ІЗ ПЕРЕХРЕСТЯ ДОРІГ І ДУМОК ЛИСТИ-ВІДГУКИ НА ПУБЛІКАЦІЇ В «ДЗЕРКАЛІ ТИЖНЯ» І КОМЕНТАРІ ДО НИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НАСЛІДУЮТЬ СКОВОРОДИНІВСЬКИЙ ПРИКЛАД — «ПІЗНАННЯ ІСТИНИ З ЖИТТЯМ В ІСТИНІ»

08 червня, 2001, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 22, 8 червня-15 червня 2001р.
Відправити
Відправити

Скоро рік, як я мандрую по Україні шляхами нашого перворозуму Григорія Сковороди. Випив кухоль сту...

Каврай. Могильний камінь, можливо, з усипальниці Василя Томари
Чорнухи. Біля хати козака Сави Сковороди (зліва направо): завідуюча районним відділом культури Лідія Лець, автор матеріалу, земляк Сковороди, київський науковець Віктор Коломієць, працівник музею Віра Марченко, заступник голови райдержадміністрації Анатолій Колот

Скоро рік, як я мандрую по Україні шляхами нашого перворозуму Григорія Сковороди. Випив кухоль студеної води в хаті козака Сави Сковороди в Чорнухах, почув голос спудея Григорія на диспуті в конгрегаційній залі Києво-Могилянської академії, вслухався в слово викладача піїтики Сковороди в Переяславському колегіумі, ходив з молодим учителем і його учнем Василем Томарою на Кривцеву гору в селі Каврай на Черкащині, постояв у задумі біля обважнілого, але живого сковородинівського дуба в селі Пан-Іванівка в піддашші Харківської області («Дзеркало тижня» за 22 липня, 7 жовтня 2000 року, 10 лютого, 19 травня 2001 року) — і тепер готуюсь до відвідин Словаччини, якою Григорій Сковорода пройшов разом із обозом генерал-майора Федора Вишневського, що заготовляв у Токаї угорські вина для царського двору.

Про це сподіваюсь написати згодом, а зараз повернуся в Україну, додому, сяду за робочий стіл і переберу, неспішно перечитаю листи-відгуки на публікації в газеті, а потім зустрінусь із людьми, яким Сковорода дорогий усім своїм життям, щирим наслідуванням якого ми можемо виправдати свої труди і дні на цій землі.

Перший лист надійшов звідти, де знемагає напівзабутою душа Сковороди, однак можна і треба щось зробити для пам’яті народного навчителя.

e:workpicspreview1702.jpg
e:workpicspreview1702.jpg

«З кожним місяцем усе важче і важче працювати, — пише науковий працівник Чорнухинського музею Г.Сковороди Віра Марченко. — Ми вже не нарікаємо, що працюємо за 70 гривень на місяць. Болить інше. Щодня, замість того, щоб досліджувати багату спадщину Сковороди, ми змушені боротися за виживання музею. Нам довго не давали тепла. Від вогкості повзуть стіни, псуються експонати, пливе фарба на картинах. Ніяких заходів у музеї проводити неможливо. Завідувач музею з ранку до вечора оббиває пороги кабінетів, доводить, що то ж гине державний скарб, але, але… Нарешті тепло дали, приміщення так запарувало, що всю просвітницьку роботу довелося перенести в школу, аби діти не забули свого земляка Сковороду.

Згодом підкинули нам інші проблеми, повідомили, що відключать телефон і світло. Що ж, коли темно, можна й свічку запалити — не вперше. А як бути з музеєм, з охоронною сигналізацією, яка без електрики не діє? Адже зараз такий непевний час, що й з доброю охороною музеї обкрадають, а як бути нам?..»

Такий ось гіркий лист. Гіркий, але не розпачливий. Бо моя кореспондентка завершує так: «Будь-ласка, не полишайте в газеті сковородинівської теми, поглиблюйте її, розвивайте. Самі ми нічого не вдіємо, а газета «Дзеркало тижня», віримо, достукається до кабінетів, де вирішуються музейні справи, вона може зробити багато, аби ім’я Григорія Савича Сковороди засіяло поруч з ім’ям Тараса Григоровича Шевченка. З повагою та надією на спільну працю В.Г.Марченко.»

Спасибі за довіру, Віро Гаврилівно! Скажу одне: залишити напризволяще свого земляка, українця ХХІ століття Григорія Сковороду означало б зрадити свою юність, віру в наше з вами майбутнє. Не бути цьому.

Ще з одним музеєм філософа, що в селі Сковородинівка на Золочівщині Харківської області, в автора зав’язалося щире листування. Директор Наталя Мицай і науковий співробітник Дмитро Дудко після подячних слів за публічну увагу до їхньої, здавалося б, негучної музейної праці (автор не буде лукавити, такі теплі відгуки допомагають йому в поступовому прописуванні образу Сковороди) діляться своїми турботами й міркуваннями. «Щоб Сковорода став близьким і зрозумілим кожному українцеві, та й не лише українцеві — адже він творив для всього людства, — йдеться у листі, — треба видати збірник його творів для масового читача, а також популярну книжку про нього самого».

Автор не полінувався порушити це питання перед колегами з Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення і охоче підтверджує, що одержав з цього приводу конкретну відповідь: «Ми повністю підтримуємо Вас у цій важливій справі. Внесок Григорія Сковороди у розвиток української культури і духовності, безумовно, значний і багатогранний. Хочемо повідомити, що видавництво «Донбас» за Національною програмою суспільно значущих видань у 2001 році випустить збірник «Святі гори: від забуття до відродження», до якого увійшли найбільш відомі твори мислителя… Ще ширше творча спадщина Григорія Сковороди буде відтворена друком у 2002 році, в якому виповнюється 280 років від дня народження філософа.»

Про Сковороду написано й видано багато. Науковець знайде академічно прокоментовані його діалоги, літератор прочитає пісні й байки. Відомі письменники подарували читачеві романи й повісті про гуманіста і просвітителя. Але, справді, немає книжки про Вчителя, яку небайдужий відвідувач обов’язково прихопив би з собою із музею Сковороди. Немає й такого видання його творів, яке можна було б читати в кружалі кімнатної лампи, вимкнувши докучливий телевізор. Але приклад таких видань маємо. Скажімо, є великий і величний «Кобзар» Шевченка, — але є й такий «кобзарик», який легко вміщується на долоні, як «захалявна книжечка» вигнанця-поета. Отже є над чим помислити нашим видавцям.

А тим часом пошта принесла ще листа зі штемпелем: Сковородинівка. Він про невтоленне пізнання сковородинівських таємниць — тепер уже на рівні відкриття. Дмитро Дудко пропонує пройти шляхами Сковороди по Слобожанщині, ще не позначеними на літературній карті. «Недалеко від Сковородинівки, в старовинному селі Малижено, — пише він, — ми виявили невідоме раніше сковородинівське місце — Грицьків яр. За народними переказами, «співець Савич» (так звали тут Сковороду) приходив сюди із недалекого Сіннянського монастиря, полюбляв сидіти в печерці біля цілющого джерела серед лісистого яру, розважав грою на сопілці дочок поміщика. Тутешня місцевість дуже нагадує улюблені місця Сковороди в Бабаях та Гусенці: теж зарослий лісом яр, прохолодне джерело в ньому. Тут сама природа спонукала до неспішних роздумів, навіювала світлі думки».

Спасибі, сковородинівці Наталю Мицай і Дмитре Дудко! Ваша пропозиція-запрошення із вдячністю приймається.

А тепер прочитаємо й відповімо на лист із краю молодості Сковороди — села Каврай на Черкащині. Наша добра знайома, директор Каврайської школи, що стоїть на місці колишнього маєтку багатого дідича Степана Томари, у якого вчителював Григорій Сковорода, Людмила Різник з подивом і радістю пише: «У пресі не часто згадується Каврай, тому Вашу статтю «Каврайський зошит» у газеті «Дзеркало тижня» перечитала половина села».

І далі в листі фраза «Спасибі за фотографію каменя», яка потребує пояснення. Під час відвідин Каврая Людмила Різник повела нас на город біля однієї хати і показала на межі камінь, вочевидь могильний, з написом. Роки життя небіжчика важко було прочитати, бо камінь був обрубаний по колу — і неважко було здогадатися, що використовувався він для жорен.

Я сфотографував покарбований бік каменя і надіслав знімок до каврайської школи. «Тепер чітко видно напис, — пише Л.Різник, — хоча не всі літери збереглися, бо обрубані. «Скончавшемуся… Василию Томаре … ной 1789 года… 14 дня… дано сіє при храме 20 числа». Гадаю, чи не могильний це камінь Василя Томари, учня Сковороди, бо іншого Василя Томари тоді не могло бути. Але треба ще попрацювати над життєписом В.Томари…»

Спасибі, Людмило Леонідівно, на добрім слові, а працюватимемо разом, спробуємо розгадати ще й цю загадку. Адже все, що пов’язане з ім’ям Сковороди, справді не має ціни.

Як немає слів, щоб висловити всю вдячність тим скромним, непомітним музейним працівникам, які без тепла, світла, грошей бережуть нашу культуру, розбудовують оту «закуткову цивілізацію» (термін, який прийшов до нас ще з ХІХ століття), без якої немислиме відродження української культури.

Не втомлюється від добрих слів на адресу спасенників сковородинівських музейних гнізд і письменник Іван Драч. Повертаючись нещодавно із харківського книжкового ярмарку, він заїхав до Пан-Іванівки (звик так називати нинішню Сковородинівку, відколи в молодості писав із Сергієм Кримським та Мирославом Поповичем книжку про близького всім трьом авторам філософа). Що ж побачив цього разу, після кількох років життєвих штормів, у Пан-Іванівці? Усе ту ж зачудовану сумовитість сковородинівських місць — і старезний дуб з обламаними руками-гілками, до якого на заході сонця приходив старчик Григорій, і похилений зруб кринички у приозерному гайку, і сирітський камінь на могилі української Людини… Здавалося б, мало що міняється. Але все підупадає, хилиться до землі. У музеї нескінченний ремонт, хоч новий зачинай, не завершивши початого торік. Та й як його скінчити на копійки з районного бюджету, на якому тільки й тримаються і музей, і вся сковородинівська садиба, і її працівники-ентузіасти.

Нічого втішного не скажеш і про музей-садибу Сковородів у Чорнухах, музейні осередки в Бабаях на Харківщині, в Кавраї на Черкащині.

Тож письменник-сковородинець І.Драч нині шукає спільників у Кабінеті міністрів, серед громадських організацій, аби оновити трохи потьмянілий образ Сковороди і духовно, і на матеріальному рівні.

Письменника підтримує і йде далі у своїх розмислах ще один неповторний сковородинець — Петро Тимофійович Тронько.

Життя розпорядилося так, що в сімдесяті роки заступник голови українського уряду П.Тронько став головною рушійною силою у проведенні справді великого ювілею — 250-річчя від дня народження мислителя і поета Григорія Сковороди.

— Скільки було зроблено, важко й перелічити, — розповів мені Петро Тимофійович під час нашої зустрічі у Шевченківському комітеті. — Тоді Сковорода прийшов до нас з далекого барокового століття, а ми йшли за Сковородою по всій Україні. У Сковородинівці відкрили повноцінний музей, упорядкували могилу народного Вчителя, відтворили садибу козака Сави в Чорнухах, проклали асфальтовані шляхи до сковородинівських місць, поставили пам’ятники мислителю. А скільки видали літератури — і творів філософа, і книг про нього! Минуло майже три десятиліття — Сковорода став громадянином, перворозумом, духовним наставником і будівничим незалежної України. І давайте всією громадою, всією Україною (знаю, що й світ до нас приєднається) зустрінемо вдячно наступний ювілей Сковороди — 280-річчя від дня народження філософа, що виповнюється в грудні наступного року. Гідно провести цей ювілей — означає не тільки вшанувати пам’ять Сковороди, а й піднятись духовно всьому нашому суспільству. Переконаний, у цьому нас підтримають і Президент, і Верховна Рада, і Кабінет міністрів, й уся Україна…

Ювілей настане, і відзначати його неодмінно приїде український письменник зі Словаччини, лауреат Міжнародної премії імені Сковороди Іван Яцканин. Працівники музею в Сковородинівці розшукали Яцканина у Пряшеві, бо перейнялися бажанням запросити до себе, під тінь крислатого дуба на вечірню розмову, всіх лауреатів Міжнародної премії Сковороди.

Так зав’язалося щире листування між Пряшевом і Сковородинівкою. Іван Яцканин, котрий разом зі старшим літературним побратимом Миколою Неврлим увічнює пам’ять про Сковороду в журналі «Дукля», альманасі «Зерна», надсилає в далекий музей на Харківщині матеріали й розвідки про «словацький слід» Сковороди і погодився разом із автором цих рядків пройти, місто за містом, шляхом студента Григорія Сковороди по словацькій землі у команді генерал-майора Вишневського, який прямував до угорського міста Токай.

Якось після чергового суботнього номера «Дзеркала тижня» вдумливий, а часом і прискіпливий читач Павло Загребельний написав на краєчку стола в Шевченківському комітеті записку до головного редактора «Дзеркала тижня»: «Мені приємно було читати у Вашій високоінтелектуальній газеті не тільки бесіди з нашим сущим філософом С.Кримським, але й серію надзвичайно цікавих, вдумливих матеріалів В.Я.Стадниченка про нашого перворозума Сковороду.

Хай Вам добре ведеться в тяжкій і (по-саперному) небезпечній справі!

Щиро Ваш
П.Загребельний».

Скільки не привозиш зі сковородинівських доріг вражень і думок, але бачиш, переконуєшся: то тільки початок, тільки новий поклик, горизонт відступає все далі і далі…

Тож знову — в духовну дорогу за Людиною, яку «світ ловив, та не спіймав».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК