Четыре года назад, 26 мая 2004-го, остановилось сердце выдающегося украинского поэта и прозаика, актера, кинорежиссера и сценариста Николая Винграновского. В историю украинской литературы ХХ века он вошел как один из наиболее талантливых поэтов-шестидесятников. Вот как вспоминает о Николае Степановиче другой представитель того поколения художников-патриотов — поэт Борис Олийнык:
«Люди привыкли все на свете расписывать по клеткам или кругам для удобства, а точнее — чтобы меньше думать. Уже около сорока лет в литературе вращается такое себе ограждение по имени «шестидесятники», в которое затолкали группу преимущественно поэтов, но отчасти и прозаиков.
Оно, может, по часовой стрелке или возрастному цензу и резонно. Более того, определенная категория писательства способна существовать только в группе, поскольку наедине со временем и читателем — не тянет партитуры.
Я же осмелюсь говорить о Поэте, который вырвался из группы и из временного отряда, — о Николае Винграновском. И изо всех сил удерживаться от велеречивости, чтоб словесной пургой не оскорбить сияние Поэзии этого Великого Мастера и равновеликого по росту сына Украины.
Возвышается Винграновский над творчеством вообще еще и тем, что принадлежит к крылу личностей, во все времена обозначающих Ренессанс. И по размаху — поэт, актер, кинорежиссер, прозаик, и по глубине и космичности постижения Украины, Вселенной и себя в Украине.
По этому случаю осмелюсь напомнить из своего недавнего:
Всевишній,
Що в долонях світ трима,
Простить і боягузові,
Дарма,
Що перед окупантом
горбив спину.
Лише вовіки
прощення нема —
Поету,
що мовчить у злу годину,
Коли народ
в бивають крадькома.
Николай Винграновский, в отличие от многих из нас, не молчал и в то время, когда именно понятие украинскости было на глухом замке:
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!
С такой шевченковской гордостью и болью сказать о своем народе судьба позволила весьма и весьма немногим. Николаю Винграновскому не только позволила, но и благословила.
***
До порога моєї землі
Поспішай, моя доле строга.
Коле осінь золоторога
Теплі лапи сумних журавлів.
В зачарованій млі на ріллі
Розверсталася сива дорога...
До порога моєї землі
Поспішай, моя доле строга.
Віддаю тобі волю свою,
Віддаю тобі силу, доле,
І думок незасніжене поле,
І незлого себе віддаю.
1956
***
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я — син його по крові і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими
душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
— Якщо народ мій числиться
формально,
Тоді я дійсно — дійсний формаліст!
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі.
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його,
що від Дніпра до звізд!
1960
***
Не маю зла до жодного народу,
До жодного народу в світі зла не маю,
Чому ж тоді все важчає мені
На світі жити в множині духовній?
Тоді від чого ж якось так мені стає,
Неначе я у чомусь завинився
Перед своїм народом немаленьким,
Я завинив, бо не доніс чогось,
Чогось такого необхідного, одного,
Що міг нести один лиш тільки я...
Чи, може, це шмат хліба, того хліба,
Що їсть душа із першим молоком,
А потім дивиться на світ очима правди
І, не затуркана, з незламаним хребтом,
Живе і множить правду і добро
У себе в білій хаті і планеті?..
Чи, може, сам не випростаний я,
Не маю мужності і того духу в слові,
Що пропікає світ і все на світі
І стверджує і волю, і любов?!
Я точно знаю, звідкіль
взялось в мені це почуття:
Воно від космосу...
Воно від космосу, бо стало
Усе видніше в серці й голові,
Все збільшилось,
згострішало від миті,
Як випростали небо кораблі...
Мабуть, тому й таке
чуття у мене,
Що, ідучи з віків,
чогось одного,
Найнеобхіднішого,
не доніс я, ні!
Саме чого? — здоров’я, миру, щастя?..
А зрілість кладе руку на плече...
1965
***
Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.
Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.
Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.
1974
***
Вночі, середночі хтось тихо
До мого слова підійшов
І став дивитися і дихать,
І я відчув: так диха лихо,
Так ходить лихо — Час прийшов.
Прийшов і став. І вже нікуди
Не заховатись, не втекти,
На загубитись поміж люди,
Не замінити серце в грудях,
Нікого в світі — Час і ти.
Прийшов і став. І я побачив:
У погляді його сухім
Ніхто не любить і не плаче,
І не біжить ніхто, й не скаче, —
У ньому — однаково всім.
Усім однаково: і сущим,
І тим, що будуть, що були,
Однаково морям і пущам,
Словам безсмертним і вмирущим —
Нікому слави і хули!..
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край —
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє,
Лиш Слова мого не чіпай!
Не зачіпай його, малого,
Не бий його і не пали,
Бо перед ним іще дорога,
Бо перед ним багато й много,
І ми із ним ще не жили!
Ще все нам з ним — передсвітання:
І перші сльози перших снів,
І перший сніг з усіх снігів,
І перший берег з берегів,
Й любов ота, що є остання!
І гуркіт молодої зливи,
І тьохкіт серця уночі,
І білий цвіт, і камінь сивий,
Солодкий сон оси і сливи,
Й сови у присмерку сплачі.
Ще все нам з ним —
сама тривога,
Ще все нам з ним не відбуло,
Ще все нам радісно і довго,
Ще все нам з ним,
як перед Богом
Кажу тобі, — не перейшло!..
Все те, що хоче, — обіймає
У неодмінності своїй,
І Слово серцем напуває,
І Слово більше не вертає...
Моє ж живе ще — пожалій!..
Я знаю, ти в своєму плині
Нікому спуску не даєш,
Ані державі, ні дитині,
Ні сивині, ані дружині! —
Безсмертно сієш,
смертно жнеш!
І з невблаганними очима
Ти йдеш крізь вічність і крізь мить,
І темінь в тебе за плечима,
Й поперед тебе тьма-темнина,
Й тобі нічого не болить!
Чи солодко, а чи солоно
Тобі дарма — нема чи є...
А тут — і трепетно й шовково! —
А тут животворяще Слово
Мого народу і моє!
Це слово людської надії,
Це слово крізь хрести і прах,
Крізь пил віків, усе в сльозах,
Пробилось, вижило, зоріє,
Горить у мене на устах!..
Вночі, середночі хтось тихо
До мого Слова підійшов
І став дивитися і дихать,
І я відчув: так диха лихо,
Так ходить лихо — Час прийшов...
1986
***
Країно чорних брів й важких
повільних губ,
Темнавих губ, що їх не процілуєш,
Як тепло ти лежиш!
Як тепло ти німуєш!
І понад нами місяць-однолюб!
Лиш очерет навстоячки щось пише,
Навпомацки по шепітній воді,
І над водою й очеретом тиша
Виводить в небо зорі молоді.
Там час себе по ниточці тороче,
А тут, а тут,
де все тривога й щем,
Де до душі душа притислась й хоче
Іще, іще!.. Але куди ж іще?..
2003