Конферансьє, ваш вихід!

Ця людина - хоронитель однієї з найбільш унікальних професій на великій естраді. Конферансьє… Скільки їх сьогодні залишилося? Переважно діджеї, ведучі. Торохтії-балакуни. А ось конферансьє, артистів, які ставали повноцінними героями концертів, пов’язували виступи великих артистів, - таких, мабуть, і не згадаєш. Проте Іван Шепелєв продовжує виходити на сцену, тішити публіку конферансом. У його минулому житті - зустрічі з Фаїною Раневською, Борисом Бруновим, Валентиною Толкуновою, Геннадієм Хазановим. У житті нинішньому - концерти й фестивалі в різних країнах. Недавно Івану Шепелєву виповнилося 55.

Конферансьє Шепелєв пройшов сувору школу життя, не гіршу за Суворівське училище, куди мріяв віддати його батько-військовослужбовець… Однак знаковою для Шепелєва стала зустріч із видатним радянським конферансьє Борисом Бруновим. Хоча артист був на сцені, а дванадцятилітній Іван - у залі, кордонів не відчувалося. Хлопчик бачив перед собою чоловіка з метеликом, який дивним чином вабив до себе і робив сценічне дійство захопливим. Школяр ніколи не забував манеру цієї людини, але для себе він уже вирішив, що стане артистом театру ляльок. Як же правильно він угадав! Конферансьє - багатожанровий артист, щоб ступити на його стезю, потрібно спробувати все, уміти і лялькою бути, і людиною. Юнак вів свій «ляльковий театр», вважався окрасою шкільної сцени як ведучий, а його козирем були ліричні вірші…

Задля мрії він завжди був готовий на відчайдушні вчинки. Йому несподівано поталанило, - Московська експериментальна студія відкрила йому шлях у театр, потім - у філармонію. Засвітилася зірка удачі, його помітили. Він став працювати з майстрами. Зі студії - на сцену циганського театру «Ромен», де виконував «російські ролі» у спектаклях, і конферанс для Лялі Чорної.

Сьогодні у Шепелєва, як у людини, котра бачила небачене, розпитують про великих артистів. Але й сам Шепелєв - це, якщо хочете, епіцентр, планета, яку хочеться уважно вивчити, щоб зрозуміти, чому так жваво крутяться поблизу неї інші яскраві планети, намагаючись зсунути свою вісь ближче.

Івана Васильовича я побачила рівно п’ять років тому, на його ювілеї. І зрозуміла, що це - феномен. І цей феномен того вечора навіть закоренілого флегматика розкривав у крику «Браво», заради цього феномена приїхала з Москви в Дніпропетровськ чудова співачка Валентина Толкунова, аби сказати: «Іване, вітаю!».

* * *

Юного Івана Шепелєва вирізняв не тільки талант, а й «боротьба», а ще - дар відрізняти фальшивку від оригіналу. У нього був правильний орієнтир: він розумів, що великі артисти - це не «прохідний квиток», великі - це вчителі.

І хоча в Москві життя було далеко не мед, інколи все ж воно здавалося тульським пряником. За свою працю й наполегливість доля Івану подарувала приємний сюрприз: направлення від філармонії у Мордовії на навчання у Всеросійську творчу майстерню естрадного мистецтва. Там Шепелєв і зустрівся з «людиною в метелику» - конферансьє Борисом Бруновим та його колегою Олегом Мілявським.

Формальне навчання тривало рік і полягало в щоденній праці розмовників із майстрами жанру. До того ж для них влаштовували майстер-класи з іменитими акторами.

І знову зустрічі з великими артистами. І знову неоціненні уроки, після яких хочеш не хочеш - а майстром станеш. Якщо не в розмовному жанрі, то в людському точно.

Свої уроки молодим акторам давали Михайло Царьов, Леонід Утьосов. А ось Фаїна Раневська амбіційному молодняку відразу заявила, що вони - її «халтура», а навчати їх сценічного мистецтва - марна річ. Вона тоді прямо сказала, що багатьом із них на сцені робити нічого, і її слова підтвердилися. Чимало їх справді не реалізувалися. Іншим спілкування з великою акторкою дало неймовірний творчий поштовх. Фаїна Георгіївна попереджала: якщо талант є, крізь горб проклюнеться, гаркавість, карликовий зріст, навіть диплом цього таланту не зіпсує. Раневська майстерно курила «Беломор» і розповідала про своє життя, театральну долю, звісно - через смачний анекдот. Іван Шепелєв відвідував майстер-класи акторки і її спектаклі. Він помічав, що коли в житті вона заїкалася - на сцені ніколи, коли хворіла - на сцені ніби видужувала, коли щось робила - то тільки так, як бачить сама. І це було незрівнянно, потім Іван зрозумів, що вона все ж таки розкрила всі теми майстер-класу, але записати їх було неможливо, лише - зрозуміти або перейняти «з рук у руки».

Молодий конферансьє, слухаючи великих артистів, не змінив свого рішення стати драматичним актором. Але його талант спалахнув по-іншому. Іван Шепелєв став на сцені імпровізатором, тим чарівником, який запалює світлі думки в утомлених головах людей, котрі прийшли на концерт.

Борис Брунов опісля не читав йому лекцій, а навчав мистецтва конферансу, мистецтва бути збірним образом усіх жанрів. На прикладах показував, як можна зробити, щоб глядач аплодував провальному номеру артиста, і як додати успіху слабенькому виступу.

Свого учня Брунов залучав у зіркові програми керованого ним Театру естради. Можливості «стратити» в Івана не було: якщо публіка «йде» за тобою - успіх, ні - ти не «розмовник».

