П’ять років тому, двом непересічним журналістам — Тарасові Процюкові та Сашкові Кривенку — суджено було трагічно піти з життя впродовж однієї доби.
Ці п’ять років, що минули, — і такі ж, як будь-які інші, і не зовсім. Спогади про цих двох хлопців — такі ж, як про будь-кого іншого з близьких, хто вже не з нами, і не цілком.
Спогад — гнучкий і вдячний співрозмовник. По-дитячому безжальний у своїй зародковій стадії, він великодушно зріє з часом і набуває барв світлих. Про Тараса і Сашка через п’ять літ по смерті згадують саме так — з тихим світлим усміхом до самого себе.
З тихим — бо двох яскравих персонажів, балагурів, що фонтанували енергією та ідеями, що творили середовища, відверто бракує. Світлим — бо (ну будьмо відверті) ці двоє залишили по собі кілька (м’яко кажучи) несумних спогадів. До самого себе — бо кожен, їх згадуючи і поминаючи, переконаний (і, мабуть, справедливо), що пережив з ними щось своє, неповторно оcобисте.
Отож якщо ніщо марнославне тим, хто на небесах, не чуже — нехай сплять спокійно...