Євген Сверстюк: «У 45 років, коли я лише йшов у концтабори, Кобзар звідтіль уже повертався…»

Менш ніж за півтора року Україна і світ відзначатимуть 200-ту річницю від дня народження великого Кобзаря. З цієї нагоди планують різноманітні заходи, спеціальні програми. Втім, розмова про Тараса Шевченка може бути і не гучною, як то кажуть - «на державному рівні». Це може бути й тиха, філософська сповідь про великого подвижника українського народу… Як це й трапилось під час нашої розмови з Євгеном Сверстюком, автором багатьох шевченкознавчих праць, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.

- Пане Євгене, у 1995 році ви видали книжку «Шевченко і час». Доповнивши її новими есеями, презентуєте уже «Шевченко понад часом». Зміна назви промовиста...

- Попередня книжка, вдвічі тонша, вийшла за підтримки НТШ у Парижі. Літературознавець Віктор Коптілов у передмові до видання не згадав головної публікації - «Рік високого сонця». Коли п. Віктор працював над передсловом, моя праця ще не була дописана. Саме у ній і домінують ці понадчасові мотиви. До речі, Українське національне радіо, 1-й канал, дало мені змогу щотижня протягом півроку виступати в програмі, яку я назвав так, як і публікацію. Резонанс був великий. Наклад газети «Наша віра» після того зріс з п’яти тисяч до п’ятдесяти. (Євген Сверстюк - головний редактор цього видання. - Авт.). У другій збірці ці понадчасові мотиви домінують. До неї увійшло багато нових матеріалів, які є щаблями осягнення Шевченка. Написана книжка дуже просто, а читається дуже непросто. Кожна сторінка - це спроба іншого бачення Тараса, зрозуміння його розмови з Богом. Бо, власне, вся велика література - це та ж розмова в більш чи менш явній формі.

- Кожен по-своєму пізнає Кобзаря. Відповідно - має і свій образ поета. На обкладинці вашої книжки - автопортрет Тараса, намальований у Яготині 1843 року та подарований Варварі Рєпніній. Чому не інший?

- Мені здається, що серед усіх Шевченкових автопортретів цей найбільш романтичний. На ньому світиться любов Генія в розквіті сил і надій. Він іде до свого зеніту. За два роки Тарас напише головні твори. Кожен із них буде подією у житті нації. У цьому образі ті справжні риси поета, які мене вражають. Зокрема, цілковита духовна свобода. Мені довелося це поняття відкривати. Я побачив, що люди гнуться, як лози, куди вітер віє. Вони залежні від обставин. Часто вживаємо це поняття у побуті. Багато хто кричить, що вільний, а насправді - раб. Свобода має підґрунтя релігійне. Вона зобов’язує. У цьому розумінні наше суспільство ще не доросло до неї. Але боротьба за свободу - це, можливо, і є українською національною ідеєю. Вона закорінена в українській історії. Тому нам набагато легше, ніж тим, які жили імперією, для імперії, і сліпо йшли, куди їх вели.

Отож, деякі генії мають властивість бути вільними за всіх умов. У Шевченка це вже в дитинстві виявляється. Він свобідним залишається і в ув’язненні. Ви ж знаєте, що в тих стінах людина втрачає свій тон, блякне. А ви почитайте його відповіді на запитання жандармів - без виклику, стримано… і те, що належить сказати.

Також мене зажди вражає в людях висхідна дорога. Ми народилися для того, щоби наповнити своє життя світлом і роздавати його іншим щораз більше. Багато людей вигасає напівдорозі або ще на початку. Шевченкові випала набагато важча доля…

У 45 років, коли я лише йшов у концтабори, Кобзар звідти уже повертався. У нього тремтять руки, але він освоює нову техніку гравірування. Тарас працює в Академії мистецтв, і йому надають звання академіка. Тобто він іде вгору після всього того, що сталося. Коли думали, що Шевченко вже згас, що його можна випустити на волю. Це один із дуже важливих вимірів людини - висхідна дорога.

У нашому світі ми бачимо на кожному кроці людей вигаслих, зневірених. Є такі моменти і в Шевченка, але в ліриці це й повинно бути. Можливо, є багато людей, які саме те й читають у нього. Справді, сумовита, як українська пісня. Все ж таки у всьому він зберігає високий тон псалмів: «Сонце йде. І за собою день веде». Не журіться, сльота не вічна. І багато в нього є тих бадьорих моментів, які підтримують людський дух.

Шевченко був одержимий духом, пророком. Пророк не просто віщує, що буде, попереджає, а приводить людей до пам’яті, до засадничих істин, будить сумління. У цьому розумінні це є поет, поряд із яким нікого ставити. Хоча є дуже талановиті, але в нього щось інше. Знаєте, є дуже багато коштовностей, але діамант є діамант.

- Багатьом важно пізнати справжнього Шевченка, бо його постать фальшували роками. Трьом-чотирьом поколінням змальовували поета як атеїста, революціонера-демократа. Наскільки українці подолали у своїй свідомості ці стереотипи, нав’язані совєтами?

- Для розуміння поета потрібна школа культурна та підґрунтя релігійне. Тільки люди, релігійно вироблені, можуть почути це слово. Бо, знаєте, що би ви не говорили про Бога людині невіруючій, та вона думає, що то пусті слова, бо для неї Господа немає. Отже, боротися проти цієї глухоти сумління і моралі дуже важко. А разом з тим треба перти отого плуга. Нелегко долати стереотипи, бо люди звикають до своїх понять, до того, що засвоїли в молодості. Думаю, для старшого покоління інший погляд на постать Шевченка здається якоюсь новою кон’юнктурою. Проте ті, які відчували фальш, відкриють для себе іншого Тараса. Я не знаю, наскільки зараз вдалося подолати оці фальшиві знакові системи, ключі, але змінено дуже багато. У всякому разі, цих усіх писань, які на полиці займали і займають 90% площі, вже не читає сьогодні ніхто.

- Якщо говорити про справжнього, а не овіяного міфами поета, то, як ви вже казали, це особистість, котра вміла бути вільною за будь-яких умов. Його ідеї - вічні. Що стало визначальним у формуванні світогляду Шевченка?

- Вважаю, що в основі світогляду цієї постаті лежать євангельські поняття - етичний максималізм, чистота почуттів і сувора одвертість псалмів. Так, у Шевченка є багато мотивів лицарської одваги, рішучості в боротьбі за волю. Наприклад, у «Юродивому» та в ранніх творах. Треба сказати, що з часом, а саме в період після заслання, його віра стає щораз глибшою і послідовнішою.

- Про деякі факти у біографії Кобзаря... Зокрема, Шевченкові з 1854 року було дозволено писати російською мовою під наглядом і цензурою офіцерів. Але ж і в цих творах - дух поета. Ті повісті багато разів перевидавалися. З якою метою російські правителі послабили умови вироку - заборона писати й малювати?

- Ця заборона була настільки абсурдною, що коли Шевченко приїхав на заслання, то офіцери почали між собою говорити, що прибув художник, якому заборонено малювати, писати, думати і все інше. Тобто навіть вони не розуміли, як це можна заборонити. Та він малював. Аж до першого доносу в 1851 році. Його заарештували. Тоді він перестав писати й «Захалявну книжечку». Треба сказати, що в імперії закони були непослідовні. За традицією російської бюрократії, заборони йдуть у письмовій формі, а дозволи і послаблення - в усній… У ті часи в далеких східних губерніях багато що доручалося «на усмотрение начальства». А.Ускова згадує, що її чоловік, комендант Новопетровського укріплення, не міг би дозволити Шевченкові послаблень і приятельських стосунків, якби не отримав натяку від генерал-губернатора Перовського. Крім того, фактично було порушено наказ імператора: коли для Аральської експедиції знадобився першокласний художник, узяли Тараса Шевченка. Було зроблено виняток. Та Тарасові ніколи не дозволяли писати офіційно. Він підписував свої повісті датами до ув’язнення. Переховував їх у офіцерів. У нього було багато по-солдатському жорстоких наглядачів, але й чимало приятелів, які за нього заступалися. До речі, я теж мав на засланні таких людей, яким можна було вірити, - мало, але було.

