«Сокровенны разговоры»

Книжкові новинки у сфері вітчизняного музикознавства останнім часом стають великою рідкістю. І не дивно, що їх поява — справжнє свято для їх авторів, «героїв», і, безумовно, для самих читачів: передусім музикантів-професіоналів та любителів музики. На жаль, коло розповсюдження такої літератури завжди обмежене й доступне далеко не всім. Тому, знайомлячи зі сторінками нової книги Марини Нестьєвої «Сильвестров В.В. Музыка — это пение мира о самом себе… Сокровенны разговоры и взгляды со стороны. Беседы, статьи, письма», хотілося б пробудити інтерес до творчості й неординарної особистості сучасного українського композитора у якомога ширшого кола читачів, занурити їх у його надзвичайно цікавий та неповторний світ.

«Служіння красі в мистецтві», як охарактеризував творчість Валентина Сильвестрова його сучасник-композитор Євген Станкович, справді є ключовим знаком багаторічних творчих пошуків митця. Вся його унікальність полягає в тому, що, створивши власний індивідуальний стиль, який викристалізувався в 70-ті роки, В.Сильвестров і донині залишається вірним йому, не піддаючись новим віянням сучасного музичного процесу. Творчість митця, що перебуває в постійних пошуках краси, стає дедалі більш співзвучною Моцарту, Шуберту, інакше кажучи, виступає в епоху постмодерну еталоном класичності, вишуканості та гармонії.

Книга Марини Нестьєвої «Сильвестров В.В. Музыка — это пение мира о самом себе… Сокровенны разговоры и взгляды со стороны. Беседы, статьи, письма» (видана влітку нинішнього року) дає унікальну можливість оцінити творчу спадщину композитора, наблизитися до його світовідчувань, бачень прекрасного, усвідомити всю багатогранність і незвичайність його таланту. Головною її особливістю є те, що на третині всіх сторінок міститься розлоге інтерв’ю-розмова з композитором, де він постає перед читачем ніби в новому амплуа. А саме як тонкий спостерігач і глибокий мислитель, що проявляється через слово.

Книга є зібранням окремих розмов, статей та листів, об’єднаних загальною ідеєю, що торкається творчості й самої особистості В.Сильвестрова. У цілому вона складається зі своєрідної передмови-епіграфа «Музыканты о Сильвестрове», пояснення від автора, чотирьох глав, листів В.Сильвестрова до М.Нестьєвої, а також нотних прикладів, фотоілюстрацій, списку основних творів, систематизованих за їх жанровою приналежністю, дискографії й іменного покажчика. Її драматургія вибудовується як певний вектор, що виходить із художнього образу Сильвестрова крізь призму поглядів його сучасників, проходить по сторінках творчості композитора з докладним її аналізом у контексті авторського стилю і в результаті приводить до генеральної кульмінації: ніби до «поглядів із боку» Сильвестрова на самого себе. Важливо відзначити, що такий синтетичний жанр уже стає даниною добрій традиції, перегукуючись із книгами «И.Стравинский. Диалоги. Воспоминания. Размышления», «Песнопения. О музыке Гии Канчели» Н.Зейфас, «Беседы с Альфредом Шнитке» А.Івашкіна. Щоб якось це представити, позначу основні точки змісту книги М.Нестьєвої.

У початковій главі «Горящий дар» особливості особистості композитора, услід за висловлюваннями Г.Канчелі, А.Пярта, Є.Станковича, Р.Кофмана, В.Сіренка, у розмові з автором розкриває російський поет Геннадій Айгі. Характеризуючи більшою мірою ідейно-художнє значення музики Сильвестрова, Г.Айгі дає можливість відчути надзвичайні тонкість і хиткість образного світу композитора, його надзвичайну поетичну чутливість.

Глава «Гармонии таинственная власть», в основу якої ввійшла окрема, раніше написана стаття М.Нестьєвої, — це біографічний нарис, куди входить докладний теоретичний аналіз творів переважно 70-х років: Першого квартету, Кантати на вірші Ф.Тютчева й О.Блока для сопрано з камерним оркестром, вокального циклу «Тихі пісні», фрагментарно — «Медитації», «Драми». Виступаючи в ролі експозиції, цей розділ як своєрідний вступ від автора (з обрисами художнього образу композитора, спектра його творчих інтересів і самого процесу становлення як особистості) водночас виконує і функцію розвитку (на композиційному рівні). Головне його завдання — показати всю глибину універсального мислення В.Сильвестрова, виходячи з особливостей його авторського стилю.

Паралельно вимальовується і тип композитора як художника-лірика, що випливає з його інтонаційного світу, образної амплітуди, принципів монологічного висловлювання. Розмірковування на цю тему найцікавіші в центральному, на мій погляд, найбільш значимому розділі книжки — «Сокровенны разговоры» (не випадково ця назва дала назву книжці), в якому Сильвестров характеризується вже не так автором-співрозмовником, як «самим собою».

Коло питань, поставлених автором у цій главі, переважно зосереджене на творчості композитора. Починаючи розмову з формування його як музиканта, як особистості, М.Нестьєва поступово заглиблюється у сферу професійної діяльності композитора, що і стає темою таємних розмов. Саме вона представлена читачеві як особливий внутрішній (інтимний) світ, відкритий і водночас недомовлений. На жаль, через особливу ліричну закритість митця, «за кадром» залишаються, окрім творчості, цікаві теми. Тому, попри заявлену потаємність у розмовах, композитор так і залишається для читачів «людиною-загадкою».

