Де ми знаходимося зараз. Ми виходимо з того, що у своєму розвитку Україна вже пройшла необхідний перший етап — становлення незалежної держави, первинного формування демократичних інститутів і ринкової економіки. Водночас, на тлі перетворень, яких зазнали інші країни (в тому числі країни Центральної та Східної Європи, окремі колишні радянські республіки), слід визнати, що побудована в Україні політична та економічна система є малоефективною. Вона є малоефективною, якщо оцінювати її з точки зору створення політичних та економічних умов для демократичного та динамічного розвитку суспільства. Вона також є недостатньо ефективною для скорочення традиційного відставання (в тому числі технологічного) країни від розвинутих держав світу. Причиною цього є відсутність цілої низки інституційних та структурних реформ, які були більш-менш успішно реалізовані іншими країнами.
Ситуацію відставання України не можна пояснити лише суб’єктивними та культурно-історичними чинниками, до яких традиційно відносять постколоніальний стан суспільства, національну еліту, послаблену роками репресій. Слабим аргументом є посилання на негативні чинники зовнішнього характеру, наприклад геополітична загроза та протидія національному розвитку зі Сходу. Ми констатуємо, що в кінцевому підсумку країна до цього часу не спромоглася завершити якісну трансформацію політичної та економічної системи. Саме тому країна сьогодні потребує масштабної модернізації всіх сфер життя.
Сьогодні термін «модернізація» стає досить популярним, але й досі відсутнє цілісне бачення цього процесу як в змістовному, так і операційному плані. Водночас багато із запропонованих нами кроків є досить відомими — кризова атмосфера українського суспільства останніх років насичена цими ідеями та поглядами. Ми втілили лише нагальну необхідність викласти їх системно для суспільства.
Чому саме модернізація та як ми її розуміємо. Не заглиблюючись у термінологічні розвідки, ми виходимо з того, що модернізація — це, перш за все, комплексний процес реформування існуючих та створення нових політичних, правових, економічних та суспільних інституцій, а також запозичення тих культурних норм, які відповідають кращим стандартам і цінностям розвинутих демократичних країн. Cуть модернізації — оновлення або створення нових інституцій, що створюють умови для перетворення міжлюдських стосунків у сфері політичних, правових, економічних, суспільних відносин на сучасних засадах визнання принципів демократії, верховенства права та прав людини, ринкової економіки, соціальної держави, усталених міжнародних норм співіснування країн. В силу традиції радянського технократизму під модернізацією розуміють її вузьке значення — переважно й виключно науково-технічний прогрес — розвиток науки та її прикладних досліджень задля оновлення засобів виробництва на основі найсучасніших технологій, що супроводжується проникненням новітніх розробок науки та техніки у сферу комунікації (інформаційне суспільство) та інші сфери життя, особливо в освіту, медицину, побут.
Ми виходимо з того, що всі наявні та можливі успіхи технологічної модернізації, модернізуюче переобладнання промислових виробництв країни, є й може бути лише наслідком проведення комплексних інституційних реформ, зазначених вище. Неможливо модернізувати науково-технічну сферу без динамічного росту економіки, яку, у свою чергу, не реорганізувати без кардинальних змін у політиці. Ніхто не буде здатний лише засобами культурного місіонерства побороти корупцію без сучасного реформування відсталої судової системи. Без дієвого громадянського суспільства марно сподіватися на чесність, прозорість і відповідальність дій державних інституцій та діячів всіх рівней, на яких би кращих стандартах вони б не були організовані. Й виробнича потреба у новітніх технологіях, й занепадаюча наука, й недореформована освіта, й технічно відстала медицина, погана організація житла, побуту, викривлена мораль, масові убогі цінності тощо — все це може бути модернізоване лише на основі кардинальних реформ у політиці, організації державних інституцій, в економіці, у громадянському суспільстві, у міжнародних відносинах.
Водночас модернізацію не можна розглядати як просту сукупність певних програм у різних сферах політичного, економічного та суспільного життя країни, хоча без таких програм технологічно важко реалізувати модернізаційний процес. Тому ми розглядаємо модернізацію як певну ідеологію, навколо якої будуються конкретні реформи, що ведуть до масштабних якісних змін. Саме модернізація створює підвалини для технологічного оновлення супільства, адже в протилежному випадку в країні просто відсутній реальний запит на масштабне впровадження інновацій.
Як визначити результат. На нашу думку, успішна модернізація країни є запорукою динамічного та демократичного розвитку країни. Такий розвиток приведе до скорочення відставання України від розвинутих країн світу та закладе підвалини до постійного оновлення в майбутньому.
І.Модернізація держави як інституту. Важливим елементом такої модернізації є докорінна зміна формату спілкування держави та громадян. Тому в цьому контексті ключовим завданням модернізації є забезпечення раціональної організації державних інститутів. Така раціоналізація створює умови, за яких суспільство отримує реальні можливості покращувати політичну, управлінську та судову еліти, а відтак і покращувати державну політику та розвиватися. Саме тому реформа інституційної організації держави та територіального самоврядування є найважливішим інструментом реалізації Стратегії модернізації України як такої.
ІІ.Модернізація соціально-економічної сфери. Суто в змістовному плані соціально-економічна модернізація означає вирішення трьох взаємопов’язаних проблем, а саме: модернізація державної економічної політики, модернізація виробничо-технологічної бази економіки, модернізація системи соціального захисту населення в широкому розумінні цього слова.
Інструментом соціально-економічної модернізації є здійснення цілої низки реформ, спрямованих на запровадження найбільш ефективних принципів, механізмів та форматів управління соціально-економічними процесами в країні. При цьому безумовним імперативом суспільства має стати практична реалізація моделі сталого розвитку, що забезпечує інтегральне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, ресурсної збалансованості та екобезпеки.
ІІІ.Модернізація зовнішньої політики. Зовнішній політиці України не вистачає тієї результативності, яка б визнавалася суспільством, громадськістю, експертами та міжнародними партнерами. Зміни векторів політичного курсу, зумовлені змінами політичних еліт і лідерів при владі, жодним чином не дають відповіді на питання ефективності зовнішньої політики. Непослідовність, коливання між пріоритетами, невиконання власних декларацій слугує лише додатковим фактором загальної «втоми» від української політики на міжнародній арені.
Те ж саме стосується і політики в галузі безпеки. Громадяни України не відчувають себе частиною безпечного світу, а зовнішні партнери не вважають, що Україна достатньо безпечний партнер. Внесок України у міжнародні зусилля з питань безпеки є значним, однак цей факт не допоміг самій Україні гарантувати власні безпекові інтереси, усунути чи нейтралізувати безпекові виклики.
ІV. Фундаментальні цінності демократичних змін. Поширена думка, що головна проблема України — побудувати сучасну динамічну економіку, яка забезпечує добробут людей. Саме для цього, часто-густо віримо ми, потрібні чесні та відповідальні політики. Втім, ані зміни політичної системи, ані реформи в сфері економіки неможливі й непотрібні самі по собі. Зміни необхідні для покращення нашого повсякденного життя, наших міжлюдських стосунків, з яких й виникають фундаментальні цінності суспільства: громадянська гідність на основі поваги до прав людини, суспільна мораль, свобода сумління та слова, високий рівень освіти й культури, духовність, дбайливе ставлення до середовища тощо. Саме на цих засадничих цінностях накопичується соціальний капітал — національна згуртованість і взаємодовіра людей, те, чого не вистачає теперішній Україні для того, щоб бути модерною країною.
Цей документ створений незалежними експертами за ініціативи Міжнародного фонду «Відродження», організаційної координації Лабораторії законодавчих ініціатив та фінансового сприяння Pact, Inc., Програма «Об’єднуємося заради реформ» (UNITER), в межах проекту «Модернізація України. Визначення пріоритетів реформ».
