Чекання
Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.
Так от... пішов.
І по ньому — лиш вітер і сніг.
...Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію.
Спиться законному.
Діти літають вві сні.
Так і тоді завірюха
крутила вороже...
Журно обняв:
«Ти ж чекай, — обіцяв:
— повернусь».
Ще й під вінцем
завмирало під серцем: «А може?..»
Суджений нелюб
кусав насторожено вус.
Роки миналися.
Діти та будні обсіли.
Все ніби втихло. Спливло.
Увійшло в береги.
Тільки ж, бува,
щось заторгає двері у сіни, —
Скинеться чайкою,
а за дверима — сніги...
Весни дарують жіноцтву
манливі замрії.
Будять притайне,
на грудях хвилюючи шовк.
Тільки вона — понад весни —
чекає завію
З білих снігів.
У які він востаннє пішов...
Похвала непідкупній
Коли здалось, що все пішло
за доляр —
Земля і честь, могили й вівтарі,
Коли вже навіть провіщати долю
Взялись не звіздарі, а крамарі;
Коли здається, що саме повітря
Настояне на лжі, немов одвар,
Коли поет, як сутенер -
повію
Кладе під владу Аполлонів дар;
Коли вам чорне видає за біле,
Не кліпнувши,
зело писучий син,
І під стильовку стрижені
дебіли
Полюють на людей, мов на тварин;
Коли, здалося, світ дійшов
до скону,
І все людське убито до осердь, —
За невблаганним всеблагим законом
Приходить смерть.
Коса її надземної ограни,
З металу, непідвладному іржі.
Вона не загляда у табель рангів
На суднім рубежі.
Для неї всі однакової міти —
Король чи старець,
щедрий чи скупий —
Вона — остання
справедливість світу,
Яку нікому в світі
не купить:
Ні фарисею, що служив мамоні,
І Україну гнув на свій копил.
Ні злодію державному в законі,
Що навіть Зевса з челяддю купив.
І відступає туга з-перед серця,
І щастя молить: «Зупинися, мить!»
І варто жить, і прагнути
безсмертя,
Коли є смерть,
яку не підкупить.
Останній
Настане день
скорботи світової —
І попливе у лодії труни
За вічний круг і пруг
Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Душа солдата в потойсвітнім краї
Повільно рушить на суворий звіт,
І від осколків давніх
перед раєм
Дуга безпеки заячить у світ.
І сам Петро,
зачудування повен
З небаченої досі дивини,
У Всеблагого запитає:
— Хто він?
І Бог відкаже:
— Се — Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Ти відчини Йому ворота,
Петре,
І — грішного — до раю запроси:
Він на землі зазнав такого пекла,
Що Я Його простив
на всі часи! —
... Останній залп
прониже тишу гостро.
І в щемну мить,
як сироти в сльоту,
Таку печаль відчують час і простір,
Що навіть кутий з каменю
Апостол
Ледь стримає за вією сльозу.
* * *
А зрадник завше продає когось.
Вірніш, когось він просто
перепродує
Комусь, щоб за навар
купить когось
На перепродаж. Бо платить собою
Він неспроможний вже
з причини тої,
Що сам в собі самому не існує.
Але мене дивують покупці:
Невже так важко, зрештою,
збагнути,
Що в мить, як продають
тобі когось —
Тебе ж самого, йолопе, купують...
На перепродаж?!
1964
Де ж ти, Хмелю?
Хмара грізно суне за Бориспіль.
Темна тиша опада в лиман...
Де ж ти, Хмелю,
де ж ти забарився,
Богом нам дарований Богдан?
Чи забрів по славі до зовиці,
Чи забравсь по старості на піч,—
Де б не був ти, Хмелю,
озовися,
Доки нам ще не одбило річ.
Обступає душі наші грішні
Кредиторів нещадимий стан...
Хто, Богдане,
володіє грішми,
Той тепера в Україні пан.
Потойсвітнім страхоліссям дише
Сиза туча
з неба до низів...
Гей, вертайся, гетьмане,
скоріше,
Заки грім нам дух не поразив!
Бо вже наша старшина
вельможна,
Честь і вклади збувши за кордон,
Натякає здалеку:
«А може,
Так воно й судилось іспокон?»
Облягає Київ
різнолиця
Сарана із чотирьох сторін.
Як здамо, Зенобію, столицю, —
Хто ж замовить
поминальний дзвін?
А ми пієм гучно:
«Ще. не вмерла...»
І собі доводим:
таки ж ні!
Та ізнов долаємо Говерлу
Всім собором,
ще й при знамені.
І вже так стискаємо держало,
Що незмога й глянуть догори:
Чи, бува, на прапорі державнім
Ще не помінялись кольори?
Гей, вертайся, Хмелю,
доки світу,
Бо чомусь не йде із голови,
Щось немовби
про варшавське сміття,
Щось як начебто
про грязь Москви.
Так Варшава ж замела в оселі,
І Москву підметено зело...
То вертайся чимскоріше,
Хмелю,
Доки нас під когось не звело,
Щоб потому плакать і ридати,
Сипати на лисину золи,
Що, мовляв,
трикляті супостати
Нас ізнов у ярма запрягли.
...Хмара встала
з висі до пониззя,
Темна тиша впала на лиман.
Де ж ти в трясці,
Хмелю,
забарився, —
Богом нам дарований Богдан?!