У Національному театрі Російської драми йде вистава про Василя Стуса — «Іду за край» (режисер — Ольга Гаврилюк). Ця постановка має вже кілька рецензій. У них особливо акцентується «Заява» групи українських письменників, які звинувачують Стуса, Сверстюка, Світличного, Плюща, Некрасова та ін. за їхню антирадянську діяльність. Глядачі сприймають ту «заяву» як справжній документ і вірять театрові (художній керівник — Михайло Резнікович), який запевняє в анотації: «Грустно, что ныне те, что очень активно помогали травить Стуса, сегодня сменили личину, стали народными депутатами»… Прізвищ не названо, що означає — узагальнено всіх письменників, які стали депутатами.
Я не пишу відгуку на виставу. Я — один з тих, кого, поряд зі Стусом, звинувачують. Оскільки вже ні Василь Стус, ні Іван Світличний, ні Віктор Некрасов, «іменуючі себе літераторами», не можуть захищатися, то я повинен дати за себе і за них правдиве свідчення.
Наведемо з театральної програмки текст заяви, на яку реаґує у п’єсі Стус, приймаючи її за чисту монету.
«Хроника времени. Было и такое…
22 марта 1973 года
Председателю КГБ СССР тов. Андропову Ю.В.
Копия: Первому секретарю правления СП СССР тов. Маркову Г.М.
Уважаемый Юрий Владимирович!
Мы, украинские советские писатели, решительно осуждаем действия так называемых литераторов Светличного, Стуса, Сверстюка, Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Д.Плюща, В. Некрасова и др., погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности. Нет и не может быть прощения им, замахнувшимся на самое святое — на социализм, на вековечную дружбу между русским и украинским народами, на чувство семьи единой. Их писания, создаваемые с целью подрыва и ослабления советской власти, будут отброшены народом и историей. Заверяем Вас, что никаким отщепенцам не удастся рассорить нас с ленинизмом, с Коммунистической партией, с законом. Украинский народ никогда им этого не простит.
…(Это письмо подписали три известных писателя, народные депутаты независимой Украины разных созывов. Театру просто неловко называть их имена)»
Я собі уявляю, показали таку «заяву» на допиті Іванові Світличному.
«Нічого, добре ви написали, — каже Іван Світличний, — тільки з поспіху заадресували на ім’я свого начальника. А треба ж такі речі адресувати в газету, трудящим. Словом, не мені вас вчити. А стиль протоколів вам вдалося зберегти...»
Я собі уявляю, показують на допиті мені.
«Майор, — відповідаю я, — досі ви давали мені для ознайомлення подібні публікації у ваших газетах через тюремну кормушку. А зараз вже даєте свої власні чернетки від імені українських письменників. «Именующий себя литератором» — це ж стереотип вашої фірми. Соромтесь, майор: поки чоловік ще соромиться, то він ще чоловік».
Уявляю собі, дають таку заяву Стусові. Він голосно сміється і каже: «О, то ваша утробна мрія, щоб ми самі себе осуджували. Голодомор організовує не батько Сталін у Кремлі, а буксирна бригада подонків із села. А погром української інте-лігенції організовує сама інтелігенція, обзиваючи себе терористами, які готували замах на вождів.
А тепер, я знаю, ви хочете, щоб самі письменники засудили тих, хто повернув народові почуття самоповаги.
— Стус! — вигукує майор. — Чи не здається вам, що ви забагато знаєте?
— Рівно стільки, скільки потрібно було для мого арешту. Адже заарештували ви нас не за діяльність, а за те, що ми забагато знаємо. Я прошу записати цю розмову до протоколу.
— Ми знаємо, що записувати, а чого не записувати до протоколу...»
Тут я хочу розказати про знахід-ку Г. Товстоногова.
1972 р. через кормушку дали мені газету «Правда». Це була єдина газета, яку нам давали читати, — без права робити позначки. Була в цій газеті велика критична стаття про постановку Георгієм Товстоноговим «Ревізора». В цю постановку режисер ввів додаткового персонажа: він сидить у чорних окулярах в кутку сцени і нічого не каже. Але від його присутності всі говорять не своїм голосом. Г. Товстоногову натякали і докоряли від імені Гоголя за те, що він змінив п’єсу...
