Художник і режисер Ігор Подольчак: «Свій новий фільм знімаю лише за власні гроші»

На екрани країни несподівано виходить український фільм із несподівано не україномовною назвою Las Meninas. Але — що більш несподівано — українською мовою. Притому фільм був знятий ще 2007 року. І не на гроші Мінкульту. І без широкої реклами. Більше того — його режисер, львівський художник із київською пропискою Ігор Подольчак, уже знімає новий фільм – «Деліріум». А фільм Las Meninas вже встиг презентувати нашу країну більш ніж на двадцяти кінофестивалях (хоча нагород там і не здобув…).

— Ваш фільм виходить у прокат саме зараз із загадково не україномовною і не російськомовною назвою — Las Meninas. Чому без перекладу? Це — черговий перформанс від Подольчака?

— По-перше, назва — оригінальна, така, як і у Веласкеса, — іспанською. І вона, якщо зазирнемо в каталоги, не перекладається. А по-друге, ми (Ігор Подольчак і продюсер Ігор Дюрич. — Прим. автора) залишили назву без змін, оскільки у фільмі є алюзії до самої картини Веласкеса. Я не розумію одного: невже ви гадаєте, що якби картина, скажімо, називалася «Фрейліни» (так переклали фільм на деяких інтернет-сайтах. — Прим. автора), то це істотно змінило б прокатну долю фільму?

— Гадаю, що мало хто з пересічних глядачів зрозуміє як назву, так і ваші праведні наміри…

— Чесно кажучи, мене це мало цікавить.

— Гроші вас теж не цікавлять? Адже ви вклали у фільм купу грошей, і грошей переважно ваших власних…

— Гроші цікавлять, але цей фільм ми робили, розуміючи, що він — не глядацький і навряд чи принесе якісь прибутки. Дай Боже щоб на пошту заробили…

— То для чого тоді фільм робився? Для себе? Для майбутнього?

— В першу чергу — для себе, у другу — для майбутнього. Прокатна доля фільму тоді нас не дуже цікавила, тепер цікавить більше, але фільм все одно вже такий, який є. Ми розраховували і розраховуємо на фестивальне життя й світовий кінопрокат. І український ринок у ньому не особливо важить. А ось іспаномовний (а Las Meninas — іспанська назва) — дуже важливий: якщо не брати до уваги китайської й хінді, іспанська — друга за вживаністю мова у світі.

— …22-х, якщо не помиляюся…

— … і ніде нічого не отримав…

— Так. Але він був у десяти конкурсних програмах. А сама участь у конкурсі — це вже нагорода. Наприклад: на Роттердамському фестивалі представлено понад 600 фільмів, але в конкурсі — тільки 15. Нагороди ж на фестивалях — найчастіше політичний аспект. Тому я вважаю вже участь у фестивалях класу «А» — фестивалі в Карлових Варах і Москві — відзнакою. Грінуей теж не отримав на жодному фестивалі жодної нагороди (за 29 років участі у фестивалях фільми Грінуея отримали 12 призів, але жоден із них не є важливим. — Прим. автора). І таких режисерів багато. А є фільми, які отримували призи, проте не мали серйозного прокату. Є фільми, що, як і мій, живуть у фестивалях, у клубах, — це їхня специфіка.

— Вибір прокатної компанії — теж «специфічний» вибір. Ваш фільм прокатуватиме компанія TimeLine, і лише двома копіями, тобто на двох DVD. Досі TimeLine прокатувала лише один фільм — «Зелений театр у Земфірі», і звук на прем’єрі був такий, що присутня Рената Літвінова, обматюкавши організаторів, демонстративно вийшла із зали…

— Річ у тому, що про ВИБІР компанії не йдеться — до мене не стояли черги: я відповідаю на певні пропозиції. Це єдина компанія, яка пропонувала нам прокат. Ми й погодилися. До того ж у цієї компанії є один цікавий проект, у якому мені цікаво було б узяти участь: вони прокатуватимуть українське кіно, якого ще ніхто не катав. Але мене цей проект цікавить підходом: погодьтеся, компанія, котра хоче проказати український фільм українцям, — це цікаво. Бо досі такого ніхто не робив. Одне слово, це можливість потрапити в процес. І мене це цікавить із погляду режисера, який ще й сам зніматиме нове кіно.

— Знаю, ви саме зараз знімаєте нове кіно. Що це буде? Las Meninas-2?

— Фільм поки що має назву «Деліріум». Це психологічна драма про стани людини. Стани бувають різні, у тому числі й Delirium tremens (буквально — «трясущееся помрачение», біла гарячка, психічне захворювання, що розвивається на ґрунті тривалого зловживання алкоголем — wikipedia.org. — Прим. автора). Тобто «марення», «маячня».

