«Батько» Шерлока Холмса рахує російські гроші. Режисер Ігор Масленников: «Моду на екранізації бульварних романів я називаю літературним падлом...»

20 жовтня, 2006, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 40, 20 жовтня-27 жовтня 2006р.
Відправити
Відправити

«Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона», «Зимова вишня», «Пікова дама», «Ярославна — королева Франції», «Гонщики» — ці й інші стрічки принесли кінорежисеру Ігорю Масленникову неймовірну популярність...

«Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона», «Зимова вишня», «Пікова дама», «Ярославна — королева Франції», «Гонщики» — ці й інші стрічки принесли кінорежисеру Ігорю Масленникову неймовірну популярність. Днями він відзначає 75-річчя. У інтерв’ю «ДТ» Ігор Федорович розповів про свій новий кінопроект «Російські гроші» (екранізації п’єс Олександра Островського «Вовки та вівці», «Тепленьке місце», «Свої люди — поквитаємось»), також пригадав спільну роботу з чудовим українським актором Бориславом Брондуковим.

— Ігоре Федоровичу, чому саме Островський і чому саме сьогодні «Російські гроші»?

— У наш меркантильний час така назва доречна. Навіть вражає, наскільки персонажі Островського пізнавані в наш час, а методи «діяльності» цих хабарників, шулерів, мисливців за чужою спадщиною не змінилися протягом півтора століття.

— Перша ваша картина — за п’єсою «Вовки та вівці» — готова. Чи легко знайшли кошти, щоб зняти «Російські гроші»?

— Я давно захопився цією ідеєю і почав пропонувати її різноманітним російським телеканалам. Проте ніхто всерйоз не зацікавився моєю пропозицією. Лише торік вдалося отримати фінансування від Федерального агентства з кінематографії. При цьому ми пройшли конкурс сценаріїв.

— Наскільки мені відомо, Російська держава не фінансує картини повністю — обов’язковою умовою є участь приватного капіталу.

— Ми зробили так: наша студія «Троїцький міст» внесла частину суми з власного фонду. Ці гроші ми плануємо повернути після прокату стрічки в кінотеатрах, на телеканалах і від продажу DVD. Уже проведено переговори з кінодистриб’юторами, а також із представниками «Першого каналу».

— Який бюджет виробництва?

— Дев’ятсот тисяч доларів: 100 тисяч — наші, 800 тисяч — державні.

— Зйомки картини ви розпочали в Петербурзі, потім виїхали за тисячу кілометрів у заволзьку глухомань — родовий маєток Островських. Наскільки важливо для вас було попрацювати саме там?

— У садибі в Щеликово, де нині музей, Островський написав більшість своїх п’єс. Садиба розташована в Костромській області. У цій глухомані збереглася атмосфера дев’ятнадцятого століття. Там навіть відсутні лінії електропередач, тому нам не довелося нічого маскувати, як це зазвичай роблять, коли хочуть сховати сліди сучасної цивілізації. У самій садибі речі залишилися на тих самих місцях, що й тоді, коли там жив Островський. Для мене це має велике значення, бо колись я займався сценографією.

— Це було ще в часи вашої роботи на телебаченні?

— Так. У шістдесяті я керував літературно-драматичною редакцією на Ленінградському телебаченні. Георгій Товстоногов робив у нас телеспектаклі. Я спостерігав за ним, учився. Малював йому ескізи декорацій (у дитинстві я навчався в художній школі). Тому дуже уважно ставлюся до питань художнього оформлення.

— Вашим козирем вважається добір акторів. Смоктуновський, Янковський, Леонов, Лавров, Михалков, Джигарханян, Караченцов, Солоніцин... Я вже не кажу про Аллу Демидову, котра зіграла в чотирьох ваших фільмах.

— Із Аллою ми дружимо давно. Вона знялася в мене в «Собаці Баскервілів», «Піковій дамі», «Листах до Ельзи». А в «Російських грошах» їй дісталася «шкура» Мурзавецької — головна роль. Ми дружимо. Можна сказати, сім’ями. Річ у тому, що з чоловіком Алли — сценаристом Володимиром Валуцьким — ми знайомі ще з часів роботи над картиною «Ярославна — королева Франції». Потім були «Холмс», «Зимова вишня»...

