Москва — Азія — транзит...

Заява президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва про прихильність його країни до того, щоб більша частина нафти, якщо не вся вона, проходила саме територією Росії, стало сенсацією, підхопленою світовими мас-медіа. Гіперактивність В.Путіна в Центральній Азії напередодні й під час енергетичного саміту в Польщі є відбитком внутрішніх проблем із газовидобуванням у Росії. Безпрецедентна тривалість турне за всю історію перебування на посаді президента — зайве підтвердження цього. Центральноазіатські візити В.Путіна у версіях російських ЗМІ, звісно ж, матимуть тріумфальний характер, але навряд чи це затьмарить колосальні проблеми, із якими зіштовхується «Газпром» у частині забезпечення газовим ресурсом експортних контрактів і внутрішнього споживання.

Слід нагадати, що в рамках травневого засідання комісії газової промисловості з розробки родовищ і використання надр і XI Координаційної геологічної наради ВАТ «Газпром», яке відбулося в Москві в 2006 році, було повідомлено, що в 2005 році компанія вперше з 1993 року (!) забезпечила приріст запасів, який перевищує обсяги річного видобування.

Такий тривалий 12-річний період низьких приростів запасів газу, безумовно, дає і даватиметься взнаки, навіть якщо динаміка приростів із 2005 року зберігається позитивною. Основний обсяг приросту запасів газу випаде на наступне десятиріччя. Це зайве свідчить про складність для монополії майбутнього як мінімум п’ятирічного періоду. Звідси — відчайдушні, але не позбавлені системності, спроби Росії зберегти для себе центральноазіатський газ. Без цього ресурсу РФ очікує дефолт у забезпеченні контрактних поставок газу на європейські ринки.

Це хоч і фундаментальна, та ніяк не єдина причина російської гіперактивності. Наддоходи від експорту енергоресурсів закрутили голову кремлівським стратегам. У 2006 році РФ лише за офіційними даним одержала 139,4 млрд. дол. доходів від експорту нафти й газу (відповідно 96,7 і 42,7 млрд. дол.). Експорт озброєнь і військової техніки приніс якісь «жалюгідні» на цьо­му тлі 6 млрд. дол. Різниця цифр велика. Масштаб нафтогазових доходів спокушає російських політичних лідерів і підштовхує до використання енергоресурсів як зброї впливу на країни, незгодні з російською політикою.

Стратегічна мета РФ — через збільшення залежності ЄС від енергоресурсів, що поставляються з Росії та через Росію, зробити політику ЄС лояльною стосовно РФ, нейтралізувати європейський компонент НАТО та зберегти пострадянську периферію у своїй орбіті впливу.

Технологія — блокування роз­витку неконтрольованих РФ енергетичних комунікацій, максимальне переключення нафтового й газового транзиту з Каспій­ського регіону та Центральної Азії на свою територію. Насамперед до переліку небажаних комунікацій належать проекти газопроводів — Транскаспійського та «Набукко», нафтопроводів Одеса—Броди—Плоцьк і Самсун—Джейхан. Водночас Росія форсує розвиток існуючих і створення нових комунікацій під власним контролем — «Блакитний потік-2», Північно-Європейський газопровід, нафтопровід Бургас—Александруполіс.

Така політика РФ на тлі періодичних закручувань нафтових і газових кранів тим або іншим країнам (Латвії — у 2003 році, Білорусі — у 2004-му, Україні — на початку 2006-го, Литві — у 2006 році) не могла не викликати реакції з боку країн-споживачів російських енергоресурсів, а також Європейського Союзу.

Краківський саміт президентів Каспійсько-Черноморсько-Балтійського простору — необхідність, яка давно назріла. Це крок у відповідь споживачів і транзитерів на гегемоністську політику РФ у Європі. Крок швидше символічний, протестний, ніж системно-змістовний. Та, згідно зі старим іспанським прислів’ям, — шляхів немає, їх творить той, хто йде. А будь-який шлях, як відомо, розпочинається з першого кроку.

Росія передбачала, що раніше чи пізніше зіштовхнеться із ситуацією консолідації. Звідси — проекти комунікацій в обхід транзитного простору від Чорного моря до Балтики. Та їх недостатньо. Україна з її газотранспортною системою незамінна, навіть якщо спорудять і «Блакитний потік-2», і Північно-Європейський газопровід. Приклад цього — Ямал—Європа, із пуском якого «Газпром» ще у 90-х погрожував «вирубити Україну по транзиту». Ямальська труба працює, але транзит не скоротився, а навіть дещо зріс через збільшення обсягу поставок у ЄС.

Водночас це не привід для самозаспокоєння. За 16 років незалежності Україна не наблизилася до вирішення завдання подолання енергетичної залежності. Навіть нафтопровід Одеса—Броди, який із 2004 року мав запрацювати з казахстанською нафтою, відповідно до угоди між «Укртранснафтою» і «КазМунайГазом» від 17 липня 2003 року, став качати нафту російську. В Астані вкотре переконалися в непослідовності та ненадійності України як партнера. Тому Казахстан віддає перевагу проектам із мінімальними політичними ризиками, насамперед тим, які не дражнять «російського ведмедя». Звідси реверанси російському проекту нафтопроводу Бургас—Александруполіс і заяви Н.Назарбаєва про те, що Казахстан абсолютно прихильний до того, щоб більша частина нафти, якщо не вся, проходила територією Росії.

Проте тут доречно нагадати, що уряд Казахстану розпоряджається безпосередньо тільки тією нафтою, яку отримано національною нафтогазовою компанією, а також пайовою наф­тою, отриманою відповідно до угод про поділ продукції в рамках СП із закордонними партнерами. Рештою нафти — а це левова її частка — розпоряджаються іноземні видобувачі на свій розсуд. І вони самостійно визначають оптимальні логістичні схеми.

У дипломатичній традиції східних лідерів — казати те, що хоче почути гість. І робити тихо те, що потрібно тобі. Казахстан, зовні ретранслюючи російську інтеграційну риторику, у цьому досяг успіху — приєднався до проекту Баку—Тбілісі—Джейхан, побудував першу чергу нафтопроводу в Китай. Та поки що він не може поводитися подібно до Азербайджану, який з розробленням каспійських родовищ і спорудженням нафтопроводу Баку—Тбілісі—Джейхан і газопроводу Баку—Тбілісі—Ерзурум дістав енергетичну та інфраструктурну незалежність від РФ. Казахстанський шлях — більш звивистий, ніж азербайджанський. Утім, туркменський теж. Обидві країни перебувають у інфраструктурній залежності від Росії. Цінова політика теж визначається російським «Газпромом». Жадана мрія обох центральноазіатських лідерів — здобути самостійний вихід на європейський ринок. Вони чудово розуміють, що це, а не словесні російські обіцянки, має стати їхніми реальними гарантіями особистого політичного довголіття та бізнес-процвітання.

І багато чого тут залежить від консолідації зусиль європейських країн і США. Зі зміною керівництва в Туркме­нис­тані ЄС дістав шанс відкоригувати центральноазіатську стратегію. Давно час зрозуміти — цим країнам не надто потрібні інвестиційні ресурси, запропоновані європейцями та американцями. Вони їх самі мають і готові інвестувати в Європу. Туркменистану та Казахстану повинен бути запро­понований трикомпонентний стратегічний пакет: розробка нових газових родовищ консорціумом європейських компаній, будівництво Транскаспійського газопроводу, забезпечення прямого доступу національних операторів на ринок ЄС із можливістю придбання тих чи інших активів. Якщо цього не станеться, центральноазіатський газ із перспективних родовищ продовжить свій шлях до Європи через Росію, через Прикаспійський газопровід, а також згодом прокладе собі шлях до Китаю.

Якщо РФ доб’ється реалізації Прикаспійського проекту і заблокує Транскаспійський, то це автоматично стане основою для виникнення де-факто горезвісної газової ОПЕК, яка від початку й замислювалася насамперед у форматі Росія + Центральна Азія. Тоді «Газпром» ніщо не зупинить, щоб назвати ціну на газ для європейських споживачів і в 500 дол. за тисячу кубометрів, і вище.

Стосовно центральноазіатських енергоресурсів і нових трубопровідних комунікацій Україна, як ніхто інший, має бути зацікавлена в кооперації з країнами ЄС, із Європейською комісією. Партнерства з Польщею тут недостатньо. Тим паче, що у сфері енергетичної дипломатії Польща зазнала серйозного фіаско в Казахстані, так і не отримавши видобувних активів. Польський уряд і великі нафтові концерни не змогли створити механізмів зацікавленості для казахстанських компаній, які хотіли набути активи у Польщі. І це теж вплинуло на самовизначення Астани щодо ініціатив Варшави. А польський «пряник» у вигляді підтримки кандидатури Казахстану на головування в ОБСЄ мав на цьому тлі вигляд досить безглуздий.

На жаль, що стосується України, то на пам’ять приходять хай і образливі, але в цілому адекватні реальному станові справ слова одного з туркменських опозиційних діячів: «В Україні, як у папуасів, ніхто серйозно державними питаннями не цікавиться — усі думають, як би більше хапонути». Не слід забувати, що вікно можливостей має властивість зачинятися. Партнери України, спостерігаючи за самогубними змаганнями так званої політичної еліти, дедалі більше розмірковують про те, як виключити зі своїх стратегічних проектів такий привабливий, але високоризикований, транзит через Україну. Загалом, Робочій групі з підготовки пропозицій з основних напрямів зовнішньої політики України у сфері енергетичної безпеки, створеної відповідно до указу президента України №204 від 14 березня 2007 року, є над чим попрацювати, щоб зберегти вікно можливостей, яке намагаються для нас зачинити в Центральній Азії.

Михайло ГОНЧАР

Про історію та інші можливі наслідки енергетичного саміту в Польщі читайте матеріал Я.Логінова