Камертон "Співочої родини"

Поділитися
Доктор педагогічних наук, професор, спеціаліст з інноваційного типу мислення, але насамперед - людина, котра згуртувала навколо себе людей різних професій, об'єднаних любов'ю до пісні. Галина Михайлівна розповіла нам, як зароджувалися сімейні узи "Співочої родини".

Торік клуб "Співоча родина" відзначив своє 20-річчя. Учасники клубу заклали в його фундамент теплі людські стосунки і побудували міцний сімейний дім. Головний будівельник - Галина Михайлівна Лактіонова. Ось уже хто міг би сказати про себе словами Маяковського: "В моей душе ни одного седого волоса". Доктор педагогічних наук, професор, спеціаліст з інноваційного типу мислення, але насамперед - людина, котра згуртувала навколо себе людей різних професій, об'єднаних любов'ю до пісні. Галина Михайлівна розповіла нам, як зароджувалися сімейні узи "Співочої родини".

- Якщо знаєш, до якої гавані прагнеш, будь-який вітер буде попутним. У далекому 1994-му, коли ви заснували клуб, то наперед знали, під який вітер налаштовувати свої вітрила?

- Все сталося спонтанно. 1994-й був проголошений ООН Роком сім'ї, з цієї нагоди в Палаці культури і мистецтв "Україна" організували концерт Мареничів. Вони перебували тоді на піку популярності й представляли не тільки українську пісню, а й українську душу. Адже співоча сім'я - це одна з культурних традицій, яку важливо не втратити. На цій ноті й зародилася ідея провести міський конкурс "Співоча родина". Заявки на участь подали понад 20 сімейних колективів, яких зібрав Палац дітей та юнацтва. І після виступу, коли журі пішло радитися, конкурсанти, роззнайомившись між собою, без жодних репетицій, розклавши три голоси, заспівали "Зеленеє жито, зелене". Потому полилися інші пісні. Емоційні відчуття перевершили очікування. Я думала, це буде добре, а вийшло несказанно добре і надзвичайно тепло. На такій хвилі піднесення створили клуб. Ми компенсували те, чого не було тоді в культурі.

- А де почали зустрічатися й репетирувати?

- Домівкою для нашої родини став київський Будинок учителя, - він терпить нас досі. За 20 років мене вже там сприймають як свого повноцінного співробітника (сміється).

- До численних творчих заслуг клубу належить вихід у світ книжки Мирона Петровського "Романс на рубеже веков". Після цього в рамках "Співочої родини" з'явився ще один клуб - "Клуб любителів романсу". Тепер їх чітко розділити неможливо. То як розпочалася ваша історія з романсом?

- Ще коли була директором вечірньої жіночої гімназії, поїхала зі своїми вихованками в табір під Полтаву. Прогулюючись із колегами, почула по радіо передачу про російський романс. Що мене вразило й примусило прислухатися, то це кваліфікація романсу на "Ах, романс", "Ох, романс" та "Ех, романс". "Як глибоко й витончено", - подумала я. Під кінець почула передачу "Бі-Бі-Сі" з Мироном Семеновичем Петровським. Повернувшись до Києва, вирішила його розшукати. Зателефонувала й запропонувала провести програму про романс. Відповідь була такою: "Суєта - це не моє. Мені нічого не потрібно. Моє призначення - залишати знаки вічності". Я не поступалася, адже мене так вразила глибина думок цієї людини. Запропонувала не ставити крапку. Здзвонилися ще раз. Зрештою, провели камерний вечір романсу. З наших розмов я дізналася, що в нього є написана книжка - "Исследование романса как культурного жанра". У дослідженні - досить витончена класифікація романсу. Там вони укладені під номерами і з науковими коментарями наприкінці. Це велика дослідницька праця. Але Мирон Семенович був автором, якого не друкують, і я вирішила це змінити, на що він з висоти свого досвіду лише всміхнувся. Але через два роки вийшло міжнародне видання - "Романс на рубеже веков". Із цього приводу у великому концертному залі "Россия" відбувся благодійний концерт. Потім - презентація книжки в Києві та Одесі. До речі, завдяки презентації знайшли "перлину російського романсу" Марію Козлову.

- І як же продовжилася ваша історія?

- Після концерту в залі "Росія" провели великий концерт романсу в Києві, присвятивши його українському романсу. Після чого була дискусія з академіком Мирославом Поповичем, Мироном Петровським та Федором Погребняком на тему "Чим відрізняється український романс від російського?" Для мене - розкіш спілкуватися з такими людьми. Адже завдяки романаді я познайомилася з Ольгою Богомолець, Ігорем Жуком, Ірен Роздобудько та багатьма іншими. Потім усі інші нанизувалися, як намистинки на нитку. Тепер у мене є виткане роками дружби коштовне намисто.