Зараз я хочу використати символ цього Чорного Чоловіка, щоб розмовляти з ним, оскільки не знаю ні замовника, ні закулісної історії спектаклю «Іду за край».
Отже, Ч.Ч., ви хотіли використати ім’я Василя Стуса для дискредитації українських письменників, які стали депутатами. Що ваша присутність каламутить людський розум і почуття — це ви знаєте. Але ви не знаєте, хто такий Василь Стус. І не можете знати, бо ви ж, по суті, блатняк.
Але спробуйте задуматися: ті люди, котрі обирають дорогу гнаних за правду — це ж не ті, котрі грають понт, і не ексцентрики. Навпаки, це люди суворого вибору і самодисципліни. Вони мають свій Кодекс честі, бо той, хто платить за свої принципи життям, не може вже грати у ваші ігри і блазнювати.
Усі ці бригадири й супряги, цитовані у програмці, — це сміття комуністичних будов може цікавити вас, але не прилипає воно до Стуса і не «деміфологізує» його образ. Так само, як унтер Табачников стежить за академіком живопису Т. Шевченком, але це не прилипає до самого Шевченка. Кодекс честі завжди суворо донкіхотський, він не дозволяє здрібнюватися, пристосовуватися до «трудящих» і співчувати «дрожащей твари». Він, до речі, і не допускає змішування мов. У лагері немає української і російської мов. У лагері є наша мова і «язик конвоя». Ми часто послуговувалися тим офіційним язиком, бо наші лагери були в Росії, а начальники — також, і конвой також.
Стус ніде і ніколи не схиляв голови. Ви цього не зрозумієте, бо на цю скелясту гору треба йти довго, із втратами й набутками. Але коли ви залементуєте від імени демократії і толерантности, а то й релігії, то доведеться вам нагадати Христове вигнання торгашів із храму, і Його науку «не розсипати перлів перед свиньми», і Його — «стережіться людей, бо вони на суди видаватимуть вас, та по синагогах своїх бичувати вас будуть».
Отже, Ч.Ч., ваше зниження образу Стуса аж до вашого рівня я можу зрозуміти, бо ви ж дуже амбітні. Але то не Стус — великий громадянин, великий поет. Це ваше підступне використання популярного бренду. Ви сипнули отруйного пшона від імени українських письменників, і Стус у вашій п’єсі клює.
А тепер, Ч.Ч., я хочу кинути вам слова з відомої драми Лермонтова «Маскарад»: «Вы шулер и подлец!»
Ви залишили відбитки своїх пальців (чи ратиць) у своїй газетці «Товарищ», ч.3, за 1993 р. Там ви надрукували свою анонімку під назвою «Стук-стук» і підписали її прізвищами Івана Драча, Дмитра Павличка та Володимира Яворівського. На газету було подано до суду, експертна перевірка встановила фальшивку, газета надрукувала вибачення і виплатила В. Яворівському 1 млн. купонів відшкодування. Подія набула розголосу. Колишній політв’язень Василь Овсієнко в газеті «Самостійна Україна», ч.5, 1993 р., написав статтю «СУЧІ — нєніє на задану тему», в якій методом простого аналізу тексту встановив неграмотно написану фальшивку, бо справді треба бути несповна розуму, щоб ставити в один ряд «именующих себя литераторами» братів Горинів, які не були авторами літературних текстів, і Віктора Некрасова, лауреата Сталінської премії. Він же, Овсієнко, і простежив, звідки йдуть наклепи: ще в 1991 році якийсь московський каґебіст Калугін оприлюднив список «своєї агентури» — «чомусь у ньому виявилися саме українські депутати-демократи, так що мода компрометувати ідею незалежности через кабзування найвиразніших її носіїв пішла з Москви».
Викриття в суді, викриття у пресі — чого ще треба, щоб знешкодити зелену муху, яка розносить заразу?
В тім-то й річ, що муха живе поза правом і поза мораллю. Вона в наступному сезоні вже влаштувалася у поважному театрі Російської драми і задзижчала ще голосніше. Цього разу вже у програмці, в товаристві нобелівських лавреатів і порядних людей української культури. І на цей раз вона вже кусає не трьох письменників, а більше — «мы, украинские советские писатели».