Із детальною інформацією про проект та повним переліком документів, що підготовлені в його рамках, можна ознайомитися на веб-сторінках: Лабораторії законодавчих ініціатив (www.parliament.org.ua), Міжнародного фонду «Відродження» (www.irf.kiev.ua), Інституту економічних досліджень та політичних консультацій (www.ier.kiev.ua), Центру політико-правових реформ (www.pravo.org.ua), Інституту Євро-Атлантичного Співробітництва (www.ieac.org.ua), а також на порталах Громадський простір (www.civicua.org), та «Майдан» (www.maidan.org).
Автори:
Вступ — Ігор Бураковський, Євген Бистрицький.
Частина І — Ігор Коліушко, Віктор Тимошук, Олександр Банчук, Мар’яна Демкова, Роман Куйбіда, Юлія Кириченко, Дмитро Український (Центр політико-правових реформ); Анатолій Ткачук (Інститут громадянського суспільства), Денис Ковриженко (Лабораторія законодавчих ініціатив), Анна Нечай (Інститут фінансового права).
Частина ІІ — Ігор Бураковський, Вероніка Мовчан, Оксана Кузяків, Олександра Бетлій, Сергій Кандюл, Алла Кобилянська, Віталій Кравчук, Ганна Кузнєцова, Катерина Куценко, Дмитро Науменко, Катерина Пількевич, Наталія Сисенко, Ганна Чухай (Інститут економічних досліджень та політичних консультацій).
Частина ІІІ — Олександр Сушко, Володимир Горбач (Інститут Євро-Атлантичного співробітництва), Василь Філіпчук (позаштатний консультант), Олексій Коломієць (Центр Європейських та трансатлантичних студій ), Наталія Пархоменко (Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України), Анна Голубовська-Онісімова («Мама-86»), Олександр Степаненко (ЕГО «Зелений Світ», м. Чортків), Євген Роздорожний, Катерина Шинкарук (Інститут економічних досліджень та політичних консультацій).
Частина ІV — Євген Бистрицький (Міжнародний фонд «Відродження), Максим Лациба (Український незалежний центр правових досліджень), Олександр Вінніков (Мережа розвитку європейського права), Євген Захаров, Вячеслав Епштейн (Харківська правозахисна група), Наталія Лігачова («Телекритика»), Єгор Соболев (Бюро журналістських розслідувань «Свідомо»), Олександр Степаненко (ЕГО «Зелений Світ»,
м. Чортків), Анна Голубовська-Онісімова («Мама-86»).
Відповідальні редактори частин: Ігор Коліушко, Ігор Бураковський, Олександр Сушко, Євген Бистрицький та Євген Захаров.
Це дослідження було представлено Лабораторією законодавчих ініціатив в рамках проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з Міжнародного Розвитку (USAID) та здійснюється Pact Inc. Проведення цього дослідження стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст дослідження є винятковою відповідальністю авторського колективу та не обов’язково відображає точку зору USAID, Pact Inc або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цього дослідження у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.
ЧАСТИНА І. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
ТА ТЕРИТОРІАЛЬНОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Стан. Сучасна ситуація характеризується відсутністю узгодженої стратегії національного розвитку та, відповідно, єдності державної політики, відчуженням політичної еліти від інтересів суспільства, численними інституційними та персональними конфліктами, непрофесійністю та корумпованістю політиків, службовців і суддів. Такий підхід до державного управління здатний нівелювати будь-які потенційні можливості країни. При цьому варто розуміти, що миттєво «замінити» всіх непрофесійних і корумпованих представників влади неможливо — лише раціональна організація державних інститутів створює умови для поступового якісного розвитку політичної, управлінської й судової еліти, сприяючи цим покращенню державної політики та управління, обмеженню корупції. Без проведення інституційних реформ неможливо досягти успіху ні в економічних, ні в гуманітарних, ні в будь-яких інших галузевих реформах.
Стратегічна перспектива. Перспектива полягає в створенні ефективної державної влади в Україні. Дієвість державного механізму визначається здатністю Парламенту, Президента та органів виконавчої влади, взаємодіючи між собою, виробляти та реалізовувати єдину цілісну державну політику, спрямовану на досягнення стратегічних цілей у сфері забезпечення реалізації прав людини, розвитку країни та захисту національних інтересів. Програма діяльності Кабінету Міністрів, яка розробляється на реалізацію виборчих програм парламентської більшості та Президента та затверджується Верховною Радою, повинна стати основним документом фіксації пріоритетів державної політики. Конкретизувати та розвивати її положення мають офіційно ухвалені вищими державними органами влади концепції, стратегії та інші документи.
Парламент повинен бути представницьким органом, склад якого і політично, і персонально визначається виборцями. Його діяльність має бути спрямована на законодавче забезпечення реформ і пріоритетних програм розвитку та контроль за виконавчою владою з метою недопущення неефективності, зловживань, відходу від цілей державної політики.
Президент, як всенародно обраний глава держави, своїм авторитетом насамперед повинен сприяти консолідації владних та опозиційних політичних сил, Парламенту та Уряду задля досягнення цілей державної політики, представляти державу у зовнішніх зносинах, забезпечувати національну безпеку та єдність.
Кабінет Міністрів — Уряд України — повинен остаточно стати органом політичного керівництва держави, відповідальним за формування державної політики та її реалізацію. Міністерства мають ефективно обслуговувати міністрів у розробці державної політики у відповідних секторах та контролі за її впровадженням. Підпорядковані їм урядові органи повинні ефективно здійснювати всі передбачені законом адміністративні функції щодо надання публічних послуг, забезпечення правопорядку та розвитку інфраструктури суспільства. А незалежні регулятори в сферах природних монополій мають запобігати зловживанням та гарантувати споживачам належну якість послуг за економічно обґрунтованими цінами.
Публічна влада повинна бути максимально децентралізованою, щоб місцеві громади, а в перспективі і регіони, могли не лише виживати, а й успішно розвиватися, незалежно від того, чи буде ефективним національний Уряд.
Основні органи місцевого самоврядування — ради та голови громад — мають персонально обиратися виборцями і відповідати за всі повноваження, які можуть здійснюватися на місцевому рівні. Насамперед — за розвиток території громади та надання населенню громади більшості публічних послуг. При цьому територіальна основа та можливості доходів місцевих бюджетів забезпечуватимуть їм економічну спроможність це здійснювати та вирівнюватимуть доступ громадян до публічних послуг в містах і сільській місцевості. На регіональному рівні слід поступово розвивати регіональне самоврядування, органи якого мають бути відповідальні за соціально-економічний та культурний розвиток регіонів відповідних територій.
Суди повинні ефективно розв’язувати всі правові конфлікти на засадах законності та справедливості. Судді мають бути професійними, незалежними і відповідальними, правосуддя — доступним, судовий процес — змагальним і відкритим, судочинство має здійснюватися в розумні строки, а судові рішення — неухильно виконуватися. Конституційний суд, насамперед, має бути ефективним арбітром у спорах між вищими державними органами влади щодо конституційності їхніх дій.
Усе вищезазначене має гарантуватися Конституцією та законами України, які в свою чергу повинні інтерпретуватися та застосовуватися відповідно до принципу верховенства права та інших похідних демократичних засад усіма політиками, службовцями, суддями тощо.
Необхідні реформи. Реформи, що необхідні для досягнення такої перспективи, мають охоплювати інституційну організацію, добір персоналу, зміст і процедури діяльності всієї державної влади та територіального самоврядування. Зокрема, серед першочергових кроків варто виокремити:
Удосконалення парламентаризму. Запровадити пропорційну виборчу систему із преференціями, за якої виборець голосує за одного з кандидатів від однієї з партій у регіональному виборчому окрузі (8—12 мандатів), а черговість проходження кандидата до парламенту визначається кількістю отриманих ним голосів; законодавчо зміцнити внутрішньопартійну демократію (насамперед щодо формування виборчих списків) та запровадити щорічне державне фінансування партій за результатами парламентських виборів (проект Концепції парламентської реформи розроблений у 2010 р.).