- Упродовж 20 років ваш клуб вручає премію "За прагнення до милосердя". Як народилася ідея цієї премії?

- 1992-го в трьох числах журналу "Человек" вийшла повість "Сашенька. Последний год. Записки отца". У ній дано уроки любові, благоговіння перед життям і смертю, поваги до чужого горя, співчуття до ближнього. Це був щоденник батька дівчинки, яка помирала від лейкемії. Після похорону батько зробив останній запис: "Сашенька, спасибо, что ты пришла и явила мне, что такое любовь…" Ці слова привели мене до думки - заснувати премію для тих, хто здатен прийняти і зрозуміти чужий біль, відгукнутися на нього. Потім поділилася ідеєю з керівником московського Центру "Будущее женщины" Олександрою Очіровою. Вона погодилася сформувати фонд першої премії. І ось 30 вересня 1994-го, у День Віри, Надії і Любові, премію "За прагнення до милосердя" було вручено вперше. На сьогодні серед 40 лауреатів премії - педагоги, лікарі, соціальні працівники, батьки-усиновителі, мами-виховательки дитячих будинків сімейного типу, а також студенти, волонтери з числа молоді.

- Якими ще добрими справами славиться ваш клуб?

- Ми прагнемо зберігати й розвивати українські співочі традиції. Останні 9 років під керівництвом Валентини Кузик - кандидата мистецтвознавства, лауреата премії М.Лисенка, ми насолоджуємося програмами "Різдвяних вечорів" з участю світських і церковних хорових колективів. Існує цикл програм для дітей - "Прилетіла ластівка", "Молоді голоси" та "Діти "Співочої родини". За роки існування клуб організував понад 160 концертних програм, а благодійна спрямованість була й залишається константою нашої діяльності. Всі засідання відбуваються на безплатній основі. Адже наші відвідувачі - люди з необмеженим ресурсом часу, і більшість їх - пенсіонери.

- Що уособлює "Співоча родина" особисто для вас?

- Якщо говорити про клуб - це була моя культурна контропозиція. Я розуміла, що культурного простору в Україні мені не змінити, і не ставила перед собою такої мети. Спочатку це було емоційне рішення, що властиво людям. Адже людина - істота зовсім не раціональна, а навпаки - ірраціональна. Навіть економічні рішення люди приймають із емоціями. Так і в мене - все на емоціях. А потім я зрозуміла, що формую своє найближче оточення та свою маленьку субкультуру зі знаком плюс усередині. Звісно, це потребувало якогось часу, однак особисто мене це розвивало, часто приводило до цілком несподіваних людей і поворотів. Наприклад, недавно була на семінарі в готелі "Президент", здаю пальто, а гардеробниця запитує, коли буде наступний концерт. Ось такі історії трапляються час від часу. Як казав Федір Тютчев: "Нам не дано предугадать, как слово наше отзовется, - и нам сочувствие дается, как нам дается благодать". У нашому випадку благодать - це коли збираються люди зі спорідненими душами. У цьому і є сенс того, що я роблю.

- Які стосунки між учасниками й гостями "Співочої родини"?

- У клубі існує форма партнерства. Що можна позначити трьома буквами R - respect (повага), responsible (відповідальність), relationship (взаємини). Між виконавцями та організаторами є відносини. "Співоча родина" - це сьогодення, а сьогодення не так уже багато в житті. І люди тягнуться до цього. Адже короля грає почет. Ти сьогодні - король, і навколо тебе є почет, - цей почет тобі рівний, а завтра почет - ти. Це спілкування, яке і є неоціненне.

- "Бути чи не бути?" - стільки років проіснувавши, ставили собі це запитання?

- У зв'язку з Майданом та подіями, які відбуваються в країні, ми вирішили перестати влаштовувати концерти, але невдовзі до нас почали надходити дзвінки й листи з проханнями організувати захід. Адже річ не в самому концерті, а в спілкуванні. Саме в той період я замислилася. То бути чи не бути? Ще й чоловік на день народження подарував лежачу конячку, натякаючи на відпочинок, адже, крім усього, в мене чудова родина, вже троє внуків, які також потребують уваги. Але ж життя - це як танго, в якому головне - рух. Зупинишся - припиниться танець, зупинишся - припиниться життя.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі