(Не)любов...

«Якщо ви ніколи не думаєте про смерть, то зазирніть краще сюди: https://www.disney.com/ / Там багато цікавого».

Молодий лікар, поскаржившись медсестрі на погане самопочуття, попросив зробити йому внутрішньовенну ін’єкцію. Шприц із розчином уже був готовий. Потім він занадто поспішно виштовхнув її за двері й зачинився на ключ — медсестра запідозрила щось недобре. Двері зламали, лікаря врятували і... звільнили з роботи. Ніхто з його тепер уже колишніх колег навіть не поцікавився, що з ним було потім... Хоча всі знали, що незадовго до цієї спроби розлучитися з життям його покинула дружина. Це не привід, скажете ви?

Такі або подібні історії чув, напевно, кожен. Самогубство викликає в нас змішані емоції: жаль, почуття провини, здивування, відразу, бажання відгородитися — через острах серйозно замислитися над сенсом життя... Їх багато серед нас — потенційних і реальних самогубців, чужаків, дітей над прірвою в житах. Тих, хто помирає від (не)любові фізично, а ще більше — морально, повільно, але неминуче руйнуючи себе. Ми навіть не підозрюємо, як їх багато — можливо, кожен десятий. І дуже мало тих, хто готовий вартувати на самісінькому краю скелі, бо більшості людей нема коли, та й просто немає до цього жодного діла…

(Не)випадковості

…Вона їхала в маршрутці, дивилася у вікно незрячими очима й думала про те, що жити не хочеться. Саме так: не про те, що хочеться померти, а про те, що не хочеться, цілком неможливо більше жити. За спиною чорною тінню тягнулися майже річна безвихідь, розпач і гостре почуття самотності, із якими вона намагалася боротися весь цей час, заглиблюючись у роботу, намагаючись витягти себе й дитину з трясовини безпросвітного безгрошів’я, і щоб не залишалося часу думати та згадувати: бути разом неможливо. «Ну що ж, нічого. Я що-небудь придумаю. А якщо ні, то однаково життя триває, і буде щось інше. Я виживу, адже я сильна», — думала вона вдень. Але день закінчувався, наставав вечір, вона йшла додому і з жахом чекала телефонного дзвінка. Ці його майже щовечірні дзвінки зводили нанівець усі титанічні зусилля з «утримування себе на плаву»: вона починала тонути й захлинатися, борсалася, а потім усе-таки випливала. Учорашній дзвінок став останньою краплею в морі болю. Уранці істерика минула, а біль залишився. Гостре почуття відповідальності за дитину дивним чином трансформувалося в думку про те, що без неї буде тільки краще. Бо, залишаючись такою, якою була весь цей час, вона може лише нашкодити маленькій людинці: завдати серйозної травми й тим самим отруїти майбутнє. Дитину є кому любити... А їй потрібно продумати спосіб і залагодити незавершені справи...

Хто знає, чим закінчилися б ці її думки, якби не?..

Вона зайшла до офісу, і просто за дверима її чекав він — не чоловік, не брат, і навіть не друг — у тому значенні, яке зазвичай вкладають у це слово. Скоріше, хороший товариш, світла людина, котра дуже симпатична й котру давно знаєш. «Привіт. Як ти? Вчора в мене раптом з’явилося сильне бажання тобі зателефонувати. Ходімо, вип’ємо чайку», — сказав він.

Це було містикою, і це її вразило. Як міг він — не чоловік, не брат і навіть не друг — відчути на відстані, що з нею щось не так?! Це означало: вона — не одна, і когось хвилює те, що з нею відбувається...

Він був поруч довгі місяці. Він завжди знаходив час. Спочатку — майже щодня, потім — рідше. Приходив зранку, сідав на підвіконня. Ледь нахиливши голову, дивився на неї, уважно примружившись і ледь посміхаючись. Він дав зрозуміти й відчути, що вона не одна, що все невипадково і що найстрашнішу неминучість можна й потрібно прийняти, щоб жити далі. Він надіслав їй книжку Д.Паула «Як встояти в коханні?»: «Невже ми в повсякденному житті відчуваємо такий дефіцит відкритості в спілкуванні, довіряючи лише найближчим? Я починаю розуміти, що мало знаю про деякі почуття, і особливо мало про це. Не в сенсі теоретичного знання, котрого з надлишком, а в сенсі практичного застосування в житті».