— Останніми роками Алла Сергіївна нечасто з’являється на екрані.

— Знаєте, не кожен актор братиме участь у тому, що нині знімається. А серйозних ролей, на жаль, удень зі свічкою... Розумію, масова культура повинна існувати, але вже надто низький її рівень. Приміром, пішла мода екранізувати бульварні романи. Як філолог я не можу спокійно на це дивитися. Я називаю це літературним падлом. Очевидно, не в тих руках сьогодні культура...

Наш майстер на Вищих режисерських курсах Григорій Михайлович Козинцев колись часто казав нам: «Ремесло ви опануєте. Ви станьте людьми!» Приблизно те саме я кажу і своїм студентам. Благаю їх не займатися халтурою. Тепер така безліч можливостей заробити, приміром, у рекламі, що спокуса дуже велика. Але з цього приводу в мене з ними розмова сувора: коли дізнаюся, що хтось із них займається рекламою, я відрахую такого студента. І ось чому.

Здавна в Петербурзькій академії мистецтв так повелося: коли професор довідувався, що студент халтурить у газеті чи журналі, займаючись карикатурами, то негайно відраховував його. Адже карикатурист псує око й руку. Після цього він не зможе реалістично передати дійсність, його весь час тягтиме на шаржування: художник фізіологічно так влаштований. Приблизно така сама ситуація виходить і з режисерами, котрі займаються рекламою. Власне кажучи, це навіть не режисура, це цілком інше заняття. Це якесь ремесло, що не має жодного стосунку до того, чого треба навчати молодих режисерів. А навчати їх треба мистецтва, аби вони створювали художні твори, а не «зубну пасту».

— Ви самі часто беретеся за екранізації. Яку з них вважаєте найвдалішою?

— Не сподівайтеся, що скажу: «Собака Баскервілів». Найвдалішою вважаю «Пікову даму».

Там я спробував розв’язати проблему, з якою зіштовхувалося багато режисерів. Пушкін викладає історію ніби в зворотній перспективі: спочатку дізнаємося про те, що сталося, потім — як це сталося. Важко вишикувати послідовність подій, аби перетворити це на видовище, бо неможливо розповідати видовище навпаки. А за хронологічного порядку повість просто втрачає оте зачарування, яке відчуваєш завдяки вільній оповіді Пушкіна. Тому я прийняв рішення просто прочитати Пушкіна...

Авторитетний ленінградський критик Раїса Беньяш згодом сказала Аллі Демидовій, із котрою дружила: «До Пушкіна дотягнувся лише Смоктуновський. А ви даремно підстриглися...»

У цілому ж, навколо картини була змова мовчання. Тільки через рік, у день народження Пушкіна, «Пікову даму» показали по ТБ і відразу ж обрушився шквал телефонних дзвінків, поздоровлень тощо. Вважаю цю картину найкращою з усього того, що зробив.

— Серед безлічі зірок, із якими вам доводилося працювати, опинився й український актор Борислав Брондуков, котрий зіграв інспектора Лестрейда в серії про Шерлока Холмса. Як він потрапив на роль англійця?

— Переді мною постало завдання знайти на роль Лестрейда комічного, кумедного актора, бо саме таким був він у сценарії. З’ясувалося, всі наші коміки якісь дуже вже російські, і знайти «англійця» — це ціла проблема. Типологічно начебто нічого, але щойно починають грати, відразу щось неанглійське виходить. А Брондуков був і комічним персонажем, і, як мені здавалося, інтернаціональним.

Ми з ним зустрілися, але він відразу сказав: «Який я англієць? У мене ж український акцент!» Я сказав, що ми зможемо переозвучити. Уже тоді існувала етична норма: без дозволу самого виконавця переозвучувати його якимось іншим голосом не можна. Тоді Борис сказав: «Чудово, якщо це буде Ігор Єфімов». Був у нас на «Ленфільмі» такий актор, котрий працював, в основному, у дубляжній групі. У Борі спрацювало внутрішнє чуття.

Ми всі діставали задоволення від спілкування з ним. А Ріна Зєльоная була просто закохана в нього і щораз запитувала: «Чи сьогодні на зйомках буде присутній інспектор Лестрейд?»

Він був чудовим актором! Не просто виконавець, а надзвичайно щирий, органічний актор, котрий дуже добре наповнює собою будь-яку роль.

Брондуков був буквально «набитий» анекдотами. Багато акторів — анекдотники, це так заведено. Але Боря був у цьому сенсі дивовижним скарбом. Щойно він з’являвся, усі чекали чогось кумедного. Його жарти стосувалися, в основному, української тематики — сала, горілки, усякого такого. Він був душею компанії, людиною забавною, чарівною та дуже привітною.

— І як же ви «ліпили» з нього англійця?

— Я провів із Брондуковим дві-три розмови, і він усе легко схопив. А під час роботи вирізнявся цілковитою пластичною довірою до того, що належало зробити.

Малюнок ролі було знайдено досить швидко. А от із костюмом довелося помарудитися. Та коли нарешті знайшли образ Лестрейда — усе йому мало, він із усього вилізає, усе в нього затягнуте «в дудочку» — то Боря відразу зрозумів, що треба робити. Через цей образ, через ці гетри, через цю безглузду кепку зрозумів, куди треба рухатися.

— Із Україною, із Київською Руссю, вас пов’язує карти-
на «Ярославна — королева Франції».

— Ми відштовхувалися від роману Антоніна Ладинського «Анна Ярославна, королева Франції». Володимир Валуцький обмежив історію коротким відрізком часу — подорожжю Анни з Києва до Парижа, яка тривала рік. Сценарій містив безліч сюжетних поворотів і пригод. Композитор Володимир Дашкевич засобами музики скоротив дистанцію між одинадцятим століттям і двадцятим. Намітився жанр фільму, не схожий на традиційне уявлення про історичне кіно. Хотілося без хибного пафосу, але захопливо подивитися на життя наших далеких предків, жартома розповісти про серйозне; побачити їх не в парадному вбранні, увічнених на іконах і фресках, а в пропилених костюмах воїнів і мандрівників.

— Проте на вашій декорації Софійського собору фрески зображені дуже точно. Спеціально для цього їздили до Києва?

— Ми відвідали Софійський собор із художником картини, і вона старанно змалювала всі зображення. Більше того, якщо ви уважніше придивитеся до нашої декорації, то побачите, що ми зобразили навіть фрески, які не збереглися: ми відшукали їх у науковій літературі про Давню Русь (у XVII столітті їх змалював один голландський мандрівник, котрий побував у Києві).

Треба сказати, ми дуже докладно вивчали ту епоху: костюми, зачіски, манеру поведінки, антураж... У мене досі лежать цілі купи робочого матеріалу для цієї картини. Але цікаво те, що саме історична достовірність принесла нам чимало проблем. По-перше, багатьох здивувала обставина, що героїня носить коротке волосся: «Де її знаменита коса?» Але в часи Київської Русі дівчата, як і хлопці, стригли волосся, а коси відпускали лише після заміжжя. І за довжиною волосся можна було визначити їхній сімейний стаж.

Або: «Звідки у вашій картині взялися запорожці?» — це запитання ставили навіть історики. Які запорожці?.. Чуби на головах варягів з’явилися задовго до появи запорозьких козаків. Зі скандинавських джерел ми дізналися, що варяги виголювали собі голову, залишаючи в центрі чуб. Так само почав робити і київський князь Святослав, котрий також був варягом. Він загинув на дніпровських порогах, де і був похований. І запорожці, які з’явилися там трохи пізніше, запозичили від Святослава цю зачіску, назвавши її «оселедець».

— Попри таку педантичність, «Ярославну» аж ніяк не назвеш історичною стрічкою. Швидше казкою, що відсилає глядача в часи слов’янського «дитинства»...

Related video

— Узагалі-то, кіно саме й є продовженням нашого дитинства. Адже здається, що на знімальному майданчику всі беруть участь у якійсь грі, усі роблять якусь несерйозну справу. Очевидно, у кіно потрапляють люди з інфантильними рисами характеру?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК