Ступка, Сіквел

Природа не дає на ньому відпочити — зйомки, репетиції, телешоу (у тому числі і «Танці з зірками»). Затребуваний на всі сто — у свої сорок. Остап Богданович Ступка, син Богдана Сильвестровича, зараз знімається в «Тарасі Бульбі» у Володимира Бортка, репетирує головну роль у «Одруженні Фігаро» у Юрія Одинокого, на підході — екранізація чеховського «Іванова». Остапа Ступку і багатьох його талановитих ровесників за інерцією співвідносять з т.зв. «молодим поколінням», однак час летить швидше, ніж теоретична думка. І вони — ці надактивні — вже помітна середня ланка. А отже, найбільш відповідальне й витривале покоління, оскільки на їхніх плечах головний репертуарний гуж — що в театрі, що в українському кіно. За плечами того ж Ступки-молодшого є просто чудові театральні роботи у виставах «Сойчине крило» («Увертюра. До побачення»), «Цар Едіп», «Брати Карамазови», «Істерія»...

Ступка, ви такий слухняний актор?

— Так, вже чотири—нуль... Думки всілякі з’являються про те, що, може, справді існує криза середнього віку, переглядаєш те, що вже зробив, думаєш, навіщо взагалі це життя дано...

— Навіть так? Невже підсумки зібралися підбивати?

— Підсумки? Боронь Боже! Для мене все тільки починається. Я зараз звертаю увагу на те, хто чого досяг у цьому віці з акторського середовища. Хоча почати займатися мистецтвом ніколи не пізно. Моя шкільна вчителька якось сказала, що можна вперше прочитати Шекспіра в 50 років і при цьому нічого не зрозуміти.

— А що, на ваш погляд, містить у собі поняття «духовна зрілість»?

— Для мене це комплексне поняття. Насамперед у людини має бути потяг до чогось ще, окрім задоволень. Наприклад, до літератури. Звісно, у процесі формування духовності величезну роль відіграють батьки. Я безмірно вдячний мамі за те, що вона прищепила мені любов до живопису, до читання. Зараз захопився біографічними романами. Недавно привіз із Москви книги. І в одній із них знайшов цитату з роману Олдоса Хакслі, написаного років 80 тому, про ту отруту, що виробляє людство всередині себе. Отрута ця називається «задоволення». Якщо раніше люди із заможних сімей влаштовували задля задоволень філософські розмови, суперечки, організовували домашні театри, вечори поезії, то нинішні їхні розваги ні в яке порівняння не йдуть із тими з далекого минулого. Спробуйте сьогодні запропонувати «пересічним олігархам» задля задоволення обговорити ідеї Канта чи Ніцше.

— Як відомо, окрім батьків, велику роль у становленні характеру відіграють учителі...

— Так, звісно. Доля подарувала мені зустріч із чудовим педагогом Леонідом Олійником, нині покійним. Його учні працюють на всьому пострадянському просторі, серед них і блискуча Еліна Бистрицька. Про мене він сказав якось: «Що, Ступка, ви такий слухняний актор?» Про що б він мене не попросив, я все виконував. Був старанним, боявся прогулювати, зробити зайвий крок убік. Я досі, як і раніш, вчуся, у тому числі й у тих режисерів, із якими працюю.

— А що нового ви пізнали про себе як про актора, репетируючи з класиком сучасної режисури — Робертом Стуруа в «Царі Едіпі» Софокла?

— Безсумнівно, це ще один вчитель у моїй кар’єрі. Після нього я почав вільніше виходити на сцену. Хоча спочатку було притирання. Я дивився на нього з трепетом, мене дрож проймав: «Гуру приїхав!» Лише через два тижні після початку репетицій ми стали добре розуміти одне одного. Стуруа любить акторів. Він людина з великим почуттям гумору, що, безсумнівно, допомогло в роботі. Перед випуском «Едіпа» я навіть почав дозволяти собі якісь вільності, що йому дуже сподобалося. Робота з Робертом Стуруа — важливий для мене етап. Може, найважливіший, враховуючи, що насамперед я театральний актор.