І нині її дзижчання навіть модне! Вона вписується у широко сплановану антиукраїнську вакханалію.
Нарешті, я маю дати ще одне свідчення, яке повинно знати наше суспільство. Хоч би що ми думали про письменників — «помічників партії», а вони не виступали проти своїх побратимів по перу. Проти мене не свідчив жоден письменник. Проти Стуса — також не свідчили, хоч як того хотілося каґебістам. Вони уміли змушувати, залякувати. Але я не пригадую жодної публікації проти мене, за винятком члена-кореспондента Л. Новиченка, на замовлення ЦК, і то — згадка одним реченням.
Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест у своїх спогадах нарікає, що Олесь Гончар відмовився брати участь у засудженні книжки Івана Дзюби. У провінційних газетах їм вдавалося знаходити якісь прізвища для підпису «викриттів», тільки — невідомих письменників.
У лагерях ми зневажали тотальне пристосовництво в літературі і в мистецтві. Василь Стус писав із приводу якоїсь публікації — «крейсер в калюжі». Але тут є, радше, співчуття. Чесно кажучи, я б волів, щоб чесний Микола Лукаш мовчки перекладав Сервантеса, ніж демонстративно солідаризувався з в’язнями, як він це зробив у 1972 році, і сів, по суті, під домашній арешт.
Українська мова й українська література були репресованими. А ви, Ч.Ч., дурите людей, що не було калюжі, а були мученики і Юди. Була калюжа — велика всесоюзна калюжа, де сиділи всі, включно з вождями, і ніхто не смів вилазити. І ви є духом тієї калюжі, ви плавали і плаваєте в нечистотах і лжі. То ваше живильне середовище. А нинішній ваш злочин одурив багатьох довірливих. Ви лізете ніби цілувати Поета, а насправді нагинаєте його до себе з таємною думкою: «А, хочеш быть чистеньким! А вот я тебя уровняю со всеми, потому что все из одного теста, все были и будем в луже».
Плазун живучий. У нього багато личин. Але він завжди плаский і, як зауважив Гоголь, він є принциповим запереченням вершин. Саме тому він «любить» високих, але уява його не йде далі того, щоб загортати фальш у позолоту.
А щодо Товстоногова, то він, як мені здається, вас не вигадав, а таки побачив у «Ревізорі», та тільки трохи модернізував.
Чи слід було йти на виставу, знаючи з програмки, що там підступно звинувачувальна фальшивка видається за документ? Чи досить згадати псалом: «Блажен муж, що не йде на раду нечестивих». Чи за Франком: «Блажен муж, що йде на суд неправих, і там за правду голос свій підносить».
Я пам’ятаю примусові відвідування «спектаклів», де всі присутні мали ніби легітимізувати, вбирати в себе брехню й мовчки все перекліпати до кінця.
Уявити собі розмови Василя Стуса з холуєм, що хоче перетворити кремінь у лайно… Хіба це драма? Знов повертаюся у 1972 рік на Володимирську, 33, що навпроти св. Софії. У Стуса там «Церква святої Ірини криком кричить з імли».
МИ відчували, що там була церква, і ми з радістю дивилися на хрести св. Софії: «Боже, дякую Тобі за чудо врятування цієї святині і нашої душі в ній».
ВОНИ відчували, що то їхній квартал «госбезопасности». Тільки ті хрести навіщось псують картину, бо коли вже висаджувати в повітря Десятинну, Трьохсвятительську, Михайлівський собор, — то навіщо тут ще залишати — треба було йти до кінця.
Хто є спадкоємцем Божого дару? Той, хто успадкував Образ і Подобу, чи господар кабінету? Це визначило і суть наших «розбіжностей».
По-перше, перед нами там ніколи не сиділа особа, якій можна ставити серйозні запитання. Там був конвой, а в Кабінеті — чиновник, що пише протоколи. У мене було 5 слідчих, але не було Особи, за якою стоїть гідність чи хоча б переконання.
— Сверстюк, я вам покажу для ознайомлення рецензію на виготовлений вами документ «Собор у риштованні».
Я читаю і двома пальцями повертаю йому.
— Майор, — кажу, — я не виготовляю «документів» — я пишу статті для читача. А це ніяка не рецензія — це донос на замовлення КГБ. Ви ж освічений чоловік — вам не соромно таке тримати в руках?
— Для мене це офіційна рецензія, підписана кандидатом наук. Але нас ще цікавить факт розповсюдження.
— Я сказав, що свої твори підписую своїм прізвищем і даю читати усім бажаючим.
— Ні, нас цікавлять конкретні факти розповсюдження. Ось у нас є показання З.Т.Франко, що ви давали їй «Собор у риштованні». Можете підтвердити, чи це було?
— Можу. На роботу мені зателефонувала З.Т. Франко і сказала: «Тато дізнався, що в редакції «Вітчизни» є ваш есей «Собор у риштованні». Тато просив би вас дати йому прочитати».
— Добре, — кажу, — для Тараса Івановича я дам свій екземпляр.
— Тоді я вийду вам назустріч, а ви мені винесете, — це за 10 хвилин.
А через кілька днів вона мені повернула. Вас то цікавить?
Слідчий записав у протоколі: «1968 року, дати не пригадую, я передав у заздалегідь домовленому місці З.Т. Франко документ «Собор у риштованні», а незадовго отримав його назад при зустрічі в заздалегідь домовленому місці.»
— Що ви викриваєте секрети таємної передачі документів! — вигукнув я. — Напишіть людською мовою: «На прохання сина Івана Франка, я передав через його доньку свій есей «Собор у риштованні» і домовлявся по телефону, який підслуховувався кагебістами і в нього, і в мене».
— Нас не цікавить син Франка, — пояснив слідчий...
— Ах, коли вас не цікавить літературний обмін між письменниками, то займайтеся собі шпигунами, які передають секретні матеріяли в секретному місці. Нам нема про що говорити.
— Сверстюк, — зітхнув слідчий, — ви про це говоріть не зі мною, а з вищим начальством. У мене в протоколах ви проходите як особливо небезпечний державний злочинець.
Тут я собі пригадав: Івана Дзюбу викликали в ЦК КПУ десь у 1965 році. Приятелі обступили його: «Ну, про що ви там говорили?» — «Ні про що». — «Як?» — «Мене там тільки питали, хто мені друкував на машинці рукопис «Інтернаціоналізм чи русифікація» і в скількох примірниках».
І все! Ото всі розмови в КГБ Василя Стуса зі своїм опонентом.
Ви чуєте, негіднику Ч.Ч., що лежить в основі драми Стуса? Ваші безликість, безсоромність і самовдоволене хамство. А ви й досі смієте запускати зі сцени брехню про конфлікт Стуса з письменниками, а не з чорною плямою, в яку навіть плюнути не можна.
У 1972 р. і в 1980 р. ця пляма відхилила касаційну скаргу В. Стуса. А в 1990 р. тим самим почерком вона написала, що В. Стус посмертно реабілітований «за відсутністю складу злочину». І обидві ці пласкі витівки диявола показали дружині поета. І вона теж не знала, в які тут очі плюнути.
Ось де наша драма! Ось де конфлікт — між Поетом і Чорною дірою!
А тепер та чорна діра в костюмі засідає в антикризовій коаліції, і, як видно, і в театрі. Та тільки не в строкатій шапці блазня, а як безлика лож, яка перетворює золото на черепки, а Велику Постать — у нещасну жертву.
Поза законами моралі неможливе ні мистецтво, ні життя.
Я думаю, що на спектаклі про В. Стуса навіть не сидів той чорний із «Ревізора», а там у куточку лежав, укрившись хвостом, дрібний біс, задоволений із себе, що ще раз пустив в обіг фальшивку.
Ви, Ч.Ч., влаштувалися і в житті, і в мистецтві як черв’як і точите корінь життя. Головне, хочете точити з нашою довірливою співучастю.
А колізія і в час Василя Стуса, і сьогодні та сама: хто є спадкоємцем Дару Божого? І на кому лежить обов’язок захищати його — попри все!