Повертаючись до проблеми «композитор-лірик», не вдаватимусь у словесні тонкощі у тлумаченні поетики В.Сильвестрова, наведу його власні висловлювання з цього приводу. Для нього це — «насамперед можливість діяти... на основі інтуїтивних вслухувань». Автор пояснює це як певну відмову від роботи за планом, від раціонального підходу до творчого процесу. Розвиваючи тему, яка стосується власне роботи на замовлення, композитор каже: «...я творив музику як приватна особа... Зупинка, очікування, осмислення того, що вийшло, і провокує якийсь подальший хід. У даному разі ти більшою мірою перетворюєшся на слухача. У результаті єдність виходить від включення особливостей ліричної свідомості, не заданої, а спонтанної, з якимись провалами, пожвавленнями». Багато людей можуть із цим не погодитися. Якщо згадати композиторів епохи бароко, класицизму, власне, як і багатьох митців ХХ століття (Стравінського, Прокоф’єва, Шнітке), у тому числі й українських (Станковича, Киву), які писали свої твори на замовлення, більшість із яких становлять високу художню цінність, то відкидання Сильвестровим такої форми творчості видається категоричним. Але водночас це розкриває специфіку його власного методу.

Перебування в музичному середовищі композитора викликає в автора книги низку запитань, які стосуються феноменів усної музики, постлюдійності, жанру миттєвостей, епітафії, серії «позначок-музик» як таких, що найбільш ідентифікують його творчість. У зв’язку з цим цікаві зауваження з приводу його звернень до «віджилих» жанрів елегії, багателі, пасторалі. Розмірковуючи на цю тему, Сильвестров неодноразово підкреслює, що він художник-лірик. За його словами, зникнення цих жанрів «паралельне зникненню незаданості, незафрахтованості творчого процесу...». Тому елегія — це своєрідний символ у творчості композитора, що найяскравіше розкриває його поетичну чуйність, трепетність душі.

Досить важливою проблемою, порушуваною в розмовах, є й проблема виконавства авторських творів, яка зачіпає дуже актуальне нині питання поєднання композитора й виконавця в одній особі. Сильвестров, розкриваючи свою позицію, каже, що «будь-який текст волає до інтерпретатора». Він роз’яснює це наявністю якоїсь «неповноти» в тексті, «яка вимагає від виконавця, щоб він її зміг заповнити».

На останніх сторінках книги в автора виникає запитання про освоєння композитором комп’ютера і використання його у творчості, а також про синтез звуку як найбільш актуальні явища в сучасній композиторській практиці. Сильвестров вимальовує перспективу їх використання, розглядаючи все це в контексті приходу епохи універсального стилю. Наприкінці своїх спостережень він робить таке резюме: «...будь-які ідеї вичерпуються, вичерпується і саморух... Звернення до комп’ютера — спроба забути все й спробувати розпочати заново».

Своєрідним intermezzo між другою й четвертою главами книги виступає стаття «Пять вечеров с музыкой Валентина Сильвестрова», що подає відгук-інформацію на Перший фестиваль музики композитора, який пройшов у Єкатеринбурзі. У поясненні від упорядника Нестьєва каже: «...характеризуючи шлях київського автора, не можна було пройти повз цю унікальну, поки що єдину у своєму роді подію, що відбила досить повно його музичний портрет».

У цілому книга Марини Нестьєвої — одна з найбільш цілісних монографій, присвячених композитору. Враховуючи всі попередні публікації автора, а також статті інших музикознавців, вона з усією повнотою дає уявлення про творчу особистість В.Сильвестрова як про художника свого часу. Головною її особливістю є те, що «герой» перебуває у певному часовому просторі, в контексті сучасної йому музичної культури, які підкреслюють актуальність його поглядів, якісь особисті узагальнення з приводу сучасного творчого процесу. У зв’язку з цим виникає алюзія до книги А.Івашкіна «Беседы с А.Шнитке», викликана композиційним планом видання, що включає розгорнутий діалог автора з композитором. Саме ця особливість дозволяє говорити, що книжка розрахована на широке коло читачів, підкреслювати її демократичність. Але водночас, із огляду на специфіку музикознавчого аналізу, представленого в монографії, і наявність наукового апарата, вона більшою мірою призначена для музикантів-професіоналів.

Дуже важлива запропонована автором каталогізація творів композитора (з її жанровою класифікацією) та дискографія, що повною мірою відображають «звуковий світ» В.Сильвестрова. Якщо перше можна вважати традиційним, то друге — не часте явище у вітчизняному музикознавстві. Для прикладу можу послатися лише на ювілейний буклет-програмку «Євген Станкович» (2002), у якому, крім дискографії, переліку основних творів композитора, наявний і список виданих творів. Тому сподіваюся, що незабаром такі зразки в монографічних роботах, присвячених сучасним українським композиторам, не будуть поодинокими.

Наприкінці хотілося б сказати і про вади. А вада книжки — її палітурка. Як мовиться, «по одежі зустрічають, а по уму випроводжають». І в даному разі форма не відповідає змісту. А саме ж у ньому вся суть і цінність книжки М.Нестьєвої, в її «потаємних розмовах і поглядах із боку». І якщо брати до уваги той факт, що вона викликає бажання неодноразово повертатися до неї (як до будь-якої цікавої книжки), то це викличе «руйнацію» її форми. Відзначу, що «передбачувана» (прямо необхідна!) делікатність у поводженні з книжкою проводить певну паралель із творчістю самого композитора, такою ж тонкою й хиткою, що потребує особливого ставлення та уваги.