Рентабельно зніматися в екранізаціях класики

— Чи можете відкрити — хоча б трохи — завісу напередодні давно заявленого «Фігаро» Бомарше, котрого репетирує у вашому театрі Юрій Одинокий?

— Коли тільки трохи... За задумом режисера всі події п’єси перенесено в сьогодення. Дія відбувається у фешенебельному пентхаузі в місті-мегаполісі, схожому чи то на Париж, чи то на Мілан. Усе гламурно і заможно — із лімузинами, могилами, охороною. Ми граємо п’єсу про те, як у сучасному світі співіснують гроші і кохання, влада і щирість. Постановка Юрія Одинокого — спроба показати, ким були б персонажі Бомарше сьогодні. Так, Марселіна в класичному тексті — проста комірниця, а у нас вона мільйонерка, котра прилітає на вертольоті, вся в діамантах, із собачками й охороною. І водночас вона геть не вміє поводитися в товаристві. Наш спектакль — радше фантазії на тему «Фігаро» Бомарше.

— Чи прийнятне для вас модне нині поняття «рентабельності» зіграного?

— У театрі я відмовився від ролі лише один раз. Відчув, що не лежить душа до певного характеру, й одразу відмовився. Навіть пішов на конфлікт із керівництвом театру. Про «рентабельність» персонажа більше доводиться говорити в кіно: варто зніматися в серіалі чи не варто? Мені не все одно, де працювати, і лише заради грошей я на знімальний майданчик не піду. Моя дружина взагалі якось сказала: «Слава Богу, що серіали обминають тебе стороною!» Спочатку думав: «Зніматимуся скрізь, щоб засвітитися». І дуже добре, що це бажання зникло, і я почав вибирати. В екранізації класики «рентабельно» зніматися, адже це в будь-якому разі увійде в історію. Навіть не зов­сім вдалу картину «Тарас Бульба» із Юлом Бріннером все одно не швидко забудуть.

Мені останнім часом щастить: після «Бульби» я підписав контракт про участь у ще одній екранізації класики. Режисер Вадим Дубровицький недавно зняв багатосерійний фільм «Полонез Кречинського» за мотивами п’єс Сухово-Кобиліна «Смерть Тарєлкіна», «Справа» і «Весілля Кречинського». А тепер починає екранізацію п’єси Чехова «Іванов». У цьому кінопроекті у мене роль божевільного картяра, який багато п’є, абсолютно не спить і грає в карти. Його життя — карти. І розмовляє він виключно на картярському сленгу, де замість «до побачення» слово «пас». Роль невеличка, але гратиму в зоряній компанії — Олексій Петренко, Валерій Золотухін, Олексій Серебряков, Ольга Волкова і Богдан Сильвестрович теж.

— Розкажіть про роботу, яку вам запропонували у фільмі Володимира Бортка «Тарас Бульба», названому ним «ідеологічною зброєю»...

— Спеціально для мене було введено роль курінного отамана Вертихвоста. У червні знімали батальні сцен. У жахливу сорокаградусну спеку, при повній амуніції, із шаблюкою, під штучною зливою з поливальних машин стояв у багні і розумів: знімаюся в історичній картині у чудового режисера! Від усвідомлення того, що беру участь у справжньому масштабному кіно, отримав ні з чим не зрівнянне задоволення — істинний кайф! Зйомки картини триватимуть до кінця жовтня. І в Києві, і в Москві усі з нетерпінням очікують на прем’єру картини, що її намічено на весну 2008 року.

Новонародженого назвали Богданом, дідусю приємно

— Деякі актори кажуть, що в моменти повної самотності їм буває нудно із самими собою. А вам?

— Ні, ніколи, оскільки акторство — це професія самотніх. У Алана Сіллітоу є роман «Самотність бігуна на довгу дистанцію». Ця назва дуже точно описує суть професії актора, котрий і є самотній бігун. Ніхто не може проникнути в його акторську кухню і зіграти замість нього. Попри наліт зоряного пилу, популярність, котра радше тішить його, внутрішня робота не припиняється ані на мить. Приходиш на тусовку, спілкуєшся з різними людьми, а всередині запитання, як краще зіграти той чи інший епізод.

— Що спричинило у вас естетичний шок, скажімо так, останнім часом?

— Торік у червні був з родиною на концерті Мадонни на нью-йоркській арені Медіссон-Сквер-Гарден. Оце був справді естетичний шок! Драматургійно вибудоване двогодинне шоу з єдиним сюжетом, де одна пісня плавно перепливає в іншу, без пауз і перерви. Усе продумано до дрібниць і виконано на найвищому професійному рівні. Вийшов я після концерту і почав себе заспокоювати: «Нічого, Остапе Богдановичу, прилетите до Києва, увімкнете вдома один із музичних каналів, де вам почнуть впарювати, ніби у нас що не співачка — то зірка». Коли ж ми почнемо дорослішати? Адже 16 років країні вже виповнилося, час прощатися з підлітковим віком.

— Остапе, вас можна привітати з народженням сина! Богдан Сильвестрович навіть жартома вас назвав «батько-героїн»...

— Спасибі за привітання. Коли моя дружина Ірина народила сина, я саме був у Києві і очікував дзвінка від лікаря — потім одразу ж поїхав до пологового будинку. Дивно, але Богдан, так ми назвали свою другу дитину, важив рівно чотири кілограми — так само, як і Устя, наша дочка!

— Ім’я сину заздалегідь намітили?

— Ні, довго вибирали з кількох варіантів. Устина, наприклад, пропонувала назвати Гордієм. Зрештою вирішили, що назвемо Богданом, дідусю буде приємно.

— Чи помічаєте якісь зміни в собі як батько трьох дітей? Може, підвищилося почуття відповідальності чи впевненості в собі?

— Гордість якась з’явилася. Особливо після того як один із моїх друзів, поздоровляючи мене, вигукнув: «Чуваче, уявляєш, ти зробив трьох людей!» Мене часто запитують, які у мене улюблені ролі. Ролі ж теж як діти. Так от, мої діти — це мої найкращі ролі. Усе, що пов’язано із зовнішнім світом, втрачає для мене свою привабливість, перетворюється на суєту суєт і всіляку метушню, коли я приходжу додому і бачу цю крихітку.

— На кого схожий Богдан-младший?

— Кажуть, розріз очей мій, ніс мій. Як на мене, рано ще про якусь подібність говорити.

— Які якості ви цінуєте у своїй дружині?

— Проживши з Іриною вісім років, усвідомив, що є не просто кохання, вірність. Значення цих слів стираються, коли відчуваєш, що існує якась космічна відданість. Це твій друг, і в ньому все, що пов’язано з поняттям дружби в родині. Не лише тому, що ця людина — мати твоєї другої дитини... Чесно кажучи, побувавши в пологовому будинку, подумав: «Боже, як добре, що я чоловік!» Народження дитини — це ж героїчний учинок!

З особової справи

Остап Ступка — заслужений артист України, актор Національного театру імені Івана Франка. Народився у Львові в театральній сім’ї (батьки — актор Богдан Ступка і балерина Лариса Ступка). Вже з дитинства був втягнутий у художню атмосферу. Закінчив Київський театральний інститут. На сцені Театру імені Івана Франка зіграв ролі у виставах «Тев’є-Тевель», «Ревізор», «Леді й адмірал», «Брати Карамазови», «Мама», «Цар Едіп», «Істерія», «Увертюра. До побачення» і багатьох інших. Знімався у фільмах «Женихи», «Камінна душа», «Ніч самовбивці», «Боже, прости нас грішних».