А ще Борис Сергійович, розуміючи хвилювання молодого артиста, казав: «Переплутаєш прізвище виконавця - все вибачу, якщо глядачі не помітять». Тоді, хоча і була заздалегідь складена програма, сценарієм конферансьє на сцені не користувалися. Читаючи з аркуша, втрачаєш контакт із тими, хто в залі. Та й апріорі конферансьє - імпровізатор, який щоразу ніби вивчає енергетику залу й затягує в те, що відбувається на сцені. І Шепелєв затягував, з ним зірки сяяли яскравіше.

Хоч би як складалося життя українського артиста в Москві, для подальшого успіху йому потрібне було всесоюзне визнання. Воно прийшло на конкурсі політсатири, де Шепелєв отримав найвищий бал і з легкої руки знаменитого артиста, голови журі Геннадія Хазанова, був прийнятий на естраді.

Конкурси тоді багато важили. Вчорашнього провінційного українського артиста зарахували у штат Театру естради. Він гастролював з Анною Герман, Володимиром Висоцьким, Едітою П’єхою, Йосипом Кобзоном. У Союзконцерті конферансьє числилося мало, тому роботи в Івана було хоч відбавляй.

Хоча це я так, грубо: робота для нього - святая святих.

Конферанс для Івана Васильовича - найбільша любов. Нею він пожертвував одного разу, коли тяжко занедужала мати. Повернувся до Дніпропетровська, влаштувався в місцеву філармонію. У Театр естради ще їздив на разові концерти, але місце було втрачене.

Звісно, було боляче, але цей вчинок достойний сина військовослужбовця, який не здатний на зраду. І знову ж таки: талант не заховаєш. «Почерк» конферансьє Шепелєва був відомий. Його вважали індивідуалістом на естраді, запрошували знамениті артисти й інколи ображалися, що глядач іде «на Шепелєва». Образа, звісно, невиправдана, від того й швидко минала. Іван Васильович забезпечував успіх, «брав» увагу стадіонів, і, коли просіяти телевізійні архіви, можна знайти багато цікавих сюжетів із наймасштабніших концертів радянської країни з його участю.

Але вчора закінчилося вчора. Сьогодні інші шоубізнесові реалії, інше все. Одного разу я прийшла на творчий вечір Івана Васильовича зі студентами технічного вузу. «Дядю-конферансьє» молодь бачила вперше… Через п’ять хвилин моє внутрішнє обурення було зім’яте: кожного глядача він робив «своїм». А чари ці - у професіоналізмі, у простоті покрою, де шва не видно. І гумор тут вищої якості, Шепелєв його в’яже гарно, обігруючи ситуації в залі.

За мить Шепелєв уже сяє, розповідаючи сценічні байки. У Театрі естради був культ цього жанру, мовою байок говорили всі естрадники. Ось і Борис Брунов своєму учневі радив помічати курйозні ситуації. Благо, їх трапляється багато на життєвому шляху артиста, головне - не зажити слави бездарного зануди й ледаря у своїй професії.

Розгарячіла якісним гумором, публіка чекає від Івана Шепелєва його візитівки - номера «Буріме». І тут успіх конферансьє не в тому, що рівного йому не знайдеться, а в тому, що своє мистецтво він створює спільно з глядачем, залучаючи його у свої партнери. Час у такій «співтворчості» перестає литися секундами, бити щогодинно. Цей конферансьє зовсім непомітно робить присутніх багатшими. Він змінює «смакові» відчуття. Після його концертів не дивитимешся комедії сучасного розливу, а нервово клацатимеш пультом телевізора в пошуку «нормальної» передачі з професійними ведучими. Доки не знайдеш у чиїйсь роботі мистецтво. Це привіт від Шепелєва. Від його великих учителів, які вчили нести професію гідно.

Колись в Україні було три конферансьє, тепер працює тільки Іван Васильович. Багато охочих потрапити до нього в учні. Але бути яскравою особистістю у конферансі дуже складно.

Особистість Шепелєва цікава ще й тим, що він в усьому оригінальний. Тому й «планети» обертаються довкола нього, тому й видатні артисти його люблять: кому хочеться виходити на сцену під обридле: «А тепер виступить….». Хочеться, щоб помітили талант, зрозуміли «меседж», обіграли й подали з інтелектуальним гарніром дорогому глядачеві. А глядач для Шепелєва - завжди друг.

І хай після творчої зустрічі молодь підходить із проханням розповісти про тих, із ким працював, - Анатолія Солов’яненка, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Аллу Баянову, Валентину Толкунову.

Його професія потребує не просто таланту, а повного «ексклюзиву особистості». У Шепелєва цей ексклюзив у житті і на сцені. Навіть якщо в нього п’ять концертів на день, усі вони відрізнятимуться від якихось бачених глядачем раніше. Повторів в Івана Васильовича не буває. І не завдяки сонму сценаристів, яких мають тепер майже всі «розмовники». Сценарії він завжди пише сам, а на сцені включає його величність Імпровізацію.

Сьогодення хоч і змінило темп його життя, але він як і раніше багато працює, їздить по світу, веде російськомовні фестивалі у Франції, Іспанії, Америці. Більшість концертів з участю Івана Васильовича проходять в Україні, офіційно ж він «влаштований» у київському Міжнародному творчому центрі.

Конферансьє розуміє, що сьогодні популярність - це бути на телеекрані. Популярність - це працювати з тими, у кого «зелень» замість таланту. Але стара акторська школа, наче внутрішній цензор, усе-таки примушує його відкидати сумнівні пропозиції, не погоджуватися на участь у відверто слабких телевізійних шоу. До того ж для конферансьє життя - сцена. На ній він проявляє свої почуття, любить, сміється, співчуває. І глядач вірить цій щирості…