Адміністративна реформа центральної виконавчої влади. Враховувати нові завдання Уряду при формуванні його персонального складу; завершити розмежування політичних та адміністративних функцій і посад в міністерствах, визначити статус і організацію інших центральних органів виконавчої влади, їх відносини з міністерствами; запровадити нові процедури формування державної політики та прийняття рішень; інституційно розмежувати надання адміністративних послуг і здійснення інспекційно-наглядових повноважень у різних урядових органах; законодавчо посилити вимоги щодо конкурсного відбору на всі посади державних службовців, поділивши їх на три або чотири категорії, створити Вищу раду державної служби; забезпечувати дотримання державними службовцями правил професійної етики.
Адміністративна реформа місцевого самоврядування. Створення життєздатних громад на основі центрів економічного зростання і наділення їх органів максимально широким обсягом повноважень стосовно розвитку території та надання населенню публічних послуг; запровадження мажоритарної виборчої системи з багатомандатними округами для обрання місцевих рад; законодавче визначення власних і закріплених доходів місцевих бюджетів, достатніх для покриття середніх витрат на виконання повноважень місцевого самоврядування. Укрупнення районів як територіальної основи для субсидіарного рівня місцевого самоврядування та районних державних адміністрацій з інспекційно-наглядовими повноваженнями.
Судова реформа. Реалізація Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (затвердженої Президентом України у 2006 р.); запровадження конкурсного, прозорого доступу до суддівських посад з обов’язковою підготовкою в Академії суддів; посилення дисциплінарної відповідальності суддів; обмеження повноважень голів судів і законодавче закріплення права їх призначати за реформованими органами суддівського самоврядування; завершення створення Державного реєстру судових рішень і забезпечення їх виконання; повне фінансування потреб судів.
Реформа діяльності публічної адміністрації. Законодавче врегулювання процедури відносин чиновників із приватними особами в сфері адміністративних послуг, прийняття ініціативних рішень (які стосуються інтересів приватних осіб), інспекційно-наглядової діяльності, застосування адміністративних стягнень; упорядкування платежів в адміністративних відносинах на основі єдиного адміністративного збору; законодавче гарантування доступу до публічної інформації; створення універсамів адміністративних послуг; розвиток електронного врядування.
Реформа кримінальної юстиції. Реалізація Концепції реформування кримінальної юстиції (затвердженої Президентом у 2008 р.); реформування кримінально-процесуального закону; запровадження кримінальних проступків; реформування ролі та організації прокуратури та органів досудового розслідування; гарантування громадянам можливості отримувати правову допомогу (в тому числі безоплатно у визначених законом випадках).
Боротьба з корупцією. Реалізація Концепції подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» (затвердженої Президентом у 2006 р.); імплементація положень Закону про засади запобігання та протидії корупції (прийнятий 2009 р.); створення Антикорупційного бюро — органу для профілактики корупції та боротьби з її проявами у вищих ешелонах влади.
Конституційна реформа. Встановлення правила, за яким більшість рішень Парламенту приймаються відносною більшістю голосів, обмеження депутатської недоторканності й скасування «імперативного мандата»; ефективний розподіл повноважень між вищими державними органами у рамках змішаної форми державного правління; зміна порядку формування Уряду при збереженні вирішальної ролі за парламентською більшістю (проте, допускаючи можливість існування «урядів меншості»); встановлення можливості звільнення Парламентом окремих членів Уряду лише за поданням Прем’єр-міністра або з власної ініціативи члена Уряду (відставка); визначення конституційних механізмів реалізації Президентом своїх повноважень (при цьому переважна більшість їх повинна обмежуватися поданням Уряду чи відповідального міністра або контрасигнуванням ними актів Президента з метою забезпечення єдності державної політики); визначення конституційного статусу різних видів центральних органів виконавчої влади — міністерств, урядових органів, незалежних регуляторів; закріплення повноважень і порядку формування Вищої ради державної служби; встановлення трирівневої системи адміністративно-територіального устрою — громади, райони, регіони, зміцнення місцевого й впровадження регіонального самоврядування, розмежування діяльності органів самоврядування й місцевих держадміністрацій; удосконалення порядку формування Вищої ради юстиції й передача їй повноважень щодо призначення суддів; посилення конституційного правосуддя, зміна порядку призначення й звільнення суддів, наділення громадян правом звертання до Конституційного суду з конституційними скаргами щодо порушення їхніх прав і свобод; встановлення механізму здійснення народом установчої влади й прийняття нової Конституції шляхом формування органу установчої влади й затвердження схваленої ним Конституції на всенародному референдумі.
Запровадження регіонального самоврядування
Першочергові кроки:
Затвердити Концепцію парламентської реформи на основі проекту, підготовленого незалежними експертами у 2010 р.
Прийняти Закон про вибори народних депутатів України (нова редакція — у ВРУ зареєстровано більше 10 законопроектів, із них принаймні два можна брати за основу) або Виборчий кодекс.
Внести зміни в Закон про політичні партії (були вже прийняті 2003 року, але скасовані 2007-го).
Затвердити Концепцію реформування публічної адміністрації (розроблена в КМУ 2008—2009 рр.).
Створити Урядову комісію з проведення адміністративної реформи на чолі з віце-прем’єр-міністром з питань адміністративної реформи.
Прийняти Закон про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (розроблений Мін’юстом в 2008—2009 рр.).
Прийняти Закон про державну службу (нова редакція) (розроблений Головдержслужбою в 2005—2009 рр. в кількох редакціях).
Внести в Парламент законопроекти про реформування місцевого самоврядування (Закон про адміністративно-територіальний устрій, Закон про місцеве самоврядування (нова редакція), Закон про місцеві державні адміністрації (нова редакція) (всі розроблені Мінрегіонбудом в 2009 р.), Закон про вибори органів місцевого самоврядування, Бюджетний кодекс (нова редакція), Закон про податок на нерухомість або Закон про податок на землю (нова редакція).
Створити робочу групу, доопрацювати й прийняти Закон про судоустрій і статус суддів (прийнятий у І читанні в 2007 р.).
Прийняти Закон про судовий збір (прийнятий у І читанні в 2007 р.).
Прийняти Адміністративно-процедурний кодекс (на розгляді у ВРУ з 2008 р.).
Підготувати і прийняти Закон про адміністративний збір.
Прийняти Закон про доступ до публічної інформації (прийнятий у І читанні 2009 р.).
Внести в Парламент проект Кодексу про відповідальність за адміністративні проступки (розроблений робочою групою науковців, переданий в Мін’юст 2009 р.).
Внести в Парламент пакет законопроектів про реформування кримінальної юстиції й правової допомоги (Кримінально-процесуальний кодекс (нова редакція) (схвалений КМУ для внесення у ВРУ); зміни Кримінального кодексу про запровадження кримінальних проступків, Закон про прокуратуру (нова редакція); Закон про органи досудового розслідування (розробляються робочими групами впродовж 2008—2009 рр.).
Прийняти Закон про адвокатуру (нова редакція) (перебуває на розгляді у ВРУ вже кілька років) та Закон про безоплатну правову допомогу) (прийнятий у І читанні у 2009 р.).
Ввести в дію Закон «Про засади запобігання та протидії корупції», запровадивши до нього деякі уточнюючі зміни (прийнятий 2009 р., відкладено набуття чинності до 1.04.2010 р.) і внести зміни в статусні закони про різні органи влади та їхніх посадових осіб з метою імплементації його положень (підготовлені Мін’юстом).
Прийняти Закон про Антикорупційне бюро та створити відповідну інституцію.
Створити Комісію з підготовки законопроекту про внесення змін у Конституцію України з представників усіх вищих органів влади, парламентських фракцій, наукових установ, аналітичних центрів та інших громадських об’єднань, причому незалежні експерти повинні становити більше половини членів комісії.
Внести в Парламент проект Закону про внесення змін у Конституцію України або кілька законопроектів, або проект нової редакції Конституції України.
ЧАСТИНА ІІ. МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ:
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ВИМІР
Стан. Країна потребує радикального підвищення ефективності національного виробництва як запоруки стабільного соціально-економічного розвитку суспільства в довгостроковій перспективі, що забезпечить якісне поліпшення стандартів життя суспільства. Технологічна база економіки неспроможна дати адекватну відповідь на кліматичні та енергетичні виклики. Економічне зростання в Україні стикається з численними обмеженнями, тоді як цілі охорони навколишнього середовища не реалізуються.
Національна економіка потребує адаптації до вимог конкуренції на регіональних та глобальних ринках, що означає підвищення ефективності виробництва, пристосування структури національної економіки до глобальної конкуренції, підвищення рівня наукомісткості економіки шляхом масового запровадження інновацій, сприяння створенню нових видів бізнесу, запровадженню найвищих екологічних стандартів виробництва.
Сучасні демографічні тенденції негативно впливають як на потенціал економічного зростання, так і створюють додатковий фіскальний тиск на економіку. Сучасна модель Української держави базується на патерналістській ідеології, основою якої є масштабний перерозподіл коштів переважно у вигляді різного роду трансферів, тоді як інвестиції у розвиток людей та зміну умов їхнього життя сьогодні практично відсутні.
Стратегічна перспектива. Cоціально-економічна модернізація — це модернізація державної економічної політики, модернізація виробничо-технологічної бази економіки, модернізація системи соціального захисту населення в широкому розумінні цього слова. Реформи мають бути спрямовані на те, щоб запровадити найбільш ефективну систему управління соціально-економічними процесами в країні на основі інтегрального поєднання економічної ефективності, ресурсної збалансованості та екобезпеки.
Кінцевим якісним результатом економічної модернізації має стати реальне скорочення розриву між Україною та країнами з розвинутою ринковою економікою. Показником успішності цього має стати скорочення відставання України за рівнем доходу (ВВП) на душу населення від розвинутих країн та зростання індексу людського розвитку.
Країна має перетворитися з суспільства, яке живе за рахунок різного роду трансферів та пільг, на суспільство, яке утримує себе за рахунок високоефективної праці. Cучасна модель Української держави, яка базується на патерналістській ідеології, має змінитися на модель, яка базується переважно на інвестиціях у розвиток людей та зміну умов їхнього життя.
Країна повинна радикально поліпшити управління інфраструктурними галузями. Такі сектори, як транспорт, зв’язок, енергетика, галузі житлово-комунального господарства і досі залишаються монополіями, на яких держава присутня не тільки в якості регулятора, а й в якості основного оператора, в результаті чого ми маємо мало реформовані базові галузі, рівень зносу основних фондів яких уже становить загрозу для безпеки та стійкого економічного розвитку.
Майбутня економічна політика країни матиме два основні компоненти. По-перше, враховуючи глибокий вплив економічної кризи на Україну, зміст економічної політики в коротко- та середньостроковому плані визначатиметься необхідністю адекватно зреагувати на кризовий спадок (подолання фіскальних та інших дисбалансів, зумовлених кризою та антикризовою економічною політикою, так і реагування на нові проблеми кризового характеру, які можуть виявитися в 2010—2011 рр.). По-друге, в суто стратегічному плані держава повинна закласти сучасні (модернові) підвалини стабільного економічного розвитку в довгостроковій перспективі.
Необхідні реформи
Фіскальна політика. Перегляд чинних, законодавчо затверджених, зобов’язань держави на предмет їх фінансового забезпечення з метою їх приведення у відповідність з фінансовими можливостями країни, запровадження середньострокового бюджетного планування, прийняття Податкового кодексу та запровадження мораторію на зміни податкового законодавства протягом наступних п’яти років або запровадити норму про те, що рішення щодо будь-яких змін податків приймаються конституційною більшістю.
Чітке розмежування між корпоративними податками (податки, які сплачує підприємство) та податками та нарахуваннями на доходи фізичних осіб (найманих працівників), поступовий перехід на персональну сплату податків на доходи та сплату соціальних внесків (нарахувань) тими, хто їх отримує. Перехід до системи середньострокового бюджетного планування.
Монетарна політика. Перехід до режиму інфляційного таргетування в середньостроковій перспективі. Такий режим означає, що НБУ з допомогою дисконтної ставки фактично регулює вартість грошей в економіці та через механізм монетарної трансмісії відповідно впливає на рівень інфляції й темпи економічного зростання.
Посилення незалежності НБУ від різних політичних впливів. З цією метою варто реорганізувати Раду НБУ, відмовившись від квотного принципу її формування та перетворення її на більш технічний орган. При цьому слід також посилити відповідальність НБУ за ефективність монетарної політики.
Регуляторна політика, приватизація та захист прав власності. Забезпечення рівних умов функціонування державних та приватних підприємств, остаточне запровадження повідомлювального принципу реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, спрощення механізмів виходу з ринку, зокрема процедури закриття бізнесу без банкрутства та суттєвого покращення процедури банкрутства.
Скорочення переліку об’єктів, що не підлягають приватизації. Забезпечення публічності передприватизаційної та післяприватизаційної діяльності Уряду та об’єкта, що підлягає приватизації.
Впорядкування відомостей щодо прав володіння матеріальними та нематеріальними активами (кадастр земельних ділянок з чіткими географічними координатами ділянок, розвинута та надійна система депозитарних інституцій, бюро кредитних історій, реєстри підприємців та компаній). Створення загальнонаціонального реєстру відомостей про заставу, врегулювання правил та процедури доступу до названих даних.
Соціальна сфера. Безумовне запровадження принципу, за яким соціальні зобов’язання держави мають формуватися винятково в рамках бюджетних можливостей, а соціальна допомога здійснюватиметься винятково на адресній основі й переважно у грошовій формі. Бенефіціарами такої допомоги мають бути лише домогосподарства, доходи яких є нижчими за встановлену обґрунтовану межу бідності.
Упорядкування категорій людей, що мають право на різного роду соціальні пільги вимагає завершення формування реєстру пільговиків. Відмова у майбутньому від надання пільг за професійною ознакою, тоді як пільги мають надаватися лише за одним статусом пільговиків.
Запровадження єдиного соціального внеску шляхом ухвалення спеціального закону.
Продовження пенсійної реформи (перегляд системи надання пенсій пільговим категоріям пенсіонерів з тим, щоб визначити максимальний розмір пенсій та перейти до виплати вищих пенсій окремим професійним групам на третьому рівні пенсійної системи, поступове підвищення віку виходу на пенсію для жінок та чоловіків, також поступове підвищення віку виходу на пенсію для окремих професійних груп, запровадження другого рівня пенсійного забезпечення, розвиток регуляторного середовища третього рівня пенсійного забезпечення).
Охорона здоров’я. Зміна структури управління цією сферою: Міністерство охорони здоров’я повинно відповідати за визначення норм і стандартів у галузі, тоді як функції фінансування медичних закладів, збору інформації тощо мають бути покладені на спеціально створений Суспільний медичний фонд.
Визначення основного переліку медичного лікування та медичних послуг, безоплатне надання яких має бути гарантоване державою для кожної особи. При фінансуванні системи охорони здоров’я потрібно перейти від підходу «утримання закладів охорони здоров’я» до принципу «оплати наданих послуг».
Створення ефективної системи профілактики та раннього виявлення захворювань, боротьби з епідеміями та забезпечення високої якості і безпечності фармацевтичних препаратів, які потрапляють на український ринок.
Інфраструктура. Створення максимально сприятливих умов для інвестування у базові інфраструктурні галузі. Адекватне регулювання інфраструктурних галузей з боку держави, яке є зрозумілим для всіх учасників ринку і, водночас, є простим до впровадження.
Аграрна політика. Створення повноцінного ринку сільськогосподарської землі. Радикальне реформування державної політики підтримки сільського господарства. Модернізація системи наукових досліджень та освіти, які б відповідали сучасним ринковим умовам функціонування сільського господарства.
Захист довкілля. Вдосконалення інформаційних, інституціональних, правових, регуляторних та економічних механізмів екологічного управління та його інтеграція в усі без виключення сфери державної політики та господарювання.
Безумовне запровадження принципу «забруднювач повинен платити» (забруднення чи хижацьке ставлення до природних ресурсів є невигідним за рахунок прогресивних штрафів та високих ставок платні за забруднення та природокористування) та стимулювання становлення моделі зеленої економіки.
Зовнішньоекономічна політика. Високий рівень інтеграції України в світове господарство та, відповідно, залежність соціально-економічного розвитку від динаміки та тенденцій розвитку світогосподарських процесів вимагає від України цілісної та ефективної зовнішньоекономічної політики як інструменту реалізації власних економічних інтересів в глобальній економіці.
Першочергові кроки:
1. Створення передумов для запровадження повноцінного середньострокового бюджетного планування.
2. Прийняття закону про державну допомогу. Такий закон має чітко визначити зміст та види державної допомоги, принципи та процедури її надання, відповідальність з боку реципієнтів допомоги.
3. Розробка та прийняття закону про державні закупівлі з врахуванням кращих світових практик.
4. Розширення бази оподаткування шляхом запровадження нових податків (насамперед податку на нерухомість). В середньостроковій перспективі потрібно визначити необхідність зниження оподаткування фонду оплати праці та ставок основних бюджетоутворюючих податків.
5. Розробка політики щодо оподаткування малого бізнесу на найближчі 5—7 років та її законодавче закріплення.
6. Прийняття закону про Національний банк України.
7. Створення економічних та інституційних передумов для переходу до режиму інфляційного таргетування в середньостроковій перспективі.
8. Прийняття закону про статус Фонду державного майна, який би покладав на ФДМУ функції управління об’єктами державної власності та забезпечення ефективності та прозорості приватизаційного процесу, повноваження щодо контролю за дотриманням виконання інвестиційних зобов’язань.
9. Прийняття спеціального закону про впорядкування відомостей щодо прав володіння матеріальними та нематеріальними активами, правил та процедури доступу до цих даних.
10. Створення загальнонаціонального реєстру відомостей про заставу.
11. Завершення формування реєстру пільговиків як інструменту оптимізації пільг.
12. Прийняття закону про єдиний соціальний внесок, який має визначити єдину систему збору, обліку внеску, надання права контролю за сплатою внеску і проведення перевірок одній установі. Для осіб, які обрали спрощену систему оподаткування, він має бути встановлений на мінімальному рівні.
13. Прийняття закону про ринок земель, який має містити принципи та засади (експертної) грошової оцінки земельних ділянок, чітко врегульовувати всі можливі способи набуття власності на земельні ділянки, визначати умови для придбання земельних ділянок іноземними громадянами, встановлювати відповідальність за порушення законодавства у питаннях купівлі-продажу земельних ділянок, регулювати питання, що стосуються зміни цільового призначення земель, тощо.
14. Законодавче врегулювання орендних відносин: визначення принципів та інституціональної структури функціонування ринку оренди сільськогосподарської землі, особливо в тій частині, що стосується стану та родючості землі до та після її оренди (з відповідними санкціями), чітко визначити механізми та засади формування орендної плати та відповідних розрахунків між орендарем та орендодавцем тощо.
15. Ухвалення законодавчих актів, які необхідні для запровадження другого рівня пенсійного забезпечення.
16. З метою започаткування реформування сектору охорони здоров’я визначити основний перелік медичного лікування та медичних послуг, безоплатне надання яких має бути гарантоване державою для кожної особи.
17. Що стосується фінансування системи охорони здоров’я, потрібно розробити програму переходу від підходу «утримання закладів охорони здоров’я» до принципу «оплати наданих послуг».
18. Ухвалення спеціального закону про приватне медичне страхування, який би визначав засади функціонування та регулювання цього ринку.
19. Розробка концепції інтегрованого екологічного управління.
20. Створення незалежної Національної комісії регулювання транспорту, якій мають бути передані функції ліцензування різних видів діяльності в транспорті та забезпечення рівного доступу операторів різної організаційно-правової форми до транспортної інфраструктури, а також регулювання тарифів.
21. Створення незалежного регуляторного органу з метою вдосконалення державного регулювання у сфері ЖКГ та недопущення зловживання монопольним становищем на ринку для нагляду за діяльністю трьох галузей ЖКГ, що є природними монополіями (водопостачання, водовідведення, теплопостачання).
22. Розробка Програми ефективного використання радіочастотного ресурсу України і внесення відповідних змін до Плану використання радіочастотного ресурсу України.
ЧАСТИНА ІІІ. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ
Стан. Низька результативність зовнішньої політики України зумовлена насамперед відсутністю внутрішнього консенсусу щодо власної ідентичності та розуміння засадничих національних інтересів, на яких могла б будуватись цілісна і несуперечлива зовнішня політика. Важливим проблемним чинником є геополітичні умови — Україна (в силу географічного розташування) знаходиться в полі потужної геостратегічної конкуренції, предметом якої є ціннісний вибір моделі розвитку, що зумовлює підвищену конфліктність будь-якого послідовного міжнародно-політичного курсу. Оскільки ці проблеми мають об’єктивний характер, то їх вирішення вимагатиме тривалого часу. Разом із тим, є ціла низка проблемних моментів, що можуть бути усунені у короткостроковій перспективі шляхом конкретних дій, реформ та переосмислення тактичних завдань. Серед таких проблем: дефіцит якісної координації зовнішньополітичної діяльності, потреба реформування дипломатичної служби, необхідність зниження ролі зовнішньої політики як фактору внутрішньополітичної боротьби, недостатність фінансування та брак якісного планування.
Стратегічна перспектива. Оптимальна зовнішня та безпекова політика має кілька складових. По-перше, вона максимально зорієнтована на цілі розвитку держави, реалізації її стратегічних пріоритетів; по-друге, сприяє мобілізації зовнішніх ресурсів заради позитивних змін політико-економічної системи; по-третє, спирається на узагальнену підтримку найбільш репрезентативних та динамічних суспільних груп; по-четверте, ґрунтується на чіткому ціннісному виборі та усвідомленні стратегічних національних інтересів; по-п’яте, сприяє утвердженню найбільш прогресивних суспільно-політичних практик; по-шосте, спирається на достатні легітимні механізми та розподіл функцій; по-сьоме, залучає потенціал недержавних факторів (бізнесу, громадянського суспільства).
Успішність зовнішньої політики у майбутньому залежатиме насамперед від якісного узгодження її практичних інструментів із внутрішніми потребами держави і суспільства. Існує потреба інтелектуалізації зовнішньої та безпекової політики, запровадження сучасної європейської культури планування, інформаційного обігу та стимулювання кар’єрного зростання дипломатів. Стратегічне планування має здійснюватися із залученням незалежних експертів в умовах максимальної деполітизації. При цьому стратегічні цілі (основні постулати) зовнішньої та безпекової політики не повинні піддаватися ревізії в залежності від зміни урядів/президентів. Політики мають публічно домовитись про ті консенсусні позиції, що не викликають заперечень і не підлягатимуть перегляду.
Необхідні реформи. Стратегічні напрями мають включати: інтеграцію в європейський економічний, соціальний та гуманітарний простір; формування максимально неконфліктних відносин з Російською Федерацією, без відмови від основних національних інтересів України; інтеграція в оновлюваний формат трансатлантичних відносин та встановлення продуктивних взаємин з «новими регіональними лідерами» (Китаєм, Індією, Бразилією).
Практичні напрями передбачають наступне:
Реформа дипломатичної служби (до 2-х років). Метою має стати перехід від існуючої нині лінійної до більш функціональної системи управління з передачею більших повноважень середнім та нижнім ланкам дипслужби. Структура МЗС має будуватися за тематичним критерієм. МЗС повинен поділятися на функціональні гендиректорати, ключовими серед яких має бути політичний, безпековий, економічний, правовий, консульський тощо. Необхідно запровадити практику проактивної координуючої ролі МЗС у системі органів виконавчої влади. У сфері зовнішньої політики держави — якісно використовувати потенціал громадської дипломатії. Сприяння держави спроможне перетворити громадську дипломатію у серйозний зовнішньополітичний ресурс. Громадська експертиза має стати невід’ємною складовою оцінювання якості зовнішньої політики.
Практичне наповнення асоційованих відносин з ЄС (3—4 роки).Асоціативні відносини між Україною та ЄС, що охоплюють усі суспільно значущі сфери політичних, економічних та соціальних відносин, мають активно формуватися, не чекаючи офіційного підписання та ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Така можливість уже закладена в проміжний практичний інструмент — «Порядок денний асоціації», що містить важливі пріоритети, ступінь реалізації яких підлягає вимірюванню та моніторингу. Зосередитися на формуванні поглибленої зони вільної торгівлі. Опанувати нові інструменти технічної та фінансової допомоги ЄС (ENPI) та використати конструктивний потенціал «Східного партнерства». Більшої дипломатичної уваги необхідно приділити стосункам з ключовими країнами-членами.
Скасування візового режиму для громадян України з боку ЄС (4—5 років). В рамках становлення системи Інтегрованого управління кордонами слід забезпечити ефективну охорону кордону, продовження демаркації, реформування прикордонних служб та посилення співпраці в рамках FRONTEX. Україні необхідно запровадити новий стандарт закордонного паспорта з біометричними даними, який би відповідав стандартам ІСAO. Необхідно ухвалити міграційне законодавство, яке б відповідало європейській практиці, та створити єдиний міграційний орган (існує лише на папері); укласти угоду про співпрацю з EUROJUST; налагодити системну співпрацю міністерств внутрішніх справ країн-партнерів із МВС країн—членів ЄС та EUROPOL; ухвалити закон України про захист персональних даних.
Розв’язання низки невирішених питань у російсько-українських відносинах (2—3 роки). Необхідно вивчити наслідки для України від запровадження Митного Союзу РФ Білорусі та Казахстану, насамперед щодо доступу українських товарів та послуг; сприяти вступу РФ до СОТ; завершити процес делімітації морського кордону та розпочати активну стадію демаркації сухопутного кордону; відсунути на майбутнє конфліктні питання, остаточне розв’язання яких зумовлює підвищену конфліктність як всередині України, так і у двосторонніх відносинах (гуманітарні питання, трактування історичного минулого, Чорноморський флот).
Проведення реформи безпекового сектору (2—3 роки, короткострокові цілі). Вдосконалення національної системи стратегічного планування та управління; впровадження в діяльність МО і Генштабу ЗСУ сучасних процедур менеджменту ресурсів; позбавлення армії від виконання невластивих їй функцій, пріоритетна підтримка боєздатності чергових сил з протиповітряної оборони, сил спеціальних операцій, чергових сил і засобів військової розвідки; посилення практики відпрацювання завдань, пов’язаних з протидією піратству на морі та в портах. В контексті реформ безпекового сектору необхідно підвищувати загальний рівень професіоналізму фахівців Служби безпеки України, МВС, Держприкордонслужби інших структур, а також забезпечити їхню повну деполітизацію; наполегливо протидіяти корупції в правоохоронній та безпековій сфері, проникненню бізнес-інтересів у спецслужби.
Першочергові кроки:
Реформа дипломатичної служби. Міністр закордонних справ має призначатися так само, як і інші члени уряду, бути членом урядової коаліції. У керівництві МЗС мають бути розділені політичні та дипломатичні посади. Структура МЗС має будуватися за тематичним критерієм. Генеральні директорати мають включати директорати та відділи; директорати мають стати основною структурною ланкою, відділи — основною робочою одиницею. Кожен відділ, директорат та ГД повинні мати власний бюджет. Кошти мають плануватися не лише на утримання апарату, а насамперед на виконання ним конкретних функцій.
Важливим елементом є перенесення ваги прийняття рішення та ведення справ на рівень деск-офісерів — співробітників, які ведуть конкретні напрями, отримують повноваження за своїм електронним підписом готувати і розсилати документи та інформацію.
Необхідно запровадити нову систему підготовки та обігу інформації — внутрішню закриту електронну мережу обігу інформації та документів. Обіг документів має відбуватися безпосередньо між дипломатами-виконавцями. Кожен дипломат повинен отримати повноцінний доступ через комп’ютерні мережі як до оперативних листів, телеграм, інформаційно-довідкових матеріалів, що циркулюють всередині МЗС та між МЗС і посольствами, так і до бази даних, тобто загального масиву матеріалів, що готувалися в МЗС та ЗУ протягом певного періоду часу.
Політика, зумовлена курсом на європейську інтеграцію, а саме:
Політична асоціація та зона вільної торгівлі.
Завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію, реалізація Порядку денного асоціації: в Угоді не повинно міститися положень, які можуть розглядатися ЄС як зобов’язання з боку України не подавати формальну заявку на членство в ЄС до завершення дії цієї довгострокової угоди.
Ефективне використання програм та інструментів ЄС, доступних для України (Східне партнерство, ENPI тощо): підвищення здатності державних інституцій щодо ефективного освоєння коштів, що виділяються ЄС.
Адаптація законодавства та здійснення регуляторних реформ насамперед з метою отримання максимальних вигід від створюваної моделі «поглибленої зони вільної торгівлі».
Політика для досягнення безвізового режиму з ЄС: підготовка та укладання угоди про співпрацю з EUROJUST (Євроюст) — агенцією ЄС, що опікується боротьбою з організованою злочинністю; підготовка та укладання угоди про співпрацю з EUROPOL; посилення співпраці в рамках FRONTEX, а також двосторонньої співпраці з прикордонними службами сусідніх країн; ухвалення закону про захист персональних даних та початок випуску біометричних паспортів громадян України; створення єдиного міграційного органу; завершення договірно-правового та інфраструктурного оформлення кордонів; а також ратифікація Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми, 2005 р. (підписано Україною 17.11.2005); Європейської конвенції про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру, 1981 р. (29.08.2005); Додаткового протоколу до Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних щодо уповноважених органів нагляду та міждержавних інформаційних потоків, 2001 р. (29.08.2005); Другого додаткового Протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 2001 р. (08.11.2001); Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, і про фінансування тероризму, 2005 р. (29.11.2005); Конвенції ООН проти корупції, 2003 р. (11.12.2003).
ЧАСТИНА ІV. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ЦІННОСТІ ДЕМОКРАТИЧНИХ ЗМІН
1. Громадянське суспільство — рушій демократичних перетворень
Стратегічна перспектива. Громадянське суспільство — це сфера самоврядування громадян, яка утворюється незалежно від державних інституцій внаслідок повсякденних відносин людей. В його основі лежать різноманітні добровільні об’єднання громадян, незалежні від владних органів. Ці об’єднання включають широке коло як зареєстрованих в органах юстиції неурядових організацій (крім політичних партій), так і не зареєстрованих колективних ініціатив: від сільських громад або зібрань жителів будинків до нових, дієвих, профспілок чи широких громадських рухів, у які об’єднуються для вирішення життєво важливих питань.
Метою організацій громадянського суспільства (ОГС) є спільні дії на захист власного приватного, а водночас і колективного, суспільного інтересу у законослухняний та підзвітний суспільству спосіб.
У всіх сучасних розвинених країнах демократичний устрій неможливий без повсякденної, вільної і відкритої самоорганізації життя людей. Демократичне суспільство — це насамперед розвинене громадянське суспільство, яке взаємодіє з владними органами, а не просто перекладає на них відповідальність за стан навіть дрібних справ.
На підставі принципу верховенства права громадянське суспільство вимагає відкритості обраних урядовців на всіх щаблях та рівнях прийняття державних рішень. Громадяни мають невід’ємне право голосу та доступу до всього масиву суспільно значущої інформації, яка відноситься до їх приватнопублічних інтересів. Відкритість та прозорість дій влади є інструментом виміру підзвітності та відповідальності всіх гілок влади, недоліки якої мусять мати чіткі правові наслідки.
Відстоювання прав людини допомагає громадянському суспільству ефективно відстоювати також соціально-економічні інтереси громадян. Соціальна справедливість, прийнятна для суспільства, досягається лише через масову участь членів ОГС у громадському контролі за розподілом та використанням владою суспільного багатства.
Стан. Жодна провідна політична сила в історії незалежної України досі не запропонувала послідовної стратегії розвитку громадянського суспільства як фундамента побудови демократії. Жодна з політичних партій, які приймали участь в управлінні, не виявили практичної або дієвої, або системної зацікавленості у створенні умов розвитку громадянського суспільства. Жоден орган управління, за винятком кількох місцевих органів влади, не спромігся налагодити реальний, системний діалог з громадянським суспільством.
Діалог з громадянським суспільством, активними громадськими організаціями України, яких налічується кілька тисяч, підмінюють роздмухуванням надмірного політичного популізму. Громадянам, що розділені популістськими обіцянками індивідальних благ, чекають на блага від влади й лише від влади, важко об’єднуватися у громадські організації та рухи, які спільно обстоювали б їхні цінності, права та інтереси.
Головними цілями державної політики зі сприяння розвитку громадянського суспільства мають стати:
Спрощення та здешевлення процедур створення і реєстрації ОГС. Приведення українського законодавства у відповідність до Рекомендацій Комітету міністрів держав—членів Ради Європи про правовий статус неурядових організацій у Європі (СМ/Rec(2007)14.
Запровадження ефективного та прозорого державного фінансування ОГС на конкурсній основі та створення сприятливого податкового режиму для здійснення благодійної діяльності.
Прозоре залучення неурядових організацій до надання соціальних послуг громадянам за рахунок державного і місцевих бюджетів.
Запровадження механізмів інформаційної прозорості діяльності органів державної влади та процедур залучення громадськості до ухвалення рішень.
Для реалізації вказаних цілей державні органи мають: модернізувати законодавство для ОГС та практику взаємодії з ними; збільшити обсяг і підвищити прозорість державного фінансування ОГС і цільового використання ними ресурсів; створити цільовий державний фонд сприяння розвитку громадянського суспільства з незалежною формою урядування (громадським правлінням), що дозволить на конкурсних засадах та за участю і моніторингу представників різних ОГС здійснювати підтримку ініціатив, що спрямовані на розвиток громадянського суспільства. Не підміняти дієвих представників авторитетних та незалежних громадських організацій довільно обраними, політично зручними, членами громадських рад при керівництві всіх, у тому числі вищих, органах влади.
2. Права людини в Україні
Стан. Протягом останнього року посилювалися небезпечні для прав людини тенденції: порушення Конституції і перевага мотивів політичної доцільності над принципами права; посилення інформаційної закритості та непрозорості дій влади, за якими завжди ховається корупція; зневага до судової влади і інституту правосуддя в цілому; намагання політичних сил використати судову владу в своїх інтересах, включення її в політичну боротьбу, що призвело до серйозного послаблення судової влади; намагання політичних сил використати правоохоронні органи для боротьби зі своїми опонентами, це мало наслідком політизацию правоохоронних органів; зменшення загального рівня політичної свободи; подальше погіршення соціально-економічного становища більшості українців внаслідок економічної кризи і неспроможності органів влади та місцевого самоврядування належним чином виконувати свої обов’язки; значне збільшення різниці в рівні життя між бідними та багатими.
На цьому тлі стаття 3 Конституції України, яка проголошує, що «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» є звичайним лицемірством.
Головною передумовою дотримання прав людини та основних свобод є сильна і незалежна судова влада. Відсутність поваги до правосуддя, механізмів підтримки незалежності судів, їхнього авторитету перетворюють захист прав людини на ілюзію. Коли не працюють суди, залишається тільки кричати, сподіваючись пробудити совість сильних миру сього і звернути їхню увагу на брутальні порушення прав людини.
Вкрай непокоять свавільні затримання та системна практика застосування катувань й інших форм протиправного поводження правоохоронними органами для отримання зізнаннь у скоєнні злочину. За соціологічними дослідженнями щорічно незаконного насильства в Україні зазнають більше 600 тис. осіб. Відсутність ефективного розслідування з боку прокуратури, належного судового контролю щодо способу отримання зізнань та інформації і достатніх повноважень судів щодо виключення доказів, отриманих незаконним шляхом, сприяє атмосфері безкарності, за якої катування перетворюються у рутинну практику.
В державі за певними винятками відсутня цілісна системна політика щодо прав людини. Загальне ставлення до них як до чогось другорядного і незначущого не дають можливості домогтися системних змін на краще.
Стратегічна перспектива: необхідні зміни. Для реалізації таких змін слід перш за все посилити конституційні гарантії прав людини і основоположних свобод, ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс, провести реформування судової системи і кримінальної юстиції відповідно до ухвалених указами Президента концепцій, змінити пріоритети інформаційної політики, ухваливши законопроекти про доступ до публічної інформації, про інформацію, про суспільне радіомовлення, про громадські організації, і переглянувши законодавство про захист суспільної моралі та практику його застосування.
Необхідно також переробити законопроекти про безоплатну правову допомогу та безоплатні правові консультації громадянам, про порядок проведення мирних зібрань, проект Кодексу про працю, які суттєво порушують права людини. Невідкладною є також необхідність введення посад спеціалізованих омбудсманів з протидії катуванням та поганому поводженню, з протидії дискримінації, з питань свободи інформації та захисту персональних даних та із захисту прав дітей, а також створення регіональних представництв Уповноваженого ВРУ з прав людини.
3. Професійна журналістика — основа відкритого суспільства
Стан. Сьогодні українські ЗМІ досить умовно можна назвати незалежними та професійними. На це є декілька вагомих причин.
В цілому за майже два десятиліття медіа так і не стали в Україні самодостатнім бізнесом, а розглядаються власниками-олігархами як інструменти політичного впливу. Останні, власники великих національних телеканалів, прагнуть впливати на рішення органів державної влади та регулятивних органів у медійній сфері з метою задоволення своїх власних егоїстичних бізнес-інтересів, а не потреб суспільства.
Загрозливих обсягів набула так звана джинса — прихована реклама. Крім того, що бюджет не отримує мільйонів гривень в якості податків з реклами, громадськість вводиться в оману по суті рекламними, а по формі журналістськими матеріалами. Бездіяльність Національної ради з питань телебачення у цьому питанні та цинічно-відверте небажання правоохоронних органів розслідувати такі факти розбещують медіа-власників і менеджерів та спотворюють призначення медіа в очах журналістів.
Відсутність потужних некомерційних ЗМІ (перш за все суспільного телерадіомовлення), які б демонстрували зразки якісної журналістики, змушували б комерційні медіа та журналістів, що в них працюють, конкурувати з продуктом високого ґатунку, боротися за увагу привабливої для рекламодавців, добре освіченої та платоспроможної аудиторії.
Багато українських журналістів фактично ними не є. Вони не мають належної освіти, життєвого досвіду, розуміння місії професії, бажання і навичок опиратися тиску. Через це на них легко впливати.
Сукупність цих факторів унеможливлює становлення вільних ЗМІ в Україні.
Першочергові кроки:
1. Протистояння будь-яким спробам окремих бізнес-угруповань монополізувати вплив на рішення державних органів у медійній сфері та їхній кадровий склад. Це, у тому числі, важливе завдання для громадськості.
2. Створення ефективних механізмів демонополізації та деконцентрації власності на ЗМІ в країні. Неухильне дотримання антимонопольного законодавства.
3. Прояв політичної волі новообраного до завершення процесу створення системи суспільного мовлення в державі.
4. Консолідація зусиль уряду і парламенту у пошуку формату для зменшення кількості державних та муніципальних ЗМІ.
5. Прояв політичної волі на рішучі кроки проти корупції у ЗМІ у всіх її проявах.
6. Спонукання членів Національної ради з питань телебачення та радіомовлення до належного виконання ними повноважень у сфері розподілу частот на різні види мовлення (з урахуванням потреб суспільства) та у сфері здійснення контролю за дотриманням мовниками ліцензійних вимог, рекламного законодавства та закону про вибори.
7. Сприяння підвищенню рівня освіти та виховання журналістів, здатних дотримуватися етичних засад журналістики. Для цього держава має реформувати систему журналістської освіти, беручи за приклад діючі у світі ефективні зразки.
