Фонди і люди. Чому у розвитку музейної галузі Україна посідає останнє місце в Європі?

Музейна справа — не з легких. Особливо нині, коли постійний дефіцит коштів і шалені суми летять на виборчі кампанії. Для музеїв — будь-якого профілю — зазвичай не вистачає часу, коштів, рук, світлих голів. Утім, деякі світлі голови у Львові не так давно зібралися своїм колом за круглим столом поговорити, посперечатися — і, можливо, знайти шлях для пожвавлення життя цієї галузі. Досить цікаві думки висловили Борис Возницький, Роман Лубківський, Богдан Чайковський та інші.

Відразу ж зазначу, що круглий стіл часто нагадує гру в одні ворота, позаяк до розмови долучені не всі зацікавлені особи. А йшлося про важливе — потребу якнайшвидшого інтегрування 55 львівських музеїв у європейський простір, впровадження у музейну справу інформаційних технологій, створення науково-освітніх центрів для підготовки музейних працівників тощо.

Президент заангажований у справу «Арсеналу»?

Цікаво було слухати директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького. Він розповів про свою участь в одній із асамблей IСOM 30 років тому, коли у присутності 220 музейників із цілого світу проголошували Всесвітній день музеїв. Також Борис Григорович поділився спогадами про «Ніч музеїв у Варшаві». Черги, каже, були довжелезні — до двох кілометрів. Більше того, під музеями стояли старі машини, які розвозили людей по Варшаві, а музейне дійство супроводжувалося концертами.

На тверде переконання пана Возницького, львівські музеї, поза сумнівом, — на передових позиціях в Україні. Але потроху починають відставати. Порівняно, наприклад, із Дніпропетровськом, Луцьком та Рівним. Гальмує ж розвиток музейної справи, на думку Бориса Григоровича, передовсім недостатнє фінансування. Журився Герой України і з приводу того, що досі нема у Львові музеїв техніки, визвольних змагань, літератури та театру:

— Коли була остання нарада з культури у Києві, виступав президент, який просив голів обласних адміністрацій більше уваги приділяти розвиткові музейної справи, створювати нові музеї, — говорить Возницький. — Ми ж за розвитком музейної галузі посідаємо останнє місце у Європі! Наприклад, у Швейцарії музеїв утричі більше, ніж в Україні. Наш президент затіяв великий музей у «Мистецькому Арсеналі». Маю наголосити: жодна країна Європи не має такого президента-музейника. Навіть Путін зрозумів, що виховання російського патріота — це є музеї. На музеї у них пішло близько 40 млн. євро. У нас в Україні, очевидно, скрутніше з грішми, але на «Арсенал» президент зміг виділити торік 70 млн. гривень (шкода, що не євро!), а в цьому році — 140. Проте справа просувається дуже важко. Є група директорів музеїв, яка хоче щось зробити. Бо це буде музей України, її історії за двадцять тисяч років — від кам’яної могили до сьогодні. Людина, навідавшись до цього музею, має вийти з нього патріотом, усвідомлюючи, що таке Україна.

Не поділяє думки Бориса Возницького щодо президента-музейника голова Львівської асоціації музеїв та галерей Зиновій Мазурик.

— Президент, на жаль, заангажований у справу «Арсеналу», — вважає пан Мазурик. — Тому й виникає багато клопотів. І у львівських музеях — зокрема. Вкладати стільки коштів в «Арсенал», що не має жодного предмета у музейних фондах, тоді як стільки музеїв перебувають у жахливих умовах…

Мазурик бачить корінь зла у відсутності — на рівні держави — музейної політики. І додає: головне завдання музеїв — створювати атмосферу причетності до історії, відчуття вкоріненості у свій край:

— Сьогодні модно бути патріотом України. Але важливо бути і патріотом свого рідного міста. А це чомусь немодно і невигідно! Кажу, зокрема, про львівський Музей техніки. Те, що відбувається, — боротьба за нерухомість. Бізнес сьогодні агресивний, тому музеї потребують захисту: і юридичного, і корпоративного. Ми звертаємося до міської влади, яка не реагує на звернення Асоціації музеїв і галерей, ігнорує наші зауваження.

Для чого Львову Захер-Мазох?

Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Роман Лубківський своєю чергою багато чого «не розуміє»:

— Про наш чарівний Львів багато говорять під час виборів. А після них забувають про те, що говорили і обіцяли. Я не розумію, чому так легко створюється кав’ярня (чи забігайлівка?), присвячена Захер-Мазоху (нещодавно у центрі Львова на вул. Сербській відкрили кав’ярню імені Захер-Мазоха. Біля входу в «Мазох-кав’ярню» встановлено 170-сантиметровий пам’ятник письменникові, а інтер’єр закладу пройнятий атмосферою його творів: на стінах розвішано кайданки, батоги та ланцюги, які відвідувачі можуть випробувати. — Т.К.). Дехто йде туди спеціально, аби опустити руку в кишеню Захер-Мазоху... Для Львова він не є вагомою фігурою, бо в нашу культуру особливого внеску не зробив. Більше того, він гідний син шефа поліції, яка переслідувала «Руську трійцю» і Шашкевича, батько Мазоха забороняв «Русалку Дністровую». Очевидно, тут має місце відверта корисливість. Я також не розумію, чому успішно функціонує кнайпа «Криївка»?! Все, що пов’язано із тим словом, — речі болючі, тривожні («Пароль?!» — таким погрозливо-жартівливим запитанням зупиняє відвідувачів у під’їзді 14-го будинку, що на площі Ринок, варта… з кулеметом. Можуть поставити й провокаційне запитання: «Москалі чи комуністи є?» — у «законспірованому» ресторанчику-музеї під промовистою назвою «Криївка». — Т.К.). Не розумію, чому у Львові, який ми хочемо бачити багатокультурним, пріоритетними є батярські торжества? Це ж були злодюжки, хуліганчики, і вони — аж ніяк не головне в історії нашого міста. І я не хочу жити в Галіції чи Галичині, як часто нас називають. Я хочу жити в українському Львові, шанувати свою культуру та інших народів. КУЛЬТУРУ! Тепер про Музей техніки. Ми це приміщення вибороли багато років тому — із Ростиславом Братунем, Еммануїлом Миськом та Борисом Возницьким. І далося це із превеликим трудом, бо доблесні чекісти хотіли його розкидати і поставити там пам’ятник Залізному Феліксу. Те саме стосується Музею визвольних змагань. Його й досі нема. І невідомо, коли буде! Хіба можна так тупо ставитися до такої гарної ідеї! Я навіть не виключаю, що це місце у центрі Львова давно вже комусь продали. Також не можу зрозуміти, чому досі не вирішене питання про найменування вулиці Гончара — людини стражденної, яка дуже багато зробила для України, заручника тоталітарної системи. Львівщина заслужила на нові музеї, в тім числі гумору, археології, лемківської культури, сакральної різьби по каменю... Зрештою, я не знаю, від кого це залежить! Борімося!

Влада знову взялась за бульдозер?

Про непорозуміння між історичним музеєм (відділами якого є наразі нестворені музеї визвольних змагань та техніки) і міською владою «ДТ» розповів директор Львівського історичного музею Богдан Чайковський:

— Є проблема відносин міської влади з музеями взагалі і з Історичним музеєм зокрема. На прикладі нашого музею я можу довести, що така проблема існує. Історичний музей підпорядкований області. Влада міста вважає, що нами має опікуватися тільки область. Та Бог із ними. Хай не допомагають. Але хай і не шкодять робити справи! Наш музей — це обличчя Львова. У нас за рік бувають близько 400 тисяч відвідувачів, і їм, даруйте, до лампочки, якого ми підпорядкування. І мені дивно, що влада міста ставиться до нас як до чужих. Розгляньмо, наприклад, ситуацію із Палацом Бандінеллі, де ми відкрили Музей історичних коштовностей. Місто ще за минулого голови Любомира Буняка витратило на його реставрацію 10 млн. гривень. А тепер потрібно 600 — 800 тисяч, аби довести до ладу гідроізоляцію, бо будівлю нищить грибок. Але міська влада, у власності якої перебуває ця будівля, не знаходить відповідних коштів. Також це стосується перлини ренесансної архітектури — так званої Чорної кам’яниці, що на площі Ринок, 4. З неї падає аттик, ми самотужки якимись дротами його зв’язуємо, а місто ніяк не знайде грошей на ремонт. Тепер щодо Музею визвольних змагань. На його реконструкцію на 2008 рік у міський бюджет не закладено ні копійки. Торік місто замість того, щоб дати дозвіл на освоєння коштів із обласного бюджету, перерахувало 850 тис. гривень на УКБ міста, зробивши його генеральним замовником. Та вже півроку роботи не ведуться. А ми планували вже у листопаді відкрити музей! Нам обіцяють кошти із субвенції. Та чи можна на них сподіватися? Міністр регіональної політики Василь Куйбіда на наші запити відповідає, що міська влада мала би закласти у бюджет бодай якісь кошти. Що робити реставраторам і будівельникам? За що купувати матеріали? Тепер на об’єкті із 28 людей, котрі там працювали, залишилися два робітники. І вони радше охороняють стіни, ніж щось роблять. Уже поволі позабирали звідти будівельні механізми. Хіба ж то фахівці працюють у нашій міській владі? Чи, може, вони свідомо так чинять? Також влада по-злодійськи руйнує бульдозерами приміщення, де ми планували реставраційний центр Історичного музею. Через те, що ми нібито не маємо належних документів на цю будівлю. І насамкінець: нам запропонували розірвати угоду на оренду приміщень у колишньому трампарку, де ми плануємо відкрити Музей техніки. Підставою до цього стало буцімто невиконання музеєм договірних зобов’язань. Де ж мораль? І ця влада декларує себе як така, що керується у роботі європейськими принципами. Міська влада грабує заклади культури!

КОМЕНТАР

Андрій Садовий, міський голова Львова:

— Ми всі були втішені, коли Історичному музею передали в оренду приміщення депо «Львівелектротрансу» на створення музею. Але, на превеликий жаль, музей ці приміщення здав у суборенду — там продають вживані автомобілі. Назвати це музейною діяльністю не можна. Тому комунальне підприємство ініціює процес розірвання угоди. Ми будемо створювати Музей техніки самостійно. Тепер щодо Музею визвольних змагань. Дата народження ідеї — 1991 рік. 2004-го сесія міської ради ухвалила рішення про розміщення його на вул. Лисенка, 23. Торік пішли перші кошти на створення цього музею. Нинішнього року міська рада ініціює виділення на цей музей 2 млн. 820 тис. Гроші (на загал їх має бути 30 млн. у вигляді субвенцій) ми повинні отримати від Міністерства регіональної політики. Чекали їх ще на початку року. Але досі жодної копійки із державного бюджету не отримали. Щойно отримаємо, скеруємо на реконструкцію Музею визвольних змагань, створення якого є для нас пріоритетним. Якщо говорити про Палац Бандінеллі, то люди свого часу дістали високі державні нагороди за реконструкцію цього приміщення. На превеликий жаль, ремонт був виконаний не дуже вдало. Тому ми й замовили «Західпроектреставрації» експертизу. Коштів не шкодуватимемо, бо це історичний будинок. І зробимо все, аби його врятувати. Одначе квапитися не будемо: все потрібно робити виважено.

Щодо інших приміщень Історичного музею, де нібито мали створювати реставраційний центр, то музей здав їх у суборенду підприємству, яке виготовляє віконні рами. У нас, коли говорять про музей, в уяві відразу постає храм культури. Але будівлі дуже часто здають у суборенду під інші види діяльності. І мене це і як громадянина, і як міського голову обурює. Я готовий підтримати всі ініціативи музею, адже музеї нашому місту дуже потрібні. Проте Історичний музей на активну співпрацю не йде, закриваючись у власній системі, а це — підпорядкування обласного управління культури. І ми не знаходимо з ними порозуміння. Я буду й надалі ініціювати співпрацю з Історичним музеєм, але ми б хотіли, щоби музей не порушував чинного законодавства.