні» опери. Цього разу ви вирішили поставити комічну. Чи легко українські співаки змогли «вжитися» у стилістику італійської комічної опери?

— Справедливо вважається, що класична італійська комічна опера набагато складніша, ніж драматична. Вона перегукується зі світом комедії dell arte, у ній багато речитативів, а з ними складно обійтися елегант­но. З іншого боку, всі ці опери вивірені авторами до дрібниць. Вони створювалися і працюють, як філігранний годинниковий механізм.

Звісно, для солістів, хору й мімансу в них дуже багато труднощів. Тут немає сцен, у яких артист міг би собі дозволити простояти півхвилини на одному місці. Водночас київські вокалісти з ентузіазмом узялися за роботу, відчувається, що їх захопив новий музичний світ, у який їм ще не доводилося занурюватися. Багато хто з них бачив записи постановок цієї опери, але участі в них не брав.

Слід сказати, що на цій же сцені я бачив комічну оперу українського композитора — «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. Спостерігав, як виконавці насолоджуються її жанровою стихією. Для мене очевидно, що автор опери створював її під впливом «Любовного напою» та інших схожих партитур.

— Можете назвати кілька імен із трупи Національної опери, про які б ви із задоволенням сказали: їхнє місце — на найкращих оперних сценах світу?

— Я можу сказати навіть більше, та тільки не називаючи імен. Бо висувати одних за рахунок інших усе-таки не дуже добре. Кілька днів тому мені у власних справах довелося побувати у Венеції, в театрі «Ла Феніче». Там я спілкувався з арт-директором театру, в якого тоді гостював арт-директор оперного театру в Туріні, тобто з керівниками двох найбільших театрів Італії. Вони знають, що я працюю в Україні, часто туди наїжджаю. Спочатку один із них похвалився, що в нього в трупі працює українська співачка, а потім — і другий. Я відповів, що обох їх добре знаю, бо чотири роки ми трудилися разом. І додав: майте на увазі, до честі української вокальної школи, цими співачками «український запас» не вичерпується.

— А в рамках дипломатії можна було б говорити про деякі недоліки української вокальної школи?

— Є дві основні, дуже міцні опори, на яких тримається українська вокальна школа, те, що я постійно виявляю у виконавцях. По-перше, прекрасна природна якість голосу. По-друге, відмінне володіння вокальною технікою, якої в Україні навчають дуже грамотно. Якщо я можу собі дозволити порівняння, то українська ситуація мене влаштовує набагато більше, ніж стан справ у Росії, де співають занадто форсовано.

Не знаю, з якої саме причини, але школа, яку я застав у Києві, близька до італійської. Коли співаєш правильно, виробляється зовсім невимушена манера виконання, немає жодної напруги для організму.

Втім, експериментувати з белькантовим репертуаром — моцартіанським, россініанським, беллініанським — у Національній опері було набагато менше можливостей. Але ж це репертуар, який сам по собі є школою, який просто обов’язковий для проходження. Саме його бракує як в українських консерваторіях, так і в театрах. Тому нинішня постановка «Любовного напою» — певний сигнал, який свідчить про прагнення театру розширити репертуарну шкалу за рахунок цієї абсолютно обов’язкової школи. На таких операх співаки вчаться володіти голосом і всім його колоратурним багатством більш делікатно.

— Сюжет «Любовного напою» — традиційний любовний трикутник із не менш традиційним хепі-ендом. Що ви як режисер «вичитали» в цій історії?

— Якщо спробувати просто переповісти сюжет, то він видається простим, навіть заяложеним. Але сюжет — це ще не опера. «Любовний напій» Доніцетті сповнений стількох різноманітних характерів і прицільно точних музичних характеристик, що такі багатство й розмаїтість цілком дозволяють наблизити цю оперу до нинішнього дня. Ця опера примушує усміхатися й реготати в гротескних сценах, так само, як це буває з нами в повсякденному житті. І водночас у ній є загострено ліричні, навіть меланхолійні епізоди, й ці фрагменти опери теж проектуються на кожного персонажа. У кожному характері є риси досить прості й потішні, навіть сатиричні, — а є й лірика.

— На ваш суб’єктивний смак, «любовний напій» частіше буває гірким чи все-таки солодким?

— Насправді він гіркий. Для його визначення в італійській мові є низка синонімів, частину яких неможливо перекласти. Гадаю, Доніцетті допомагає зрозуміти, що безглуздо очікувати «еліксирів» іззовні. Очікувати якогось чародійства, манни небесної. Мовляв, посиплеться — і всі проблеми вирішаться. Життя складається з хороших і потворних епізодів, із приємних і не дуже. І тільки нам дано якось урівноважити ці моменти, вибудувати їх відповідно до свого світовідчуття, щоб поступово навчитися гірші епізоди життя перетворювати на не такі вже й погані. Мабуть, італійська опера саме цим прислужилася публіці, — вона вчила знаходити позитивне навіть у дуже непривабливому.

— Отже, режисура і в приватному житті просто необхідна?

— Безумовно! Дуже часто треба поступатися. У чомусь, безперечно, зберігаючи власну індивідуальність. Важливо зрозуміти: наше життя — теж опера, яку створюють реальні люди і в якій нічого не можна переграти заново.

— Що тепер в Італії кажуть про «школу Вісконті»? Вона жива, інтенсивна, впливова? Чи перетворилася на один із міфів минулого?

— Ця школа вже стала міфом. Але для того часового відтинку, в якому вона створювалася, то було як революція. І все ж багато художників, перебуваючи під її впливом, продовжували рухатися вперед. Відштовхувалися від неї і йшли далі. Дехто вирвався далеко...

Так чи інакше, концепція Вісконті еволюціонувала. Те ж саме відбувалося й раніше. Наприклад, коли Леонардо висунув ідею перспективи, а Мікеланджело нею скористався. Він не залишився на рівні Леонардо, а пішов уперед і щось значне подарував світові. Важливо, щоб жоден експеримент не залишався під вітринним склом.

— Які з постулатів естетики Вісконті для вас персонально не втратили значення?

— Ідея оперної драматургії. Те, що опера — це різновид драматичного тексту, що її слід прийняти і сприйняти як театральний твір. І працювати з ним за законами драматичного театру. На жаль, я не бачив його знаменитої «Травіати», дію якої було перенесено з середини ХІХ століття у кінець минулого. Але коли дивлюся на дуже відому фотографію Марії Каллас у ролі Віолетти, відразу ж, завдяки одягу та предметам, які потрапили в кадр, здогадуюся про зсув у часі. Безумовно, у цій постановці Лукіно витягнув назовні драматичну текстуру вердієвської «Травіати». І цей драматизм являє собою сутність «Травіати» Вісконті.

— Ви згодні, що Вісконті — геній?

— У театрі і в кіно геніїв не буває. Слово «геній» стосовно художника чи артиста щоразу трохи «зашкалює». Адже неодмінно хтось був «до», і хтось прийде «після»... Великий той, кому це вдається зробити так, як нікому іншому. З майстрами, у принципі, треба сперечатися, а геній — це незаперечність.

— Чи доводилося вам раніше ставити оперу «Любовний напій»?

— Ставив... Зрозуміло, жодна з постановок не копіювала попередніх.

Недавно намагався підрахувати, скільки всього опер поставив (деякі — по кілька разів, у різних версіях і в різних театрах). Налічив близько ста!

— А якою мірою для оперної сцени початку XXI століття важливе таке явище як «діва»?

— Про це я сам себе постійно запитую. Безумовно, часи змінилися. Нинішня публіка не потребує «єдиної» й «неповторної» діви. Глядачі приходять у театр, щоб побачити й почути хорошу оперу — добре проспівану, добре програну, з хорошими режисурою та постановкою мізансцен. І про себе відзначити відмінну якість виконання всіх цих пунктів. Ось це нинішній публіці потрібне значно більше, ніж споглядання «міфу».

— Тобто сучасній оперній публіці казка й трепет більше не потрібні? Тільки технологія і хороша якість продукту?

— У нас, в Італії, цей міф є. У нової публіки просто змінилася мотивація— навіщо йти в театр. З’явилися ерзацні фільми, відео. Люди розбалувані можливістю вибору. Вони дивляться набагато більше, ніж раніше. Тому якщо навіть і вибираються в театр, то мріють, щоб їх чимось вразили. Щоб у відповідь на побачене захотілося вигукнути: «О, так!»

— В Італії — безліч старих оперних театрів, вони самі собою міфи. Що з ними тепер? Перетворилися на театри-музеї? Чи все-таки на їхніх сценах є місце режисерським експериментам?

— Довгий час італійці вважали своє оперне мистецтво взірцем для наслідування і прикладом максимальної виразності. За принципом «кращих за нас немає». І тим самим замикалися в самозамилуванні, стаючи дедалі консервативнішими. У міру того як опера завойовувала дедалі більший успіх за межами Італії, на батьківщині опери зрозуміли, що все-таки треба щось змінювати. Бо якщо ти стоїш на місці, то відповзаєш назад.

Це не означає, що дію всіх опер треба переносити в сьогодення, натягати на всіх джинси тощо. Потрібне було не експліцитне новаторство, а нові способи «готування» старих опер.

Взяти, наприклад, мою торішню постановку опери «Бал-маскарад» на сцені Національного театру опери і балету. В опері, в якій ідеться про батьківщину, сім’ю, прив’язаності, дружбу й вірність, для мене абсолютно природно було перенести дію в XIX століття, коли остаточно утвердилися буржуазні цінності, а не залишати все в XVII чи XVIII століттях, де ці цінності ще не набрали належних ваги й соціального звучання. На цю ідею мало працювати все: костюми, мізансцени, розміщення сцен, інтонація. Як і у звичайному драматичному театрі. Режисура — це внутрішня робота, а не дешеві зовнішні ефекти.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі