Я не схильний над міру таврувати патріархальних провінціалів: зрештою, якби не вони з їхніми недосконалими смаками, але впертою вірністю батьківським заповітам, сьогодні б не було ані глобалізованих професорів, ані просунутих хіпстерів, ані відв'язних студентів, які освоюють світ в українській системі координат. Але зашкарублість залишається зашкарублістю.
Саме цим можна пояснити невротичну реакцію на втручання в «їхню» царину шукачів альтернативного ракурсу. Згадаймо кпини та інвективи на адресу Григорія Грабовича або Оксани Забужко, які першими наважилися піддати деконструкції «наше все» і в такий спосіб вивести його зі сфери сакрального.
А доки всі ці суперечки йдуть по черговому, бозна якому колу, але всередині анґажованої тусовки (будьмо відверті, досить вузької), для широкого загалу Шевченко залишається тим, ким був упродовж останніх 150 років: набурмосеним старцем-Мойсеєм — художньою маскою, авторським шедевром, який він сам сконструював безмежно талановито й цілком свідомо. Так, так: образ Кобзаря — сам по собі художній твір, емблематичний і самодостатній. Навряд чи це здатні в ньому прочитати ті, хто досі вішає портрет у рушнику в шкільному класі або кабінеті глави райдержадміністрації, для них Шевченко — саме нерукотворна ікона з її цілком ритуальним, церковним функціоналом, том «Кобзаря» — субститут Святого письма, а періодичне публічне читання вголос текстів з нього — аналог літургії.
Тимчасом нова генерація (точніше, відносно невеликий, але активний її прошарок), яка вивчила іноземні мови, прочитала стоси корисних книжок і поїздила світом, уже не задовольняється згаданим функціоналом і прагне його переосмислити. Звідси різноманітні поп-артівські спроби осучаснити Пророка, ввести його в оточення реалій і навантажити актуальними атрибутами. Наразі спроби, треба сказати, часами ризиковані, первісний об'єкт витримує без особливих проблем.