8. Відмова від спроби державного регулювання медіасфери в тих питаннях, в яких світовою практикою доведена доцільність та ефективність саморегулювання галузі.
9. Приведення у відповідність із рекомендаціями Ради Європи та практикою Європейського суду з прав людини положень Закону «Про захист суспільної моралі» та змісту діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі.
10. Введення обов’язкового письмового погодження змін у законодавстві, яке регулює діяльність ЗМІ, з профільними об’єднаннями — такими, як УАВПП, ІТК, НАМ тощо.
11. Започаткування — спочатку в експериментальному режимі — системи вивчення основ медіа-грамотності у середній школі.
4. Екологізація державної політики та суспільної свідомості — вимога часу
Стан. Зволікання у вирішенні наболілих екологічних проблем, яку демонструє українська влада, надалі є неприйнятним. Не можна перекладати глибокі диспропорції розвитку на плечі майбутніх поколінь, яким доведеться їх вирішувати в умовах найжорсткішого дефіциту історичного часу та ресурсів.
Реалізація цієї мети потребуватиме значних зусиль. Подібно до того, як усвідомлення загроз Чорнобильської катастрофи стало запорукою національної консолідації, що було й передумовою здобуття незалежності, нинішнє бачення системності та глибини екологічної кризи повинно стати одним з найважливіших чинників об’єднання та модернізації України.
В умовах екологічної бездіяльності владної еліти, екологія життя якої тимчасово забезпечена відокремленістю середовища її проживання — домівок, дач, водопостачання тощо, саме громадянам та громадським організаціям належить ініціатива об’єднувати зусилля заради збереження природного світу в рівновазі та цілісності. Це — першооснова життя та безцінної спадщини, котру нам належить передати прийдешнім поколінням.
Принципові напрями дій:
Екологічна політика на основі принципів сталого розвитку та дотримання екологічних прав повинна бути визнана одним з пріоритетів держави. У цьому сенсі новообраному Президенту належало б ухвалити Указ «Про невідкладні заходи щодо підвищення пріоритетності екологічної політики та дотримання екологічних прав», у якому дати доручення уряду розробити проекти Стратегії сталого розвитку України, Стратегії інтеграції положень Оргуської конвенції до національного законодавства, Стратегії розвитку екологічної освіти тощо.
Екологічна освіта для сталого розвитку — як безперервний процес, що охоплює всі вікові та соціальні групи людей через засвоєння ними екологічних цінностей, знань та практик.
Екологічне інформування — як фундаментальна складова екополітики демократичної правової держави. Орієнтація суспільного мовлення на виховання екологічного світогляду, пропагування здорового способу життя.
Розвиток уявлень про екологічні права — як один з пріоритетних напрямів діяльності держави, наукових закладів, НДО. Заслуговує на увагу практика впровадження в деяких європейських країнах інституту омбудсмана з екологічних прав та прав майбутніх поколінь.
Вдосконалення та приведення до міжнародних стандартів норм екологічного права.
Державна підтримка співробітництва з громадськими організаціями, бізнесом, місцевими громадами, заохочення екологічно дружньої діяльності на місцевому рівні.
ВИСНОВКИ
Сьогодні країна має ряд викликів, кожний з яких можна назвати історичним за масштабами та значенням для майбутньої долі держави. Адекватна відповідь на ці виклики визначить успішність українського модернізаційного проекту.
Виклик лідерства. Ключова проблема сьогодні — проблема лідерства. Лідерство — це не обіцянки та соціальні подарунки. Воно передбачає, що політичні лідери не лише декларують необхідність реформ, але й починають їхню реалізацію, несучи тягар відповідальності. Саме цього бракує країні протягом багатьох останніх років. Саме тому Україна дедалі більше відстає від світу, що швидко змінюється.
Інтелектуальний виклик. Сьогодні багато з усталених поглядів на економіку, політику та суспільство досить динамічно та масштабно змінюються. Очевидно, що й сама стратегія модернізації формуватиметься та реалізовуватиметься на тлі такого постійного переосмислення.
Чи є альтернатива модернізації? Ми впевнені — реальної альтернативи стратегії модернізації як якісного оновлення країни немає. Можна дискутувати щодо пріоритетів та механізмів такої модернізації в термінах конкретних реформ, але реалізація проекту модернізації є єдиним засобом не тільки для вирішення нагальних проблем, але й забезпечення динамічного розвитку країни. Враховуючи різке загострення ряду політичних, економічних, соціальних та демографічних проблем можна стверджувати, що альтернативою модернізації може стати деградація суспільства та інституту держави.
До цього часу українська політична еліта не спромоглася чітко сформувати своє бачення модернізуючих реформ. Як засвідчили події останніх років, поведінку української політичної еліти визначають кон’юнктурні інтереси та цілі, причому влада розглядається як інструмент лобіювання останніх. Відсутній механізм зворотного зв’язку між владою та суспільством, що суттєво знижує ефективність як самої влади, так і дієвість громадянського суспільства. За таких умов саме науково-експертна спільнота повинна постійно формувати громадську думку щодо необхідності та напрямів модернізації, у той час як громадянське суспільство має тиснути на владу, аби не дозволити девальвувати саму ідею модернізації.
Нинішня модель країни може проіснувати досить довго як за рахунок лише часткових змін та удосконалень політичної системи, так і завдяки сприятливій світовій економічній кон’юнктурі, але в середньо- та в довготерміновому плані вона не має історичної перспективи.
Рушійною силою процесу модернізації має стати саме внутрішній потенціал країни, адже її здійснення відбувається за умов жорсткої конкуренції на світових ринках. Навряд чи має сенс шукати зовнішніх «партнерів» чи «донорів» в цьому процесі, що не означає відмови від активного використання можливостей, що витікають з міжнародної економічної, політичної та культурної співпраці в різних форматах.
Модернізація в практичному плані передбачає в тому числі елементи шокового характеру та здійснення низки реформ у доволі стислі строки. Тому, коли мова йде про модернізацію, ми не маємо на увазі якийсь виключно еволюційний процес, який триватиме десятиріччями. Звичайно, багато реформ потребують тривалого часу, але це не означає, що з ними слід зволікати.
Ми не намагались сформулювати якийсь універсальний рецепт, що містив би відповіді на всі питання сьогоднішнього буття України. Ми спробували запропонувати бачення модернізації як процесу якісного оновлення країни. При цьому ми не мали на меті написати програму дій та виокремити носіїв модернізаційного проекту.
Донині процес модернізації не став справою сучасної української еліти. Водночас і громадянське суспільство поки що не стало чинником тиску на еліту в цьому напрямі. Сьогодні ми потребуємо об’єднання експертних зусиль, прагматичного підходу до формування політики та суспільної підтримки у питаннях розуміння тривалості трансформаційних процесів, обмеженості процесів та необхідності визначення пріоритетів.
Ця кінцева коротка версія документу враховує основні критичні зауваження, зроблені експертами, представниками громадських організацій, місцевими політиками під час обговорення Стратегії у регіонах України (Львів, Чернівці, Дніпропетровськ, Луцьк, Суми, Харків, Одеса, Сімферополь, Донецьк та Київ). Зауважимо, що оприлюднюючи кінцеву коротку версію, ми не включили до неї підрозділи, які вимагають додаткової роботи експертів з аналізу політики, додаткових громадських обговорень щодо відповідних сфер — освіти, культури, релігійного життя. Останні ми сподіваємося включити до повної версії Стратегії, що буде видано окремою книжкою.
Автори висловлюють щиру подяку всім, чиї зауваження дозволили наблизити положення та рекомендації Стратегії до громадської думки, особливо до думки регіональної громадськості. Це зовсім не означає, що на цьому стратегічне думання громадськості країни має завершитися. Ми сподіваємося, що презентована тут Стратегія, слугуватиме й як опорний документ для подальшої громадської активності з просування системних реформ на всіх рівнях урядування та життя країни, а також для подальшої конкретизації змісту таких реформ представниками громадських організацій та широкою громадськістю.