— Сюжет є?

— Дуже вільний. Оскільки всі оперують сюжетом, про кіно важко говорити — кіно потрібно дивитися. Та й який сенс говорити про те, чого ще не існує? Говорити про ідеї? Але вони весь час змінюються. За місяць ідеї й концепції модифікуються, а ви мені потім, через півроку, скажете: «Ви мені казали інше!» До того ж це складний творчий процес.

— Давайте тоді про конкретне — про гроші. Де художникові брати гроші на свої художні пошуки?

— Можу сказати, що гроші на другий фільм — це гроші мої, мого продюсера та моїх друзів. Ми не беремо грошей у держави чи у приватних інвесторів, бо в моєму типі виробництва так легше — не зумовлює додаткових зобов’язань. Я — художник. Коли маю натхнення — малюю картину. А машинерію з документами, термінами й таке інше переношу важко.

— Є теорія, з якою погоджуються багато режисерів: має бути певний контроль, певний тиск, що породжував би й підтримував стимул до праці. Кажуть, саме тиск у радянські часи створював геніїв, а тепер тиску немає, і геніїв — теж…

— Я не прихильник такої теорії. Вважаю, що художник повинен бути вільним. І в цьому сенсі виникає тільки тиск фінансовий. Усе залежить від пропозицій. З протягнутою рукою мені не дуже хочеться ходити, та й не дуже вмію. Треба мати певний талант, щоб отримувати гроші з різних джерел. Я цим умінням не володію.

— Отже, ним володіє ваш колега, Ігор Дюрич, із яким ви працюєте в тандемі?

— Він у цьому сенсі теж не професіонал. Він вкладає власні кошти.

— ?.. Я гадав, що, як правило, продюсери вкладають у проект гроші інвесторів. Принаймні так за голлівудською системою.

— Ну, ми живемо не в Америці. У нас своя специфіка особистих, творчих і виробничих відносин. До того ж і в Голлівуді, наприклад, Коппола як продюсер вклав власні гроші у свій «Апокаліпсис сьогодні» — і прогорів. Тобто існує багато продюсерських систем, і продюсер у Сполучених Штатах виконує не тільки функції «фандрайзингу» (пошук потенційних джерел фінансування. — Прим. автора).

— У такому разі йдеться не про бізнес. Якщо Коппола вклав гроші і прогорів — який же це бізнес?

— Це бізнес, який закінчився його банкрутством. Ми ж не можемо казати, що банк Lehman Brothers не займався бізнесом, бо збанкрутував? Чи що бізнесом не займався General Motors? Вони займалися бізнесом, але збанкрутували. Таке буває.

— Зважаючи на ваші 24 персональні виставки, кураторські проекти і наявність у музеях ваших (куплених цими закладами) робіт — вам це не загрожує.

— Я сподіваюся.

— А на чому ваші сподівання ґрунтуються? На художній концепції провокаторства? Las Meninas був викликом — суспільству й собі?

— Навряд чи викликом середовищу. Я ж казав: мене не дуже цікавить глядач, не дуже цікавить суспільство. Це перш за все виклик собі. Задовольнивши власну цікавість, я спробував показати на фестивалях те, що зробив.

— Перший ваш фільм — велике кіно — це було відкриттям нового жанру. Чи другий фільм не є повторенням уже відкритого?

— Мені цікаво створювати річ, яка могла б називатися новою чи іншою кіномовою. Принаймні я намагаюся створити саме це. Новий фільм не може принципово відрізнятися від Las Meninas, хоча б тому, що я такий, який є. Буде трохи інакшим. Але в засобах вираження обох стрічок, безумовно, знайдете схожість. Оператором цього разу буде не Сергій Михальчук — він зайнятий, здається знімає десь у Казахстані, — а його асистент Микола Єфименко. Актори гратимуть, як і раніше, — і аматори, і професіонали: дві акторки, наприклад, із львівського театру ім. Курбаса. Кастинг ми робили, проте такий, який уже вийшов… Одне слово, марудна повсякденна праця, що вимагає максимального занурення.

— Цифровий спосіб зйомки вам допомагає в роботі? Бо на торішній кінофестиваль «Молодість» ви не потрапили саме через те, що фільм існує тільки в цифровому варіанті, а фестиваль вимагає лише плівку. Казали, що Las Meninas може потрапити до конкурсу нинішнього року…

— Якщо вони змінять технічні умови. Бо для «Молодості» як для фестивалю, що орієнтується на молодь, вимога плівки — досить дивна. Все змінюється. Плівка — носій, що відмирає. І всі фестивалі давно перейшли на «цифру». У Венеції приймають і плівку, і DCP Degital Cinema Packig — сучасний формат кінопроекції. У світі відбувається масовий перехід на цей формат. Ірландія, до речі, повністю відмовилася від плівки. Все, що тепер знімається і в Голлівуді, з майданчика, — все знімається на «цифру». Бо це набагато зручніше, якісніше і дає не менше можливостей, ніж кіноплівка. Це доконаний факт, ось тільки щоб дійти й усвідомити його — знадобиться певний час, плюс повне технічне переоснащення кінотеатрів.

— Крім часу, потрібні гроші. Ми знову до них повернулися.

— Ще одна перевага «цифри» в тому, що вона недорога. Камера з лінійкою об’єктивів коштує 50 тисяч доларів. А вживана кінокамера — півмільйона. Технологія ж самого виробництва і постпродакшну ще разючіше відрізняється у ціні. Ось моя кіностудія (обводить рукою два спарених монітори і блоки). Професійна студія мені знадобиться тільки тоді, коли я переозвучуватиму акторів. І все. Тому новий фільм буде дешевший за попередній.

— Як вдалося його зробити дешевшим? У наші скрутні часи підказка про це — на вагу золота.

— Один режисер якось сказав: «Ви, звичайно, можете зняти фільм за 10 тисяч доларів. Але в такому разі вам потрібно переконати всіх працювати безкоштовно». Я працюю безкоштовно, моя дружина і ще кілька людей — так само. А я — і режисер, і сценарист. Відніміть ще продюсера, виконавчого продюсера...

— То чого ж ви хочете досягти? Las Meninas — уже був досягненням. «Деліріум» — це куди крок? Можливо, до Каннського кінофестивалю?

— Можна спробувати, але ми хочемо Венеційський фестиваль. Хочемо в конкурс і хочемо Золотого лева! (Сміється.) Наскільки я знаю сучасне кіно, це тренд такий: сучасне кіно рухається до сучасного мистецтва, а сучасне мистецтво рухається до сучасного кіно. І мені видається, що я — в тренді.

Las Meninas: симбіоз живопису, фотографії, кіно та музики

Створений на гроші приватних інвесторів, висловлюючись мовою бізнесу, а простіше кажучи — на гроші самого режисера і його друзів, фільм Las Meninas повною мірою виражає за формою і за духом свободу кіно. Не скутий ні ідейністю держзамовлення, ні вимогами продюсерів, режисер Подольчак дозволив собі... все: робити, що хоче, як він того хоче і скільки хоче. Тому фільм позбавлений лінійності в розвитку сюжету, як позбавлений він і чіткої сюжетності. Розповідь про літню пару (у виконанні дебютанта в художньому кіно теле- і радіоведучого журналіста Миколи Вересня та театральної акторки Любові Тимошевської), яка на початку нібито мріє про дітей, а потім нібито проживає життя батьків, настільки плутана й навмисно невиразна, що мимоволі перестаєш звертати на це увагу. Очевидно, що й було метою художника Подольчака: не дивитися, але відчувати, не слухати, а чути. Кіно це складне, рідкісно складне за втіленням і за сприйняттям. Але безумно гарне й оригінальне, і тим цікаве: побачити те, чого не показують, що не масово-попсове, що не стандартне.

У деяких інформаційних матеріалах стосовно фільму кілька разів промайнуло слово «скандальний». Приваблива перспектива — угледіти полуничку. Але яка в наш час полуничка у сценах, де Тимошевська негліже грає на віолончелі, де голий Дмитро Чернявський імпровізує на фортепіано, де двоє рудоволосих близнючків сидять перед дзеркалом і де багато візуалізованих фрейдистських моментів на кшталт син—мати і дочка—батько? Скандальність — ні. Сексуальність — так. Але безпрецедентна — збуджує не так плоть, як розум. Нестандартність фільму Ігоря Подольчака пояснюється художньою освітою і художніми ж завданнями режисера. Цей фільм — витвір мистецтва в дослівному, не панегіричному розумінні, симбіоз живопису, фотографії, кіно та музики, зобов’язаний своїм виникненням похвально витіюватому задуму Подольчака, надзвичайно винахідливому погляду дивовижного оператора Сергія Михальчука і сучасній музиці композитора Олександра Щетинського. Тому Las Meninas є, радше, кінематографічною інсталяцією в дусі пінчуківських виставок, аніж повноцінним кінофільмом у розумінні Ейзенштейна.

Las Meninas — ні на що не схоже кіно, це точно. Воно викликає подив і замилування — нарешті й у нас створили щось, здатне породити суперечки, а не плювки. Візуальний шторм, колірний потік, звуковий безкрай... Гадаю, Бунюель зняв би капелюх перед Подольчаком.