Усе невипадково. І, можливо, один із цих невипадкових смислів для неї полягав саме в тому, аби розповісти, що з нею було. Про те, як допомогла їй ця людина — не чоловік, не брат і навіть не друг, а набагато більше. Людина, для котрої не було чужого болю, бо його величезне серце могло вмістити в себе цілий Всесвіт. Він загинув понад місяць тому. Та страшна неминучість, яку так важко, майже неможливо, і все-таки необхідно буде прийняти його близьким.

І, можливо, один із цих невипадкових сенсів — її борг перед ним: спробувати пояснити, що ніхто не повинен залишатися один і дуже важливо дати відчути це іншій людині; що все невипадково, і якщо спробувати прийняти неминучість без агресії та злості, чорна запона зрештою впаде з очей і вихід буде знайдено. Тоді, можливо, життя перестане видаватися КАМАЗом, який несеться прямісінько на тебе зі швидкістю 150 кілометрів на годину, і подарує тобі шанс на зустріч із Людьми та Любов’ю...

…Ось така історія, яку, напевно, могли б «приміряти» на себе дуже багато людей, і привела мене до кабінету Галини Пілягіної, головного суїцидолога України, доктора медичних наук.

(Не)самотність

— Галино Яківно, чому вас зацікавила саме тема суїцидів?

— У мене були для цього навіть деякі астрологічні передумови. Жартую… З одного боку, це сталося певною мірою випадково, з іншого — адже випадок тільки дає шанс, а далі з ним вільна розпорядитися сама людина.

— Ви щодня зіштовхуєтеся зі смертю. До цього можна звикнути?

— Ні, звісно. Як до цього можна звикнути, якщо перед тобою сидить людина, котра день чи навіть дві години тому хотіла померти? Лікарі якоюсь мірою можуть абстрагуватися — вони працюють із тілом. А ми з історією людини — як вона до цього прийшла й чому. Тут абстрагуватися ніяк не можна, і це дуже важко, бо щоразу маєш справу з людською трагедією. Найчастіше люди помирають від кохання… Точніше, від (не)розуміння того, що любов завжди поруч. Потрібно лише вміти її побачити, усвідомити, прийняти.

— Чи правда, що суїцид вчиняють люди з особливим складом характеру, психіки?

— Ні, неправда. Точніше, це і так, і не так. Якщо зняти все лушпиння, то, по суті, мабуть, усі самогубства — через кохання. У будь-якого звука є своя довжина хвилі, а тембру надають обертони. Так і тут, обертонів може бути дуже багато, але суть — завжди якісь проблеми в стосунках. Можливо, в людини життя не склалося, вона самотня, ще щось, зрозуміліше та прийнятніше… Але реально все від (не)любові.

— Знаєте, я провела міні-експеримент: запитувала своїх знайомих, чи думали вони коли-небудь про самогубство. Чимало казали, що це неймовірна дурість і що хай би які були в житті складні моменти, їх можна пережити. Це гарантія того, що людина ніколи до цього не прийде?

— Абсолютно не гарантія.

— Що тоді відбувається з нею?

— По-перше, багато людей можуть просто ніколи не говорити про це. Усе, що пов’язано з думками про смерть, із психологією смерті та помирання, у нашій культурі табуйовано. Архетипічно в нас дуже виражений страх смерті. Відповідно, все, що пов’язано з цим процесом, викликає страх і тривогу. Найчастіше люди про це не думають, відкидаючи такі розмови як непотрібні: «Я ж живий». Дитині кажуть: «Усе в порядку. Усі живі». Насправді це свідчить про те, що людина не хоче замислюватися й відчувати це. У східній філософії, приміром, смерть — природна стадія життя, і люди там сприймають її нормально. Але думки про смерть і самогубство — цілковито різні речі.

В мене досить часто брали інтерв’ю, і тому я не дуже добре поставилася до цього: в журналістів завжди з’являється бажання додати певної «полунички». Тут її немає. Все буденно й надто серйозно. Проблема навіть не в самому самогубстві. Смерть як наслідок добровільного вибору людини — лише верхівка айсберга. Є, либонь, іще таке поняття, як саморуйнівна поведінка. Наприклад, нещасливе кохання у людей-однолюбів — це, по суті, специфічний еквівалент самогубства. Людина закарбувала в пам’яті й душі один образ (котрий, до слова, дуже швидко втрачає елементи реальності) — і все, більше не бачить навколо себе нікого. Вона руйнує своє життя і життя людей, котрі поруч із нею.

— Але це психологія людей особливого складу?..

— Це не зовсім коректне запитання. В російському алфавіті 33 букви. У гамі сім нот. Сюжетів насправді дуже мало. Це ще, здається, Шекспір сказав. Але все залежить від того, в якому масштабі на цю проблему дивитися. Коли зустрічаєш 15—16-річну дівчинку, яка ридаючи заявляє, що без цього хлопчика жити не може, то, з огляду на прожиті роки, завжди хочеться сказати: «Повір, ти ще обов’язково зустрінеш своє, справжнє кохання!». Але говорити це в ту мить, коли щойно померла перша любов, немає сенсу, бо для неї — то все ігри і слова. Для неї в цю мить існує лише одна людина і трагедія розриву з нею. Так само безглуздо намагатися пояснити людині, яка втратила дитину, чоловіка або дружину, що її життя в цей момент не закінчилося. Це наслідок специфічного, недоцільного ставлення до життя, коли людина сама обмежує свої можливості й ресурси, що, підкреслю, в жодному разі не є психопатологією або ж психічним розладом. Але саме воно (саморуйнівне ставлення до життя як невміння усвідомити, що поки людина жива, будь-яку ситуацію можна подолати, а до будь-якого стану пристосуватися) заводить у глухий кут, де рішення добровільно піти з життя видається єдиним виходом, що є як мінімум балансуванням на грані психопатології, а досить часто спричиняє серйозні психічні розлади.

— Помилятися може навіть той, хто каже, що ніколи не піде на це, бо самогубство — дурість?

— Цілком слушно. І це речі відомі, доведені. Людина може перебувати в групі ризику самогубства за багатьма критеріями: приміром, мати хронічне серйозне захворювання, бути соціально самотньою, безробітною, не мати достатньої освіти чи нормального матеріального забезпечення. Але навіть маючи весь цей набір, далеко не всі вдаються до спроби щось собі заподіяти. І навпаки: не маючи жодного з цих критеріїв ризику, людина вчиняє спробу самогубства. Реальні критерії ризику найчастіше — це сама людина та її оточення. Тому можна говорити про те, що все від любові. І найголовніша проблема — стосунки, незалежно від того, в якому віці людина вчиняє такі дії (самогубство, спробу чи будь-які інші). У 5, 15, 40 або 50 років найчастіше — це стосунки з батьками. Все закладається в сім’ї. Просто чим старша людина, тим більше ці проблеми згладжуються і якось змінюються. Але чим молодша — тим більше спроба самогубства пов’язана зі стосунками в родині. Причому йдеться не про відсутність любові, що принципово важливо, а про її специфічні спотворення, надлишок і неадекватні форми.

Наприклад, на думку батьків, їхня дитина має бути найкращою (так званий перфекціонізм стосовно дітей). Часто за цією ідеєю, яка ґрунтується переважно на всеосяжній і всепоглинаючій любові, батьки не бачать самої маленької людини, її реальних інтересів. Коли хтось говорить, що хоче зробити іншого щасливим і точно знає як, це означає: він зовсім не збирається звертати на цього іншого увагу — на те, в чому полягає його щастя. І це найбільша проблема, наслідком якої є неможливість формувати нормальні, близькі партнерські стосунки в дорослішому віці.

— Вважається, самогубства дуже часто трапляються в армії і в’язниці…

— Статистики я не знаю. Нещодавно сталися три випадки — дві колективні спроби й одне самогубство. По-перше, це закриті колективи, де існує своя специфіка стосунків. По-друге, зрозуміло, що в нашій системі виконання покарань дуже багато принижень. Те, що багато маніпуляцій, — також факт. Сказати, що там багато самогубств, я не можу. Проте ця проблема, звісно ж, існує. І також пов’язана з любов’ю.

— Яка ж тут любов, коли людина йде з життя, не стерпівши принижень?

— Любов до влади — в того, хто принижує. І відсутність можливостей та вміння впоратися з проблемою — в того, кого принижують. У будь-якому соціумі існує певна ієрархія, і є люди, котрі перебуватимуть на її нижніх щаблях. Хоча в армії ієрархії дотримуються не для того, аби принижувати підлеглого, а для того, щоб була система, яка б працювала.

— В такому разі, мабуть, має здійснюватися певне тестування призовників?

— Працюють комісії. Але їхнє завдання — визначити, чи здорові призовники психічно. Ступеня психічного здоров’я призовників ніхто не визначає, як, зазвичай, і їхніх начальників…

— У якому віці найчастіше вдаються до самогубства?

— В Україні — люди похилого віку й чоловіки віком від 30 до 50 років. Спроби частіше вчиняють жінки — з 17 до 40 років.

— А чому так розрізняють — спроба й самогубство? Це засвідчує неістинність намірів?

— Не можна казати про неістинний намір. Коли в людини виникає небажання жити чи, тим паче, бажання добровільно померти, то найчастіше це говорить про те, що людина перебуває в екзистенціальній кризі, тобто кризі існування. Виявляється вона по-різному й залежить від багатьох причин. Кожна людина, хоче вона того чи ні, переживає свої кризи, вікові в тому числі. Але реагує кожен по-різному. Приміром, алкоголізм чи наркоманія — це також повільне самогубство. Саморуйнування — поняття дуже широке. Самогубство — лише дії, які закінчилися смертю. Для популяції, для суспільства значно більшою є проблема саморуйнівної поведінки в цілому.

З 1988 року Україна входить у число країн із високим рівнем самогубств (це понад 20 самогубств на 100 тисяч людей). Щорічно в такий спосіб помирало 14—14,5 тисячі людей. З 2001 року ця цифра почала трохи зменшуватися. У 2004-му в нашій країні добровільно пішли з життя понад 11 тисяч людей. Помножте цю цифру на 20—30 спроб, які в середньому припадають на одне самогубство, а потім ще на порядок чи два (що вже належить до різноманітних важких хронічних психічних порушень, включаючи алкоголізм, наркоманію, некомпенсовані невротичні й особистісні розлади) — і це будуть еквіваленти саморуйнування. Тобто три-чотири мільйони людей, які відчувають на собі лише прямі дії саморуйнування. Додайте до цього трудоголізм, емоційну залежність, екстремальні хобі, що не є прямими попередниками самогубства. Не можна говорити про трудоголіка (до речі, найбільш схвалюваному варіанті саморуйнівної поведінки), що він — самогубець. Але це явно поведінка, яка найчастіше свідчить про те (ізнов-таки про любов), що людина не вміє налагоджувати стосунки, передусім у родині, намагаючись замістити їх роботою. Вона може стати основою руйнації як стосунків, так і самої людини, оскільки результатом трудоголізму, звісно, не відразу й не напряму, стануть хвороби, що вкорочують життя.

(Не)минучості

— Так усе-таки, зменшилася чи збільшилася кількість самогубств в Україні, якщо говорити в такому широкому сенсі?

— Власне самогубств трохи зменшилося. З погляду саморуйнівної поведінки — їхня кількість збільшується. У всьому світі, не лише в нас. Точніше, в усьому світі, який ми називаємо цивілізованим. Бо в нас дуже мало даних, наприклад, по Африці чи Південній Америці. Але там, де ведеться статистика, можна говорити, що саморуйнування — проблема цивілізації. У цьому є певний біологічний аспект — адже не може населення збільшуватися до нескінченності.

— Тобто ви хочете сказати, що це своєрідна форма природного відбору?

— Не можна сказати так прямо. Але певний елемент цього є. У клітини є система, яка має назву апоптоз. У певний момент клітина, виконавши свою функцію, повинна померти, і тоді включається система обов’язкового й природного самознищення. Правда, потрібно додати, що на зміну мертвій клітині народжується нова: при дорослішанні — завжди, при згасанні — за необхідності. Тому можна стверджувати: чим активніша й адаптивніша позиція людини, тим краще й довше відтворюються клітини та, відповідно, живе людина.

Ще один факт. Відомі дані про те, що людське серце запрограмоване на певну кількість ударів, після чого смерть настає природним шляхом. Це приблизно 100—120 років життя. В Україні середній показник життя майже вдвічі менший. Можливо, це певною мірою відбиває рівень саморуйнування, наявний у нашій популяції. Бо проблема саморуйнування, своєю чергою, відбиває насамперед те, що відбувається з суспільством як у всьому світі, так і в нас зокрема. Можна сказати одне, за останні 50—70 років із глобальною інформатизацією суспільства якість стосунків різко погіршилася: вони змінюються в бік віртуальних. І, зважаючи на все, це дуже серйозно впливає на людство. Люди втрачають уміння спілкуватися. І наразі незрозуміло, що з цього вийде.

Слов’янський етнос перебуває у вигіднішій ситуації. По-перше, тому що ці процеси в нас відбуваються не дуже давно, по-друге, тому що емоційно ми відкритіші. Але, можливо, саме це — основа високого рівня еквівалентів саморуйнування, пов’язаного, приміром, з алкоголізацією. Якщо емоційність не реалізується адекватно — у відносинах (що нині робити складно), то її ж треба чимось заміщати.

— Чомусь вважається, що творчі люди більше схильні до самогубства…

— Це не зовсім так. Просто творчі, відомі люди більше перед очима. Мабуть, їм більше притаманна проблема саморуйнування. Це люди, які занадто віддають себе, альтруїстичні за своєю суттю. А це один із процесів саморуйнування, біологічно закономірних — якщо я віддаю комусь, не залишаючи собі нічого. Але, на жаль, у загальній масі людей, які беруть набагато більше, ніж віддають, сьогодні значно більше. Це так зване споживче ставлення. Воно знову-таки пов’язане з мегапроцесами в людській популяції в цілому, зокрема з інформатизацією. Ми йдемо від природного шляху добування їжі, природного бажання роботи. Хочеться мати все, причому відразу. Любов передбачає обопільний, біологічно закономірний і дуже важливий процес для продовження людського виду: «Я віддаю й одержую». Але передусім віддаю. А психологія споживання, якій навіть назву вигадали — консьюмеризм, виключає адекватну любов: коли «мені винні», а «я ні», любов помирає, не народившись. І криза молодих людей дуже часто пов’язана саме із цим. Приміром, популярна в дівоцтві теорія «принца на білому коні» — щоб усе якимось чудесним чином, без жодних зусиль і лише в бажаному варіанті. Але любов — це робота. Є хороше висловлювання: «Легко бути героєм один раз, і важко бути хорошою людиною щодня».

— І що, філософія споживання — причина такої великої кількості самотніх жінок?

— Звісно. Це філософія чудесного. Що якимось казковим чином, незрозуміло як, усе саме по собі влаштується й одразу. «Аби стати генеральшею, треба вийти заміж за лейтенанта». Стосунки в шлюбі потрібно плекати. Але цього не хочуть ані чоловік, ані жінка. Беручи шлюб, кожен хоче, аби йому діставалося більше. Це навіть не егоїзм, а егоцентризм — саморуйнівна позиція.

— Самогубства часто пов’язують із депресіями… Я прочитала десь, що депресія служить своєрідним захисним механізмом: у цьому стані людина не думає про самогубство.

— Вони пов’язані, але не напряму. Це один із чинників. Якщо говорити про дуже важкі форми — психотичну депресію, то в такому стані людина справді взагалі нічого не може робити, в тому числі вчинити самогубство. Але не при так званій субдепресії, коли суцільна туга й безрадісність, сум…

— Безпричинні?

— А причина одна — незадоволеність життям, причому найчастіше глобальна. Схема проста. Батьки, виховуючи дитину, дають їй неправильне, викривлене уявлення про любов. Наприклад, вони її просто розпещують. Вона отримує надлишок любові вдома. Потім іде до школи, де такої любові вже не отримує, де їй не стільки дають, скільки вимагають від неї. І в дитини починається екзистенціальна криза, яка згодом обов’язково знайде своє конкретне саморуйнівне втілення, бо вона не готова віддавати й тільки потім отримувати. Чим далі, тим більше.

Дуже часто спекулюють на тому, що незадоволеність життям пов’язана з економічною ситуацією в країні. Напряму — ні. Побічно — так, бо це основа самовідчуття та самореалізації людини в соціумі, в якому вона живе. Одним із найважливіших аспектів самореалізації є все, що пов’язане з любов’ю та взаємовідносинами в найрізноманітніших аспектах — професія, сім’я, особистість, здоров’я. Щойно в одній зі сфер виникає серйозний перекіс (наприклад, трудоголізм — перекіс у професійну сферу, емоційна залежність — у взаємовідносинах) — одразу виникають цілком конкретні групи ризику. Основна проблема нашого соціуму — самотність, коли суспільство виявляє (не)любов до конкретної людини. Люди часто залишаються сам на сам зі своїми, іноді дуже серйозними проблемами, особливо в похилому віці (це одна з найуразливіших груп в Україні).

— Що відчуває людина, коли вирішує піти з життя?

— Безвихідь, безнадія... Усе, що пов’язано з префіксом «без». Від невміння бачити й розуміти себе та світ. Це «без…», це (не)вміння і є (не)любов. Воно дуже глобальне і має свої конкретні прояви — в самоті, безглуздості існування, безвиході, нереалізованості, незадоволеності. А далі виникає певна конкретна ситуація, що може послужити таким собі пусковим механізмом.

— Але хіба не страшно розлучатися з життям?

— Ми маємо дуже потужний механізм психологічної анестезії. У цю мить людина не думає. Трапляється, спробу самогубства вчиняють молоді мами, котрі перебувають у декреті. Або ж підлітки. Перша реакція на це: «Як ти не подумала про свою дитину? Про своїх батьків?». Не думає людина в цю мить ні про когось, і ні про що, бо їй так погано… І це «катастрофічно погано» — не завжди прояв депресії, але завжди результат тривалої саморуйнівної позиції.

— Можливо, людина думає про наслідки, але певним чином виправдовує себе?

— Та там усе що завгодно — і виправдання, і злість, і протест, і гнів, і туга, і агресія. Річ же не в тому, аби все це зводити до одного конкретного слова чи найменування. Це ніколи не щось конкретне. У Чехова в «Иванове» є чудова ремарка. Там усі говорять, говорять, говорять і нічого не відбувається. Потім ремарка: Іванов відбіг і застрелився. Адже по суті нічого не відбувалося: ніхто нікого не ображав, нічого не робив, не було жодних трагічних подій. Але доросла й розумна людина не змогла більше жити — відбігла й застрелилася. Це дуже хороший приклад того, що зовнішньо буває абсолютно незрозуміло, чому людина це робить — наче ж усе добре. Внутрішня сторона таких дій дуже часто залишається за кадром. І нефахівцям, навіть психологам і психіатрам, дуже складно працювати з такими пацієнтами. Це специфічна категорія людей.

— Людина, яка думає про смерть або збирається накласти на себе руки, подає оточенню якісь сигнали?

— Так. Обов’язково. Знову повертаємося до любові, і до того, що близькі просто не помічають цього. Для тата, котрий розривається між п’ятьма роботами, намагаючись заробити, головна проблема — гроші. Він не думає про те, що в цей час у його сина перше кохання, і, можливо, він не знає, як поводитися з дівчиною. Контакту немає, і молодій людині нема з ким порадитися.

Ось історія. Дівчина, яка в 19 років вчинила спробу самогубства, розповіла, що в 12 років її згвалтували. Причому це не асоціальна людина, а дуже хороша, симпатична й життєлюбна дівчина. «Я після цього рік ходила, як у чорному тумані», — написала вона. У неї була шокова реакція, депресія. А мама цього навіть не помітила. Дівчинка не сказала їй. Що це за ступінь довіри, коли при такій трагічній для підлітка ситуації він не може розповісти про неї матері? Причому сім’я благополучна. Ніякі не бомжі, не п’яниці. Звичайна, нормальна робоча родина. Мама й тато працюють, діти ситі, взуті, одягнені, до школи ходять, навчаються нормально. Це також приклад психології споживання, бо реально — те, що відбувається всередині в близької людини, нікого не цікавить.

— Можливо, вона просто соромилася?

— Не просто соромилася, а боялася. Трапляється, такі факти піддаються загальному сімейному остракізму й виносяться на загальний суд, а потім усе життя підлітка (бо після цього воно може закінчитися дуже швидко й добровільно) називають такими словами, найкраще з яких «повія»…

— Але ж ми говоримо про благополучну сім’ю…

— На жаль... Адже це робиться з любові. Ну гаразд. Давайте візьмемо не згвалтування, а ранні сексуальні стосунки. Чому, до речі, це відбувається? Найчастіше тому, що підліток не знаходить адекватного порозуміння в родині й шукає його деінде.

Дівчинка, про яку я розповіла, не довіряла своїм батькам не тому, що вони погані люди. Навпаки. Нічого поганого вона про них не говорила. Але в неї не було з ними контакту, довіри, заснованої на теплоті, можливості відкрити якусь свою таємницю. І цій історії недовіри не один день, їй багато років. Виходить, коли людина доходить до останньої межі і їй дуже погано, вона нікому не може про це розповісти. Одним із найпростіших і найприродніших способів пережити суїцидальну кризу, приміром, після смерті близької людини, є просто фізична присутність іншої людини в твоєму життєвому просторі. Це не виключає, але серйозно зменшує ризик спроби самогубства.

— Але коли в людини депресія, вона намагається усамітнитися…

— Та не зводьте ви все до депресій! Адже більша частина людей — перший і, слава Богу, єдиний раз вчинивши спробу самогубства, залишаються живі, і в них немає жодної депресії. Наступного дня в них узагалі не виявляють ніяких психічних розладів. Лише транзиторні, що і тривають лише годину-дві, півдня на тлі гострої образи та несправедливості. Зате в усіх є виражена екзистенціальна криза («я так жити не можу»), в якій серйозна психологічна основа — порушення взаємовідносин: із собою, із світом, невіра в себе, у світ, у любов. Одним із патологічних проявів цієї кризи є депресія. Але це аж ніяк не єдиний і навіть не основний чинник самогубств. Депресії нині просто досить модна тема. Але найчастіше людина категорично не може пережити певну конкретну, тривалу чи одномоментну ситуацію, яка так перевертає все його уявлення про те, як жити, що вона не витримує цього: їй бракує вміння пристосовуватися до життєвих змін, уміння шукати та знаходити кохання. Наше завдання допомогти такій людині зрозуміти, що, залишившись у живих, попри, можливо, реальну трагічність ситуації, вона отримала шанс змінити своє ставлення до життя, і тоді все буде гаразд…

— А як розпізнати сигнал, коли людина замислює самогубство?

— Насамперед по тому, що людина тривожиться, її щось не влаштовує, в неї щось не виходить протягом тривалого часу— приміром, кількох тижнів. Особливо це стосується дітей і підлітків. Коли виникає певний гострий конфлікт. На жаль, якщо виникає конфлікт у класі, то, замість того, аби сфокусувати свою увагу та спробувати зрозуміти, що відбувається з дитиною, батьки часто вважають, що вона сама винна, і довіряють при цьому кому завгодно, але тільки не своїй дитині.

Один із міфів суїцидології — якщо людина говорить про самогубство, це означає, що вона нічого не зробить. Це неправда. Перед будь-яким саморуйнуванням людина про це говорить — іноді не прямо, а побічно, наприклад, роздає свої речі, завершує певні справи…

Дуже часто спроба самогубства — єдиний спосіб привернути увагу близьких, бо інакше це не вдається.

— Як можна допомогти?

— Професійно й людяно. Людині потрібна увага. Спроба зрозуміти, що з нею відбувається. Розуміння іншої людини знімає тягар самотності. Це дуже важливо й можливо тільки тоді, коли людина готова зрозуміти та прийняти іншу людину, настроєна на цю хвилю.

— Як ви ставитеся до «спеціальних» сайтів в Інтернеті?

— «Сто способів самогубства»? Якщо говорити з погляду конкретної людини, то одна — посміється, інша подумає, що це дуже цікаво, а третя почне шукати мотузку чи таблетки. Усе залежить від конкретної людини. Якщо говорити про популяцію, то це один із проявів високого рівня агресії. Багато агресії — виходить багато самоагресії. Щоб людина зайшла на такий сайт і посміялася, здивувалася чи взяла звідти певну корисну інформацію, в неї має бути імунітет. Якщо батьки зможуть виховати в дитини цей імунітет до наявних у світі агресії та руйнації, усе буде добре. З самого раннього віку вона відчуватиме любов, розумітиме, що потрібно для вибудовування тривалих стосунків. Коли цього немає, людина дуже слабка — проти будь-якого прояву агресії в неї немає ані найменшого захисту.

Наприклад, рок-музика — досить життєстверджуюча. І водночас у ній багато агресії і руйнації. Наслідком цього можуть стати і різноманітні форми саморуйнування. Але ж через це не варто забороняти музику, фільми, газети... Висока агресивність у суспільстві — факт реальності. І потрібно зрозуміти, де його місце, що від цього доброго, а що поганого.

— Яка роль телефонів довіри?

— Телефони довіри працюють у всіх великих обласних центрах, і це дуже важливо. Проблема в тому, що в нас немає національної програми превенції не лише саморуйнівної поведінки в цілому, а й навіть самогубств зокрема. Усі наші спроби щось робити та звернення в Міністерство охорони здоров’я впираються у відсутність грошей. Проте торік представники цього міністерства підписали конвенцію в Гельсінкі. Запобігання самогубствам — це одне з основних 12 завдань, які ЄС висуває в галузі охорони здоров’я, зокрема психічного. У тих країнах, де рівень самогубств значно нижчий, ніж в Україні, а рівень життя — значно вищий, цій проблемі приділяється набагато більше уваги. Незважаючи на це, наші можновладці не розуміють чи не вважають важливою цю проблему. Точнісінько за Сталіним: «Немає людини — немає проблеми». А внаслідок самогубства людини вже немає. Не усвідомлюється той факт, що потрібно змістити акценти й дивитися на проблему навіть не з погляду самогубства (хоча це страшно, це смерть), а з погляду проблеми саморуйнування в цілому. Бо, по-моєму, певною мірою це — проблема національної безпеки.

— Що змінилося в цій темі за 10 років?

— Із погляду досліджень — дуже багато. В нас досить серйозна міжнародна співпраця, в чомусь ми обганяємо найближчого сусіда й конкурента Росію. А от із погляду допомоги населенню — досить мало. В нас немає системи підготовки кадрів. У нас немає професії «суїцидолог». Я — людина неіснуючої професії. Я психіатр. Людей, котрі професійно опікуються проблемою суїцидів, в Україні одиниці. Тут є своя специфіка — робота з пацієнтом, котрий перебуває в даний момент на межі життя і смерті. І далеко не всі психіатри, психотерапевти та психологи беруться працювати з такими пацієнтами, часто дуже важкими, бо вони потребують досить тривалої підтримки й супроводу. Нерідко це люди, які не можуть дозволити собі якісну й тривалу психотерапевтичну допомогу. Людина, вчинивши спробу самогубства, потрапляє найчастіше до лікарні швидкої допомоги, де їй надають невідкладну допомогу. Вийшовши з неї, вона не піде до психіатра в психоневрологічний диспансер, вона опиниться ніде... і зрештою, можливо, — знову в нас...