- 22 травня 1861 року, в час скасування кріпацтва, поета, згідно із «Заповітом», перепоховали в Україні. Дивно, що поліційна імперія дала дозвіл на перепоховання...

- Царська та совєтська імперії трималися на «закручуванні гайок». У період «закручування гайок» панувала велика пильність, дисципліна. Проте жандармський офіцер у часи пом’якшення режиму розгублюється. Поліційні служби з полегшенням зітхають, коли людина помирає. Вона списана. Вже не є у них на обліку. Поліційна імперія не дуже розуміла, хто такий Тарас Шевченко для України. Вони просто сприймали його як покійного академіка живопису. Не уявляли, що відбудеться народне пожвавлення. Надзвичайно важливо те, що це був рік розкріпачення. От і на хвилі цієї свободи вдалося «вирвати» труну. Тоді як досі ні з ким навіть говорити про перепоховання Олександра Довженка в Україні.

Вони отямилися. Потім навіть жандармів ставили на могилі. Ходили легенди, що то не Шевченко похований, а в труні - освячені мечі. Що він живий і підніме народне повстання. Цього боялися.

- Ви писали, що з Аллою Горською думали про те, «як відзначити 22 травня гідно, щоб люди побачили, хто такий Шевченко і з ким Шевченко!» Які заходи вдалося провести?

- Почали відзначати цю дату десь у 1963 році. До проведення заходів влада ставилася з підозрою. Бо то було свято несподіване та не організоване верхівкою. При совєтському режимі самодіяльність заборонялася. Мене викликали в ЦК комсомолу. Я пояснив, що це друге народження Шевченка, повернення його духу в Україну. Вони дуже насторожилися. Тоді зрозумів, що не треба було цього говорити. Ми організовували виступи біля пам’ятників Шевченкові. Спецслужби усвідомили, що треба ці зібрання розганяти. Вони підсилали провокаторів, які читали антисемітські вірші. Ми старалися цих людей до наших заходів не допускати. То було протистояння. Для студентів це була школа нонконформізму, ризику. Багато з них пригадують це як початок своєї справжньої біографії. Тарас Шевченко відіграв велику роль у національному пробудженні молоді, бо тільки його словами тоді можна було говорити правду про життя.

Звичайно, вчителі в школі спокійно могли читати: «Від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує…». Проте діти навіть не подумали б, що це стосується радянської системи. А в 60-х роках суспільство було дуже уважне. Ми декламували ці рядки з відповідним підтекстом на заходах.

- Пане Євгене, ви у якому віці відкрили для себе Тараса?

- Я знав його поезії з дитинства. Проте відкривати почав тоді, коли відкривав його іншим. Зокрема, у Полтавському педінституті на лекції побачив, як горять очі у студентів, що вони хочуть дізнатися про правдивого Тараса. Їм навіть здавалося, що тексти, які друкували до революції, були іншими, ніж у теперішньому виданні «Кобзаря». Хоча насправді тексти небагато фальсифікували. Просто було заглушено основні ідеї - Бога, свободи. Тобто сфальшували код. Шевченка я відкриваю і досі.

- Болючою була для Кобзаря остання подорож в Україну. Тоді він у розпачі написав:

Якби-то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на замчище подививсь!

Упився б! здорово упивсь!

Якби припустити, що Шевченко здійснив ще одну подорож на батьківщину - сьогодні. Як гадаєте, якими були б його думки?

- Мабуть, він би повторив слова:

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш? Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!