Утопія Джека Лондона

У статті, присвяченій творчості Джека Лондона, з нагоди 130-річчя з дня народження письменника, Олександр Карпець висловлює (в умовний спосіб) пораду, і безумовно, шкодує: «Варто було б провести «лондонівські читання», видати повне зібрання творів… Нічого цього не буде». Щодо видання лондонівських творів варто зазначити: в радянській Україні їх надрукували більш ніж достатньо (візьміть, наприклад, дванадцятитомне, 1972 року, видання українською мовою). Що ж стосується «лондонівських читань», то згода редакції надрукувати цю статтю має додати оптимізму надто песимістичним пошукачам Сенсу.

Кажуть (Britannica CD 2000 Deluxe Edition), що радянському 1956 року меморіальному виданню творів Джека Лондона судилося бути у продажу лише п’ять годин: книги були миттєво розкуплені громадянами «самой читающей страны мира». Британські енциклопедисти згадують про цей факт як про такий собі curiosus; вже у двадцятих роках минулого сторіччя на батьківщині письменника умами читачів міцно заволоділо нове («втрачене») покоління інженерів людських душ — те, яке пройшло «школу життя й смерті» Першої світової.

Джек Лондон був, здається, у всіх точках земного простору і свого часу (від Аляски до Таїті, від російсько-японської війни до війни в Мексиці), проте в особливу точку «Європа, 1914», що стала опорою тектонічних зсувів в атлантичному світосприйнятті, його талант не влучив.

У СРСР до Джека Лондона було ставлення окреме: виходець з низів, пролетарський письменник, член американської соцпартії. У 1919 році сам Володимир Маяковський інсценував роман «Мартін Іден» (російський переклад — у 1912 р.) та зіграв у фільмі головну роль. Тут ще й Володимир Ілліч потужно посприяв народній популярності заокеанського письменника. За словами Надії Костянтинівни, яка прочитала вождю світового пролетаріату «Любов до життя» (оповідання про тваринну любов людини до життя ближнього, котра допомагає герою серед іншого перегризти горлянку вовкові), «Ильичу рассказ этот понравился чрезвычайно». А в радянській країні глас вождя не губиться в повітрі марно…

Зашорений класовими догмами погляд на творчість Джека Лондона здається нині анахронізмом; з цієї сторони глибина лондонівського таланту вироблена до порожньої породи. Сьогодні величезний екзистенційний досвід письменника потребує іншого підходу. Отже, я пропоную читачам звернути увагу на два не надто часто згадуваних оповідання — «Семюел» і «Морський фермер».

…У 1910 році, після двадцятисемимісячної подорожі на майже саморобній яхті «Снарк», Джек Лондон несподівано присвятив усю свою енергію, всі сили та фінанси улаштуванню Прекрасного Ранчо. Вічний Морський Мандрівник вирішив осісти на землі. «Я насправді збираюсь кинути якір — такий великий та важкий, що всі сили пекла ніколи не зможуть підняти його знов». Що ж сталося?

Після Соломонових островів, Фіджі, Самоа, Нових Гібридів, зібравши букет тропічних хвороб, Джек швартує «Снарк» в Австралії. Підлікувавши капітана у сіднейському шпиталі, яхтсмени вирішують, що з них досить, й повертаються додому на шотландському вугільнику «Тимерик» (Tymeric).

Сорок три дні транстихоокеанського переходу скрашувались розсудливими бесідами з капітаном судна Робертом Мак-Ілвейном (McIlwaine). Останній розповів американському письменникові та мандрівникові про дивний острів Мак-Гіл. Наслідком письменницького осмислення почутого стали два оповідання і твердий намір «кинути якір» на землі.

Життя на острові Мак-Гіл ідеальне. У найточнішому платонівському розумінні ідеального людського співіснування. «Бо ми вважаємо, — стверджував засновник ідеалізму, — найцінніше для людей не спасіння в ім’я існування, як вважає більшість (згадується ленінське захоплення «Любов’ю до життя». — Є.З.), а досягнення досконалості і збереження її протягом усього свого життя» («Закони»).

На острові Мак-Гіл досягли такої сталої досконалості й «сім тисяч чоловік жили так дружно й тверезо, що на весь острів був тільки один полісмен, а шинків і зовсім не було».

«Живуть там за давніми звичаями, громадська думка чи слово пастора — закон, а батьків та матерів слухають і поважають, як мало де в сучасному світі. Молодь гуляє лише до десятої вечора, і жодна дівчина не піде нікуди зі своїм хлопцем без відома й згоди батьків».

Можна припустити, що такого чудового результату досягнуто за допомогою повного відокремлення мак-гільської спільноти від решти світу, таке відокремлення консервує дійсність і унеможливлює зміни. Недарма ж Платон, не покладаючись на методи виховання і закони ідеальної держави, розміщував її, від гріха подалі, в безлюдному місці і, що головне, подалі від моря. Близькість моря «хоча й дарує кожного дня насолоду, та насправді є найгіркішим сусідством. Море наповнює країну прагненням нажитися за допомогою великої та дрібної торгівлі, вселяє в душі облудні і брехливі звички, і громадяни стають недовірливими й ворожими як одне до одного, так і до інших людей» («Закони»).

Нічого подібного не сталося з мак-гільцями, хоча їх острів не просто відкритий світові, а відкритий абсолютно. Завдяки майорату (що його поважали всі ідеалісти — від Платона до Гегеля). «Острів Мак-Гіл був невеликий, і землі там вистачало тільки на певну кількість поселенців. Для рівноваги зайве населення — і чимало його було — мусило шукати заробітку на морі. Так велось протягом поколінь. Старший син діставав у спадщину від батьків ферму, а молодший ішов на море і скородив солону воду».

«Цей чоловік, що стільки мандрував, був простіший і невибагливіший у своїх мріяннях навіть за якогось селюка. Його батькові пішов сімдесят перший рік, але він жодної ночі ніде не ночував, окрім на своєму ліжку, у своєму власному домі на острові Мак-Гіл. На думку капітана Макелрада, ото був ІДЕАЛ ЖИТТЯ, і він дивувався, що є такі люди, які без жодного примусу кидають ферму і йдуть у море. Він об’їздив увесь світ і знав його незгірш за котрогось шевця, що вік пересиджує у своїй майстерні, знає своє село.(…) Але й нудота оті всі мандри! Якби не потреба в насущникові, то й зовсім би вони ні до чого».

Таким чином вимальовується рецепт реальної (на відміну від платонівської) ідеальності острова Мак-Гіл: суворе, ригористичне виховання й обов’язкова, навіть примусова, відкритість світові (на відміну від класичної, наприклад, спартанської, відрубності та закритості). «Хлопці, їздячи морями, всмак прикладаються до розпусного життя нечестивих портів, але, повертаючись додому, в проміжках між своїми мандрівками, живуть за давніми принципами: гуляють тільки до десятої вечора, щонеділі ходять у церкву слухати проповідь, а вдома слухають тих самих суворих батькових настанов, що чули їх у дитинстві». Це рецепт позаісторичного, майже райського існування.

Джек Лондон знав про нечестиву реальність життя не з чужих слів. Справедливе життя — виняткова рідкість; ідею справедливості на власні очі взагалі не побачиш, тут потрібен розумовий зір, бо ідея, ідеал є сутністю розумодосяжною. Джек Лондон, що відвідав десятки островів, жодного разу не був на острові Мак-Гіл, але зумів осягнути ідеал краще за багатьох філософів. І, залишаючись людиною дії, «завзято віддався сільському життю та сільській праці — як одному з небагатьох можливих справедливих та ідеалістичних способів людського існування».

«У видивах своїх він бачив ферму, хату, господарські будівлі під стріхою, дітей, що бавляться на сонці, свою добру дружину на порозі, чув, як мукали корови, квоктали кури й били копитами коні в стайні, а поряд була батькова ферма, далі — хвилясті лани, обгороджені й дбайливо оброблені, розлеглі аж до гребенів невеликих пагорбів…» («Морський фермер»)

Я не побоюся сказати, що в описах ідеального і справедливого життя Джек Лондон досягає вергілієвих вершин. Порівняйте:

Трижды блаженны — когда б они счастье свое сознавали! —

Жители сел. Сама, вдалеке от военных усобиц,

Им справедливо земля доставляет нетрудную пищу…

В поле мычанье коров, под деревьями сладкая дрема, —

Все это есть. Там и рощи в горах, и логи со зверем;

Трудолюбивая там молодежь, довольная малым;

Вера в богов и к отцам уваженье. Меж них справедливость,

Прочь с земли уходя, оставила след свой последний.

(«Георгіки»)

***

За Дж. Лондоном, острів Мак-Гіл (island McGill) розташований у північній Ірландії; «вузька протока, заледве в півмилі завширшки, відмежовує острів Мак-Гіл від суходолу Ірландії». За мапою Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, на ірландському боці North Channel, який відділяє Зелений Острів від Шотландії, немає острова McGill, проте є island Magee (насправді, півострів). Чи про цей айленд писав славетний американець, чи його Мак-Гіл є літературною fiction, нам не вдалося з’ясувати навіть за допомогою British Council. Утім, відповідь на це запитання не є такою вже й важливою.