ХОЧ В АЗІЇ, ХОЧ У ЄВРОСОЮЗІ — ВСЮДИ МИ РАБИ НОТАТКИ ЦИРКОВОЇ АРТИСТКИ

17 сiчня, 2003, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 2, 17 сiчня-24 сiчня 2003р.
Відправити
Відправити

Безправ’я наших циркових артистів (та, гадаю, не тільки циркових і не тільки артистів), що виїжджають за контрактами хоч в Азію, хоч у Європу, складно з чимось порівняти...

Безправ’я наших циркових артистів (та, гадаю, не тільки циркових і не тільки артистів), що виїжджають за контрактами хоч в Азію, хоч у Європу, складно з чимось порівняти. Як правило, у величезній кількості випадків доводиться не лише гарувати за копійки (хоча ці «копійки», порівняно з тим, що нам платить рідний український цирк, і видаються досить солідними, але в жодне порівняння не йдуть з оплатою ну геть слабеньких номерів європейських артистів), а й начисто забути про права людини, якими без найменших докорів сумління нехтують «цивілізовані» директори цирків. Тут мушу наголосити: безумовно, трапляються й винятково порядні люди. Втім, як ми переконалися на власному досвіді, принижують лише тих, хто дозволяє це робити. А дозволяє, на жаль, багато хто. Воно й не дивно — великий страх втратити можливість хоч трішки заробити, та й дух раба, стільки десятиліть прищеплюваний нашим людям, ой який сильний...

У магазин — під... конвоєм

В Амман ми прилетіли близько четвертої ранку. Втомилися — жах. В аеропорту нашу групу зустрів директор цирку й після проходження формальностей відвіз у найняті для нас квартири. Там на нас чекали перші «сюрпризи». З дороги, природно, всім шалено хотілося помитися. Та бос, виявилося, не потрудився вчасно закупити солярку. Річ у тому, що гаряча вода в Аммані, як, утім, і холодна, централізовано не подається — воду купують, заливають у резервуари і, коли потрібно, гріють дизпаливом. Довелося лягати спати брудними в повній гармонії з запропонованою нам постільною білизною: таке враження, що до нас тут спали тварини чи бомжі.

Вранці випрали білизну самі. У відповідь на наші претензії директор заявив: білизна, мовляв, нова, він сам її купував. Довести протилежне так і не вдалося. Хоча, задля справедливості, мушу зазначити: попри і цей, і наступні прикрі моменти, побутові умови були незрівнянно кращими за ті, що їх надають більшість європейців.

Наступного дня директор зібрав в усіх контракти — нібито на підпис. І попросив дати йому квитки й паспорти, щоб вони не загубилися. Він, мовляв, зберігатиме їх у сейфі й поверне на першу ж вимогу. Отут усі, повіривши йому, зробили дурницю. Ні контрактів, ні квитків більше не бачили. Паспорти, правда, ми з чоловіком відвоювали. Решта заперечувати шефу побоялися.

Перший тиждень ми працювали нормально. Але потім поїхала в Москву наш агент, що організувала поїздку, і почалося...

Нам усім заборонили виходити з квартири без супроводження. Один раз на тиждень під наглядом помічника директора дозволялося сходити в магазин по покупки й відвідати інтернет-клуб, розміщений там-таки. Але, по-перше, зазвичай продукти закінчувалися раніше наступного походу «під конвоєм» і доводилося докуповувати необхідне в кіоску поруч із будинком. А це значно дорожче. По-друге, помічник був жахливо непунктуальний. Приміром, домовляємося о 10 ранку піти в магазин. Усі артисти збираються, чекають. А він спокійнісінько приходить о першій годині дня. Або й узагалі не приходить. І навіть не вважає за потрібне перепросити.

Іноді наших артистів возили по покупки в нижнє місто. Там можна придбати недорогі, але непоганої якості товари. Я, як правило, туди не їздила. Не подобалося мені ходити отарою. Спекотно, доводиться враховувати потреби кожного, та й поїздка триває кілька годин. Якби ми їздили туди самі, нам і години вистачило б, а можливо, й менше. Директор спробував скористатися моєю самітністю, погрожуючи всілякими проблемами з роботою. Побоюючись, що він справді може накапостити, зателефонувала додому. Батьки пішли в Посольство Йорданії в Києві. Пан консул, оминувши бюрократичну тяганину, відразу ж подзвонив директорові. Про що вони говорили, невідомо, але той, явно не чекаючи такої стрімкої реакції, зів’яв. Утім, ненадовго.

Днів через п’ять він зібрав усіх артистів і заявив, що забороняє ходити в інтернет-клуб. Це для нас із чоловіком було вже занадто, оскільки від навідувань туди залежала наша майбутня робота. Довелося йти без дозволу. Результат — новий гучний скандал. Це стало останньою краплею. Ми звернулися в консульство України в Аммані. Колись, уже не пам’ятаю в якій газеті, читала, що представництва нашого МЗС за кордоном абсолютно не допомагають і не захищають українців, які потрапили в біду. Стверджую зі знанням справи: неправда! Роман Горяйнов — наш консул в Аммані — втрутився в ситуацію негайно й ефективно.

У нормальному цирку артисти зазвичай знімають свій номер на відео під час вистави. Це звичайна практика, що допомагає «шліфувати» виступи. Наш директор категорично забороняв зйомки. Тому ми зняли репетицію. Дізнавшись про це, директор заявив, що ми не мали на це права, й зажадав від нас 2 тис. дол. штрафу. Потім, правда, сума знизилася до 500, а згодом і до 200. Сплачувати штраф ми, природно, не стали. Тоді він відмовився платити нам зарплату. Недовго думаючи, ми звернулися в поліцію. Поліція в цій неєвропейській країні виявилася цивілізованішою, ніж у деяких європейських, і допомогла нам, попри те, що невиплата зарплати в компетенцію місцевих стражів правопорядку не входить — цим там займаються профспілки. Але, як сказав нам один полісмен: «Ми розуміємо, що ви в чужій країні і вам тут дуже важко. Тому допоможемо, чим зможемо». І допомогли...

Хтось скаже — Азія, народ дикий і жорстокий. Що ж, поїхали в Європу...

«Добродушний» директор

Чудова країна — Швейцарія. З дуже законослухняними громадянами й високою культурою. Ось куди, здавалося б, можна їхати на гастролі без страху й ризику. Дзуськи! Наші друзі, теж повітряні гімнасти, цього року працювали там і, повернувшись додому, розвіяли всі міфи. В умови їхнього контракту входила допомога при монтажі й демонтажі цирку. Вони мусили розставляти столи та стільці (вар’єте), а це — близько 48 столів і біля кожного по чотири стільці. Столи металеві, тож не такі й легенькі. Отож, діти-артисти 11—13 років тягали столи та стільці нарівні з дорослими.

Прикладом кричуще нелюдського ставлення став випадок з артистом із Румунії, у якого вдома залишився тяжко хворий батько. У розпал сезону йому зателефонували родичі й повідомили, що батько при смерті й хотів би встигнути побачитися з сином. Артист попросив директора відпустити його на два-три дні додому. Той не дозволив, оскільки, мовляв, його номер заявлено в гала-виставі (яка мала відбутися не раніше, ніж через два тижні). В іншому місті ситуація повторилася. У результаті румун нікуди не поїхав — його батько помер, так і не дочекавшись сина.

Ще один цікавий випадок. Більшість артистів жили в кемпінгах, наданих директором в оренду. Найновішому з них було не менше дев’яти років. Один із кемпінгів, у якому жили троє осіб, був в аварійному стані. При цьому всі прохання артистів відремонтувати їхнє «житло» ігнорувалися. Якось на автобані кемпінг відчепився і... розвалився, як картковий будиночок. Утворилася пробка, приїхала поліція. Оскільки несправний «будиночок на колесах» належав директору, то й відповідати, за законом, мусив він. Поліція зібрала рештки кемпінгу, й експертиза якимось дивним чином показала, що він був справний, тож ДТП сталася через халатність водія, котрий неправильно причепив його до машини. У результаті хлопцям, які й без того постраждали, втративши багато своїх речей, довелося ще й 3 тис. франків штрафу сплатити. Отака ось європейська «некорумпована» експертиза! Давати артистам новий кемпінг директор не поспішав. Кілька днів вони ночували в колег. Потім житло їм усе-таки дали, але тільки на двох. Третій до кінця сезону ночував у машині.

Бували моменти, коли директор і зовсім відверто діяв на зло артистам. Повітряні гімнасти завершували свій виступ спуском з-під купола по канату. Вони попросили господаря цирку не пускати в цьому місці багато диму, бо їм потрібно бачити, куди вони приземляються: інакше можна травмувати ноги. У відповідь директор наказав пускати стільки диму, що артисти не те що манежу — навіть канату, по якому спускалися, не бачили. Отакою «добродушною» та «веселою» людиною виявився хазяїн.

Гімнастка, електрик, вантажник, прибиральниця

У Фінляндію ми приїхали, коли сніг ще не зійшов. Цирк нас зустрів німою тишею. Якийсь робітник показав кемпінг, у якому ми мали прожити понад сім місяців. Усередині вагончика — іній. До електрики наш «будинок» підключений не був. Води ніякої. Побачити директора пощастило лише за день до прем’єри. Певне, у Фінляндії не заведено зустрічати артистів.

Труднощі почалися буквально відразу. Оскільки цирк опалювався погано, було проблематично добре розім’ятися. Начебто розігрів м’язи, але секунда без руху — і вони знову холодні. У результаті я пошкодила суглоб. Медична страховка в нас була, та директор відвіз мене до лікаря десь через тиждень. Мені прописали на сім днів цілковитий спокій травмованій руці, але директор наказав працювати. І я, певна річ, працювала, причому не тільки на манежі. У нас в умови контракту теж входили монтаж і демонтаж цирку. Мене не звільнили навіть від цього.

Потім нам почали помаленьку додавати роботи, не передбаченої контрактом. Приміром, замість електрика збирати електрокабелі. Або мити гумовий килим для манежу (воду для цього ми теж мусили носити самі). Невдовзі дійшло просто до абсурду. Приміром, помили ми ввечері килим. А вранці нас будять мити його знову. «Навіщо, вчора ж помили?» — запитуємо ми. «Оскільки сьогодні немає ранкової вистави, то щоб ви не ледарювали, помийте килим». Цього я вже не витримала й послала їх під три чорти. Електричні кабелі я теж вирішила більше не збирати і спробувала їх вручити робітникові, зобов’язаному ними займатися. У відповідь він мене грубо штовхнув. Директор на мою скаргу й вимогу змусити кривдника перепросити заявив, що це мої особисті проблеми — хочете, дзвоніть у поліцію. Ну, я й подзвонила...

Цього, треба сказати, фіни не чекали. Досі ніхто з третируваних артистів не зважувався на такий крок. Як виявилося, дарма. Поліцейський запевнив, що хоча я й іноземка, але поліція зобов’язана захищати мене так само, як і своїх громадян. І вдаватися до насильства, природно, ніхто права не має. Мені запропонували звернутися в суд із позовом про компенсацію моральної шкоди. Так далеко заходити я не схотіла, з приводу чого тепер жалкую. Далі офіцери провели виховну бесіду з робітником. Мій кривдник відтоді оминав мене десятою дорогою, а решта «циркових» фінів за настільки зухвалий вчинок оголосили мені бойкот. Директор же поводився як звичайно. І навіть уважніше. Певне, вирішив надалі зі мною не сваритися.

Настало літо. На диво спекотне для цієї північної країни. Ми працювали без вихідних. Артисти за чотири місяці роботи просто з ніг падали. Вимучилися і морально, і фізично. Почувалися в буквальному значенні рабами.

Останні місяці ми допрацювали відносно спокійно. З директором попрощалися майже по-дружньому. Правда, коли він через рік подзвонив нам із пропозицією попрацювати, ми чемно відмовилися. Поїхали в Йорданію. Як з’ясувалося, теж боротися з хамством...

Людиною бути не зобов’яжеш

Прикро бачити, наскільки глибоко не поважають нашого брата за кордоном. Й особливо прикро, що левова частка вини в цьому — наша. Бо дозволяємо. І з власного досвіду, і з досвіду інших непокірних артистів можу заявити: усі зарубіжні непорядні або не дуже порядні роботодавці миттєво скисають, щойно їм дають відсіч. Варто «показати зуби», і тебе вже абсолютно щиро поважають, починають вважати серйозним партнером, а інформація про це незбагненним чином розходиться. Результат — контракти з нормальними директорами на нормальних умовах. Одна лише деталь: аби мати змогу захистити себе за кордоном, необхідно хоча б трішки володіти англійською, без цього вас просто не зрозуміють.

Ну, та Бог із ним, із зарубіжжям. Ми для них чужі. Своїх вони, можливо, і захищають. Не знаю. Зате знаю, що наші співвітчизники, щойно найнявшись працювати на іноземній території (а саме такою є територія будь-якого посольства), часто починають вважати себе іноземцями, а нас, пардон, бидлом, не вартим людського спілкування.

Торік ми мали їхати в Німеччину. Пішли в посольство робити візи. І тут також зіштовхнулися зі зневажливим ставленням. По-перше, на рідкість хамська манера розмовляти в дівчат, котрі дають довідки по телефону. Німецький директор до нас телефонує й каже, що надіслав усі документи, що особисто ходив у своє МЗС, що звідти всі належні в таких випадках папери також надіслали. А в посольстві стверджують, мовляв, нічого не одержували. У результаті в нас зірвався контракт. Німецьке посольство жодних пояснень щодо цього не дає. Відмови у візі немає, але й дозволу — також.

Related video

Не кращою була ситуація в нашої колеги з посольством Франції. Вона прийшла туди поставити візу, маючи на руках оригінали (а не факси, як у більшості випадків) усіх необхідних документів. Тобто посольству непотрібно було робити ніяких запитів у Францію — просто переглянути папери та «шльопнути» візу. Артистка не мала можливості завчасно записатися на прийом, позаяк перебувала на гастролях. Дівчина попросила представника посольства впустити її без запису, бо міг зірватися контракт, якщо з візою справа затягнеться. Але їй відмовили. У посольстві дотримуються заведеного порядку, і заради якоїсь-там людинки ніхто його не порушуватиме. Ваші проблеми нікого не хвилюють. Що ж, мають право. А людиною бути не зобов’яжеш.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}